"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

не купа бруду i смiття, не леговище нужди людсько┐... словом, менi
приснилось не те, що ви назива║те мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
- Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в
архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм,
достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
- Жане, твiй борщ прохолоне...
- Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку...
- ксть! - стрепенувсь "мiноносець .N 17" (по порядку лаке┐в, яких Жан
часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
- Я думаю, що-о... - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву
головку мадонни.
- Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв
на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка
з рiдким волоссям.
Софi┐ Петрiвнi непри║мно було дивитись, як Жан ┐сть неохайно, лишаючи в
вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
- Антоша, тебе батько пита║ про сiно...
- Ах, вибачай... - пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: - Замiсть
дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й
кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба
фершала кликать, - бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а
тепер крутить...
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його
бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од
сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками,
незважаючи на офiцерськi чини.
- Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу,
що сидiла коло не┐ на крiслi, важко вип'явши сво┐ рудi груди, мов в
камiзельцi.
- Ви чiпля║тесь, дiти мо┐, - благодушно обiзвався Аркадiй Петрович,
кiнчаючи борщ. - Мужик ма║ так само сво┐ потреби й турботи, як i ми,
грiшнi...
Вiн був у чудеснiм настро┐ по сьогоднiшнiй сходцi.
- Безумовно, менi зда║ться, що батько... Лiда знову прихильно нагнула
головку мадонни i розтягла кисло сво┐ широкi, блiдi уста.
Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! п┐ наспiвали лiберальнi
студенти, як грамофонний кружок, а вона повторя║ дурницi!..
- Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку
од тако┐ розмови.
I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав
тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi
комбiнацi┐ згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгме┐...
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим
зайнятися сво┐м Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.