"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

намарне... Але око знов ваблять блукаючi вогнi й рухливi тiнi, вухо знов
ловить непевнi згуки, що родять надiю, будять увагу...
Тiло терпне, тiло деревенi║, кудись подiлись ноги, що мокли в водi, не
чуть ┐х, напiвсолодка втома обхоплю║ людину, байдужнiсть закрада║ться в
серце... Все так, як слiд, як ма║ бути, i чи не однаково гинути тут, серед
сього багна, чи вдома в неволi...
Ураз - що се? Сон сниться чи чудо дi║ться? Далеко за рiчкою блиснуло
щось, немов iз неба вогонь упав на землю i спалахнув, як свiчка. Поряд
сяйнуло знов, а за ним у третьому мiсцi сильно бухнув полумiнь. Три вогнi
горiли, як свiчки в церквi,- i не можна було розiбрати, чи воно на землi,
чи на небi дi║ться. Немов холодний вiтрець повiяв i торкнувся обличчя. Усi
стрепенулись. Та не встигли вони спам'ятатися, як вогнi згасли i
одночасно, десь недалеко в комишах жалiбно завив голодний вовк. Та сумна
скарга покотилася по рiчцi i вразила втiкачiв.
- Бач, зголоднiв! - зi спiвчуттям обiзвалась Соломiя.
- Ая!.. ая!.. Ще й не тако┐ заспiва║ш, як живiт присохне до спини... А
може, то вiн нас почув та плаче, що нiяк взяти... хе-хе!..
- Ну, ти його тiльки торкни. Котигорошка, то вiн зараз i розсиплеться,-
невдоволено промовив Остап.
- А, якi ж бо ви!.. Хiба ж я що? Хiба ж я як?..
- Поснули? Га? - прошамкав раптом дiд Овсiй, вернувшись iз берега.- А
зараз перевiз буде...
Люди ворухнулись. Аж ось воно - перевiз... Груди вiльно зiтхнули...
Десь раптом знайшлися ноги, мокрi, холоднi, задубiлi, зомлiле тiло
забажало рухiв, дiйснiсть розвiяла чари, розбудила мозок.
- А що - вовк добре заскиглив? - шепнув дiдок на вухо Iвановi i
засмiявся.
- А щоб же вас ведмiдь загриз... борони боже! - здивувався той.- А я ж
не казав, а я ж не мовив...
I в його шепотi чулося таке здивування перед хитрощами дiда й така
на┐вна вiра в те, що вiн зразу одгадав тi хитрощi, що Остап i Соломiя
мимохiть осмiхнулися.
Потиху й обережно усi посунулись до берега. З нетерплячкою вдивлялися
вони у темряву, та нiчого не бачили й не чули. Рiчка спала. На заходi
трохи вияснилось, i на мутному небi вирiзалися контури чорних, мов важкi
хмари, гiр. За рiчкою шумiли плавнi.
Незважаючи на дiдову обiцянку, перевiз не прибував. Люди
нетерпеливились. Дiти змерзли, пищали, i трудно було заспоко┐ти ┐х. Мiсце
було небезпечне - тут раз у раз вешталась кордонна сторожа i кожно┐
хвилини могла заскочити. Се дратувало. Нарiкання сипались на дiда Овсiя,
усiх брала хiть скорiш покинути небезпечний берег та знов забитися в яку
нору. Там бодай можна розкласти вогонь й зiгрiтися. Шхто й не дививсь на
рiчку.
Коли се - на самому березi щось плюснуло. Два човни м'яко шурхнули по
прибережному пiску, i тихий голос поспитав:
- Ви усi тут?
На березi зробився заколот. Всi товпились коло човнiв, кождий хотiв
скорiш зайняти мiсце, примостити сво┐ клунки. Дiдовi Овсi║вi нелегко
давалося зробити лад i спокiй. Котигорошок одним iз перших скочив у човен
i завзято намагався втягти за собою якийсь Соломi┐н клунок.