"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автораглибокi чорнi iзвори, звiдки родились холоднi потоки, куди не ступала
людська нога, де плекався тiльки бурий ведмiдь, страшний ворог маржини - "вуйко". Вода попадалася рiдше. Зате як припадав вiн до не┐, коли знаходив потiк, той холодний кришталь, що омивав десь жовтi корнi смерек i аж сюди приносив гомiн лiсiв! Коло такого поточна якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки. А стежка вела все далi, кудись у ломи, де гнили одна на однiй голi колючi смереки, без кори й хво┐, як кiстяки. Пусто i дико було на тих лiсових кладовищах, забутих богом й людьми, де лиш готури гутiли та вились гадюки. Тут була тиша, великий спокiй природи, строгiсть i сум. За плечима в Iвана росли вже гори i голубiли удалинi. Орел здiймався з кам'яних шпиць, благословляючи ┐х широким розмахом крил, чулось холодне полонинське дихання, i розросталось небо. Замiсть лiсiв тепер слався землею жереп, чорний килим повзучих смерек, в якому плутались ноги, i мхи одягали камiнь зеленим шовком. Далекi гори одкривали один за одним сво┐ верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилi в синьому морi. Здавалось, морськi буруни застигли саме в ту мить, коли буря пiдняла ┐х з дна, щоб кинуть на землю та заллять свiт. Вже синiми хмарами пiдпирали крайнебо буковинськi верхи, оповились блакиттю близькi Синицi, Дземброня i Бiла Кобила, курився Iгрець, колола небо гострим шпилем Говерля, i Чорногора важким сво┐м тiлом давила землю. Полонина! Вiн вже стояв на нiй, на сiй високiй луцi, вкритiй густою травою. Блакитне море збурених гiр обляло Iвана широким колом, i здавалось, що тi безконечнi синi вали таки iдуть на нього, готовi впасти до нiг. одно зливалось iз диханням гiр, i гордiсть обняла Iванову душу. Вiн хотiв крикнуть на всi легенi, щоб луна покотилась з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхiв, але раптом почув, що його голос пропав би у сих просторах, як комариний писк... Треба було спiшити. За горбком, у долинцi, де вiтер не так дошкуляв, вiн знайшов стаю(17), закопчену димом. Дiра у стiнцi для диму чорнiла холодним отвором. Загороди на вiвцi стояли порожнi, i вiвчарi порались там, щоб було де ночувати при вiвцях. Ватаг занятий був добуванням живого вогню. Заклавши в одвiрки скалку, дво║ людей перетягли ремiнь, вiд чого скалка крутилась й скрипiла. - Слава Iсусу! - привiтався Iван. Але йому нiчого не одновiли. Так само фуркала скалка, i дво║ людей, скупленi й строгi, тим самим рухом перетягали ремiнь. Скалка починала куритись, i скоро маленький вогник вискочив з не┐ та запалав з обох кiнцiв. Ватаг побожно пiдняв вогонь i встромив в ватру, зложену коло дверей. - Навiки слава! - обернувся вiн до Iвана.- Тепер ма║м живий вогонь, а доки ме вiн горiти, нi звiр, нi сила нечиста не озьмеся маржини та й нас, ирщених... I завiв Iвана до ста┐, де од порожнiх бербениць, путин(18) та голих лавиць йшов запах пустки. - Завтра приженуть нам худiбку, коли б допомiг панбiг усю людям вiддати,- обiзвавсь ватаг i розповiв, що Iван ма║ робити. |
|
|