"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

брала верх над усiм:
вони - просто впали. Без розмов, без думок вони поснули твердим,
здоровим сном.
Прокинулись вони нерано: сонце, мабуть, було високо, бо жовтий промiнь
його повз по стiнi урвища. Вгорi синiла смужечка погiдного неба.
Першою думкою в Остапа було довiдатись, де вони. Вiн подавсь на
розвiдки i скоро вернувся, щоб заспоко┐ти Соломiю: скрiзь тихо, спокiйно,
днина тепла й ясна. Почали радитись.
Обо║ згадали, що один мiрошник iз-над Пруту, одноокий Яким, такий
забiглий, як i вони, тiльки з Подiлля, хвалився, що зна║ спосiб
переправити ┐х у Туреччину, i вони, певне б, звернулися до нього, коли б
Котигорошок та дiд Овсiй не пiдбили ┐х тiкати разом iз ними через Дунай.
Тепер нiчого iншого не лишалося, як звернутися до того мiрошника, бо
переховуватися далi на сьому боцi було небезпечно: ┐х могли спiймати,
одiслати до пана або запроторити в тюрму.
Вони ледве вилiзли з глибокого провалля i опинилися на спаленiй сонцем
сiрiй полонинi. Низина, що приймала вночi фантастичнi, непевнi форми,
видавалась удень дуже гарною. Широкий i тихий Дунай блищав проти сонця,
мов криця, а з-за прибережних, зелених iще верб здiймались у небо блакитнi
шпилi далеких гiр.
Розглянувшись уважно, Остап змiркував, що звiдси до Кишницi, де стояв
вiтряк Якима, буде верстов iз тридцять. Коли поспiшитися, то до вечора
можна б iще постигнути туди.
I вони, почистивши трохи свою молдаванську, заболочену вчора одежу, не
гаючись, подались у дорогу. Вони йшли то шляхом, то стежками навпростець,
намагаючись не звертати на себе уваги.
- Десь тепер наш Котигорошок iз турком бесiду║,- обiзвалась Соломiя.
- Як не году║ ракiв дунайських,- кинув Остап. I ┐м уявилися нiчнi
пригоди.
Вони обiгнули з правого боку Ренi i подались понад Прутом. З дороги
видно було, як вився у низинi кривульками глибокий та каламутний Прут, а
за ним, скiльки око сягало, рудiли стиглим комишем плавнi i хвилювались,
як нива. Край неба щось курилося, дим низько слався над очеретами. Iнколи
над берегом Пруту проскакував вершник i зникав за крутим поворотом рiчки.
За Прутом була Туреччина.
Вже була нiч, коли вони пiдходили до кишницьких вiтрякiв, що лiниво
помахували крилами. На радiсть ┐м, у Якимовому вiтряку свiтилось. Вони
одхилили дверi i увiйшли. Там нiкого не було - i Остап iз Соломi║ю присiли
на мiшках. У млинi стояв теплий, при║мно солодкуватий запах свiжо┐
кукурудзяно┐ муки. Борошняний пил висiв у повiтрi, а стiни, банти i постав
були обсипанi ним, як снiгом. Бiле павутиння фестонами висiло вгорi,
гойдалось од найменшого руху повiтря i кидало дивовижнi тiнi при жовтому
свiтлi одиноко┐ лiхтарнi. Жорна м'яко шамотiли по зернi; кiш трясся, як у
пропасницi; вгорi щось жалiбно скрипiло. За стiнами вiтряка, в селi,
валували собаки...
Незабаром з'явився заборошнений мельник. Придивившись сво┐м одним оком,
вiн впiзнав Остапа.
Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.
- Добре...- коротко одмовив Яким,- трохи упораюсь, i пiдемо.
Остап i Соломiя були стомленi дорогою, однак змовчали про те.