"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Бурак - борщ. Бурак - борщ. Бурак - борщ... - кректала Марiчка...
- Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! Бураки-ки-ки! - верещали обо║, заплющивши
очi, аж жаби здивовано мовкли.
I так вони пасли, що не раз розгубили овечки.
Коли вони старшими стали, забави були вже iншi.
Тепер Iван був уже лекiнь, стрункий i мiцний, як смерiчка, мастив
кучерi маслом, носив широкий черес i пишну кресаню. Марiчка теж вже ходила
в заплiтках, а се значити мало, що вона вже готова й вiддатись. Не пасли
бiльше вкупi ягнята i стрiчались лиш в свято або в недiлю. Сходились коло
церкви або десь в лiсi, щоб стариня не знала, як кохаються дiти. ворожих
родiв. Марiчка любила, коли вiн грав на флояру. Задуманий все, встромляв
очi кудись поза гори, неначе видiв, чого не бачили другi, прикладав
мережану дудку до повних уст, i чудна пiсня, яко┐ нiхто не грав, тихо
спадала на зелену отаву царинок, де вигiдно послали сво┐ тiнi смереки.
Холодно було i мороз йшов поза шкуру, коли вилiтали першi свистячi згуки.
Наче зими лежали по мертвих горах. Та ось з-за гори вста║ вже бог-сонце i
вклада║ свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, i задзвенiла
земля од спiву потокiв. Розсипалось сонце пилом квiток, легким ходом iдуть
по царинках нявки, а пiд ногами у них зеленi║ перша трава. Зеленим духом
дихнули смереки, зеленим смiхом засмiялися трави, на всьому свiтi тiльки
двi барви: в зеленiй - земля, в блакитнiй - небо... А долом Черемош мчить,
жене зелену кров гiр, неспокiйну й шумливу...
Трембiта!.. Туру-рай-ра... Туру-рай-ра...
Заграло серце у вiвчарiв, заблеяли вiвцi, учувши пашу.. Шумить шваром
полонина холодна, а з диких ломiв, з гайна, вста║ на заднi лаби ведмiдь,
пробу║ голос i вже бачить заспаним оком свою поживу.
Б'ють плови(13) веснянi, ричать громом гiрськi верхи - i дух злого
холодом вi║ од Чорногори... а тут раптом з'явля║ться сонце - праве боже
лице - i вже дзвенить у коси, що кладуть сiно в полiг. З гори на гору, з
поточка в поточок пурха коломийка, така легенька, прозора, що чу║ш, як од
не┐ за плечима трiпають крильця...
Ой прибiгла з полонинки
Бiлая овечка -
Люблю тебе, файла любко,
Та й тво┐ словечка...
Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть лiси холоднi сни лiтньо┐ ночi,
плачуть дзвiнки коров, i гори безперестанку спускають сум свiй в потоки.
З лускотом й зойком летить десь в долину зрубане дерево в лiсi, аж гори
одвiтно зiтхають,- i знову плаче трембiта. Тепер вже на смерть... Спочив
хтось навiки по тяжкiй працi. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от
тепер вже спiваночка комусь си скiнчила...
Марiчка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,-
спiванками. Вона ┐х знала безлiч. Звiдки вони з'являлись - не могла б
розказати. Вони, зда║ться, гойдалися з нею ще у колисцi, хлюпались у
купелi, родились у ┐┐ грудях, як сходять квiтки самосiйнi по сiножатях, як
смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на свiтi:
чи пропала овечка, полюбив лекiнь, зрадила дiвка, заслабла корова,
зашумiла смерека - все виливалось у пiсню, легку i просту, як тi гори в ┐х
давнiм, первiснiм життi.
Марiчка i сама вмiла складати пiснi. Сидячи на землi, поруч з Iваном,