"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Соломi║... Остапе... сюди... до мене! - кликав вiн пошепки, i сопiв,
i кректав, i крутив головою, вовтузячись iз непокiрливим клунком.
Раптом зовсiм зблизька форкнула коняка. Усi оторопiли.
- Сiдай швидше,- сикнув перевожчик. Та було пiзно.
- Хто там? - гукнув iз темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кiнська
голова наткнулась на купку людей, а над нею звiвся козак, немов шукав
чогось на землi.
- Еге-еI - протяг вiн наче до себе, скинув iз плеча рушницю i бахнув
над головами принишклих втiкачiв.
Люди опам'яталися. Адже вiн один, а ┐х багато. Смiливiшi кинулись на
козака, та голiруч нелегко було його взяти.
Тим часом стрiл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втiкачiв
кiнська тупотнява, брязк збро┐ i грубi людськi голоси.
- Лови ┐х! В'яжи! - гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сiсти
у човен. Вони зiскакували з коней i кидались на втiкачiв. Усе змiшалося.
Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломiю впоперек i поволiк, але Остап
насiв на нього ззаду i визволив Соломiю.
- Матiнко! Рятуйте! - верещав пронизуватий жiночий голос, покриваючи
шум боротьби.
А човни тим часом тiкали. Вода кипiла пiд веслами, човни тремтiли й
скакали на водi, як живi.
- Стiй! - неслось iз берега,- будемо стрiляти! - Гримнуло кiлька
стрiлiв i сколихнуло повiтря.
Кулi свистали над головами втiкачiв, але Iвановi було не до куль: вiн
усе ще махав руками i благаючим, розпучливим голосом кликав:
- Остапе!.. Соломi║!.. А якi ж бо ви... сiдайте швидше... сюди, до
мене...- i не помiчав, що вiд берега оддiляла його широка смуга води, а
галас на березi покривав його слабий, пискливий голос...

* * *

Що далi було - нi Остап, нi Соломiя не могли добре пригадати. Вони лиш
пам'ятали, що бiгли на одчай, через комишi, через воду, в безпросвiтнiй
темрявi, з почуттям звiрини, за якою женуть собаки. Кiлька разiв Остап
вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломiя з розгону натикалась на
кущ верболозу, але кожен раз вони давали собi раду i знов мчали вперед,
добуваючи останнi сили. Врештi щось перепинило ┐м дорогу, i вони попадали.
Ся пригода була ┐м навiть на руку. Лежачи на чомусь твердому й холодному,
вони могли тропи одсапнути. Ноги в них тремтiли, груди важко дихали. Вони
лежали i слухали. Навколо було тихо, од берера не долiтав сюди жаден згук
- очевидячки, там уже все скiнчилося. Сiяв дрiбненький дощик, темрява знов
стала густiшою. Не почуваючи за собою погонi, Остап i Соломiя помалу
опам'яталися. Остап обережно обмацав те, на чому лежав: то горб, порослий
травою. "Ага! - подумав вiн.- Ми, видно, наткнулися на високий берег".
Вони спочили трохи, осмiленi тишею, звелися i обережно побрели вздовж гiр,
в надi┐ натрапити на яругу, де можна б було захиститися вiд дощу й холоду.
I справдi - незабаром почули пiд ногами розмиту глину i увiйшли у чорну
пащу провалля.
Тут вони намацали сухе, затишне мiсце i тiльки тодi почули, що
страшенно втомленi й зогрiтi шаленим бiгом. Утома була така сильна, що