"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

Михайло Коцюбинський.

Оповiдання та казки


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



КОНI НЕ ВИННI

- Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину
свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче
стежив, як бiг Савка через подвiр'я в сво┐й синiй з галунами лiвре┐.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не
помiтив.
- Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав
обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
- Ху-у!.. Як при║мно се освiжав! - Потер долонею груди, де густо
срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й
руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з
шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настро┐, як завжди по розмовi з мужиками
свого села. Йому було при║мно, що вiн, старий генерал, якого сусiди
вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди,
вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля ма║ належать
до тих, хто ┐┐ обробля║. "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав
Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав
одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв ┐й права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась
Мишка - любимий песик, расовий фокстер'║рi
- Де ти, шельмо, була? - нагнувся до не┐ Аркадiй Петрович. - Кажи, де
ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав ┐й шию i вуха, а вона морщила
носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. - Де ти
вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили
кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося
часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав