ЧУДЕСНИЙ ГЕНЕРАТОР Жартівлива повість

1. ЧЕТВЕРО БІЛЯ ОДНОГО ГЕНЕРАТОРА

Люка випросталась і задоволено потягнулася, закинувши руки за голову. Все йшло якнайкраще. Ще шість хвилин — і вона вимкне генератор, звільнить піддослідного кролика від ременів, що оперезували його тіло і не давали йому змоги ворушитись, і на сьогодні все буде закінчено.

— Ей, ти! — раптом вигукнула Люка, помітивши, як пухнастий сніжно-білий кролик напружив усі м’язи, намагаючись вивільнитися з ременів. — А я думала, що ти вже звик до опромінення, і не затягнула тебе як слід! Ач, який неслухняний!

Швидким рухом Люка вимкнула генератор, як і слід було робити, коли вона торкала руками піддослідну тварину. У кімнаті одразу стало тихо, крізь розчинене вікно долинуло щебетання пташок з дерева, крислате гілля якого спускалося чи не в саму лабораторію. Кролик, мабуть зляканий вигуком дівчини, принишк на мармуровій дошці, скоса поглядаючи своїм червоним оком на Люку, що поволі підходила до нього.

— Отепер покараю тебе за свавілля, неслухняна істото, — мовила вона, підтягуючи запобіжні ремені, — бо ти зовсім дурненький і не розумієш, що тобі так зручніше. Лежи й мовчи, не дратуй мене, я й так через тебе затрималася.

Вона ще раз подивилася на кролика, перевела погляд на секундомір, що лежав поряд з генератором.

— Вмикаймо! — звеліла Люка самій собі й повернула рубильник. Почулося знайоме шипіння, що дедалі гучнішало. Люка повільно пересувала рукоятку потужності. Власне, далі від третьої позначки шкали посилювати потужність буде заборонено: щодо цього Олд-Бой був невблаганний. Але ж вона трохи затрималася, та й генератор уже, напевно, перепочив. І Люка пересунула рукоятку аж на четверту позначку, а далі й на п’яту!

— Нічого з тобою не буде, — виразно мовила вона генераторові, — адже лишилося не більше як шість хвилин!

Генератор зашипів дужче, вже було чути сухе потріскування, немов з електродів лейденської банки. Секундомір спокійно відраховував секунди. Минула вже хвилина… хвилина і десять секунд… півтори… дві хвилини…

Крак!

Блакитнувате сяйво навколо генераторної лампи раптом зникло. Тільки на випрямлячі горіли ніжним і прозорим синьо-зеленим світлом газотрони. Що сталося?

І несподівано Люка почула в тиші, як одна за одною падають на стіл важкі краплі… Вона повернула голову і побачила, як повільно розтоплювався товстий провідник, мідна паличка, в головній лампі. Розжарена до блиску, вона ніби плакала сльозами розтопленого металу. Це її густі краплини падали на мармуровий стіл. Генератор зіпсувався!

— Боже, що я наробила! — зойкнула Люка, хапаючись за голову. — Що скаже Олд-Бой, коли дізнається про це нещастя! Та й інші теж… Що я скажу їм?

Але сказати треба було, якщо не Олд-Бою, то хоча б іншим. Може, хтось полагодить генератор. Сашко десь пішов, зате Богдан сидить у сусідній кімнаті. Жде черги опромінювати молоко і м’ясо, он, у кутку на столі лежать його продукти й касети…

— Богдане! — жалісно покликала Люка.

Відповіді не було.

— Богданчику! — голосніше гукнула вона.

Мовчання. Та невже ж і він кудись пішов?

Люка кинула останній погляд на кролика, який спокійно лежав, навіть не підозрюючи про неприємність, що сталася в лабораторії, на рештки мідної палички генератора, — і вибігла з кімнати. Широкі скляні двері лабораторії розчинилися перед нею, тільки-но дівчина доторкнулася до них. Повинен же, повинен бути поблизу хтось з товаришів!

У кімнаті відпочинку, куди Люка влетіла мов стріла, спиною до неї в кріслі сиділа людина. Над спинкою крісла було видно лише скуйовджене руде волосся та розгорнуту газету. Дим від сигарети клубами здіймався вгору. Ось він де, Богдан!

Читаєте? Курите? — докірливо сказала Люка, ледве переводячи подих. — Добре, добре! А що там, у лабораторії, з генератором сталася аварія, вам байдуже?

Людина в кріслі раптом підвелася, відкинула газету. Її очі стривожено блимнули.

— Так, так, аварія, дорогоцінний харчосмаче, — додала Люка вже скоріше по інерції, але відразу ж таки спинилась і раптом змінила тон: — Ну, власне, не аварія, а щось трохи зіпсувалося, Богданчику… Чомусь розтопився провідник, знаєте, отой товстий. Ходімте поглянемо! Я не знаю, в чому справа…

Чоловік у білому халаті, непевно похитуючись на довжелезних худих ногах, кліпав очима, наче йому важко було збагнути плутані слова дівчини.

— Та що ви мовчите? Я ж кажу, треба подивитись!

— Я-як — розтопився? — трохи затинаючись, мовив нарешті Богдан.

— Не знаю, як. З нього почали капати розжарені краплини, от і все. Ходімо, Богдане!

— М-мабуть, треба покликати О-олд-Боя, — нерішуче відповів той. — 3-знаєте, може, це щось серйозне… — Він усе ще не рухався з місця, тільки руками робив якісь незграбні рухи, від чого довгий тулуб його хитався. Це означало: Богдан трохи розгубився і не знає, що діяти. Його непевність передалася й Люці, яка вже нерішуче сказала:

— Та я вже кликала його… а він не відгукується. Може, ми самі з’ясуємо, в чому річ?

Богдан махнув на неї рукою, мало не зачепивши шафи, біля якої стояла Люка, ледь не зваливши стос паперу.

— Без н-нього не в-вийде. Олд-Бой! — гукнув він голосно.

Люка зіщулилася, почувши, як нараз рвучко відчинилися двері. Але то був не Олд-Бой, а Сашко, — невисокий, стрункий, із стурбованим обличчям.

— Чого це ти розкричався, Богдане? — спитав він, входячи до кімнати. — Тебе, мабуть, чути на другому поверсі.

— Сашко, Сашко, — підбігла до нього Люка, — там щось сталося з генератором! Я кликала тебе, але… а Богдан каже, що треба знайти Олд-Боя… а той, мабуть, лаятиметься…

— Ну, не те, що лаятиметься, але Олд-Бой, знаєш, трохи нестриманий. Ну, і звісно…

Та його перебив басовитий веселий голос:

— А хто тут згадує всує моє ім’я? Кому я раптом став потрібен?

Люка заціпеніла: ось зараз почнеться! Сашко тільки знизав плечима: мовляв, моя хата скраю… А Богдан жалісливо кліпав очима, переводячи погляд то на Олд-Боя, то на Люку, і мовчав. Його довгі руки нервово м’яли полу піджака.

Олд-Бой, кремезний, плечистий чоловік, увійшов до кімнати майже слідом за Сашком. Він дивився на всіх дружніми, сміхотливими очима й говорив, як завжди, чудернацькою мішаною мовою, наче вдаючи з себе чужоземця:

— Вері вел, дуже добре, комрідс. Хау ду ю ду, як ся маєте, май дір френдс, тобто мої любі друзі?

Люка не витримала. Вона набрала повні груди повітря й випалила:

— Петре Микитовичу, тут не до жартів. Генератор зіпсувався!

— Що? — майже ревнув Олд-Бой. З його обличчя зникла весела усмішка. Не кажучи більше жодного слова, він кинувся до лабораторії. За ним побігли всі.

Олд-Бой підбіг до генератора. Так само розливали синьо-зелене сяйво газотрони, і так само мертвою була головна лампа генератора. Довготерпеливий кролик поглядав на прибулих червоними очима. А провідник, що розтоплювався?.. Під тим місцем, де він був, на мармуровому столі лишилася купка застиглої міді.

— Оце? — показав пальцем Олд-Бой.

Люка похилила голову. Богдан і Сашко поглядали то на неї, то на безформну купку міді на столі.

— Так, — буркнув нарешті Олд-Бой. — Так, дорога моя досліднице… Хай йому чорт! Скільки часу ви робили експозицію?

— Хвилину і… вісім секунд.

— А перед тим?

— Ее…

— Можна не казати, — суворо зазначив Олд-Бой, дивлячись на Люку непримиренними очима людини, що ні в якому разі не помилує.

— Ее… щось із півтори хвилини.

— А відпочивати генераторові скільки давали? Тільки без брехні, любий біологу, на чистоту! Ну, пліз, прошу, — не вгавав Олд-Бой.

Люка остаточно втратила рівновагу.

— Він… генератор… той…

— Ви б тоді тойкали, а не тепер, — безжалісно зауважив Олд-Бой.

— Він… тобто генератор… не встиг відпочити, бо я поспішала…

— Ганьба! Ганьба! — проревів Олд-Бой. — Вері бед, дуже погано! І ви смієте називати себе експериментатором, шановна Люко? Ви, яка не розуміє, що з генератором треба поводитися обережніше, ніж з дитиною, бо ж він і сам не вийшов з віку немовляти. Скільки я вас учив? Та ви всі розумієте, що тут сталося? І ти, харчосмаче, — він гнівно подивився на Богдана, — і ти, агрономе, — погляд його перестрибнув на Сашка. — Хіба я мало тлумачив усім вам, що ви повинні допомагати одне одному, якщо мене самого немає?

Всі мовчали, похиливши голови: справді, такі розмови були, і не один раз, що правда, то правда…

— Ви, шановні друзі, таке тут наробили, що я навіть не знаю, коли й як мені пощастить виправити це.

Сашко несміливо підвів голову, як учень перед розлютованим учителем:

— Невже воно так зіпсовано?..

— Дайбл і три чорти! — загримів знову Олд-Боя. — Тут треба лагодити принаймні добу, ось що!

Він підійшов до генератора і вимкнув струм. Газотрони погасли. Запала тиша, хоч це й не була вже та чудова тиша, якою Люка насолоджувалася, коли сама вимикала генератор, щоб поправити ремені на кролі. І птахи, здається, вже не щебетали, і гілля дерев було зовсім не таке, як тоді… Та ще докірливі погляди Богдана і Сашка: хоч Люка і схилила голову, але все одно відчувала їх, — наче кожен з них і сам не міг припуститися такої помилки…

Не підводячи голови, Люка промовила:

— Петре Микитовичу, я ж не знала…

— Е, люба, незнання закону не виправдовує вини, тим більше, що ви все чудово знали, — відрубав Олд-Бой. І, вказуючи широким жестом на інших, додав: — Хіба Сашкові не все одно, передбачали ви чи не передбачали наслідки своєї легковажності, якщо йому тепер немає чим просвітити зерно? Чи, може, Богданові легше від ваших пояснень, коли він тепер не може своєчасно опромінити свої продукти?.. А мені приємно цілу добу лагодити генератор?

Люка мовчала. Що вона могла відповісти на ці докори?

— Гаразд, забирайте звідси свого кролика, бо я його підсмажу на вечерю під час ремонту, — трохи полагіднішав Олд-Бой, як це завжди бувало з ним, коли співбесідники не перечили йому. А цього разу і справді, хто міг наважитися сперечатися з ним за таких обставин?..

Повільно, явно неохоче Люка розпустила ремені й забрала піддослідного кроля. Поглянувши ще раз на німий генератор, вона зітхнула й вийшла з кімнати.

— Так, вері бед, — провів її поглядом Олд-Бой. Потім наче здивовано подивився на Богдана й Сашка. — А ви що? — незадоволено звернувся він до них.

— Ми нічого, — заспокійливо відповів Сашко.

— Х-хіба ми тобі з-заважаємо? — смиренно додав Богдан.

— Прошу шановних товаришів вийти з лабораторії, — незаперечно наказав Олд-Бой. — Мені треба зосередитися. Зараз починаю лагодити. Всі експерименти відкладаємо до завтра. Зрозуміло, комрідс?

Сашко зробив ще одну спробу:

— А може… ти впораєшся раніше? Бач, у мене лишається багато неопроміненого зерна… і хотілося б…

— Всім хотілося б! — обірвав його безжалісний Олд-Бой. — Від такого “хотіння” й виникла аварія, з якою мені треба чимало морочитись. Отож прошу джентльменів забиратися геть. Гуд бай! На все добре!

Після цього лишалося тільки вийти з лабораторії, що Сашко та Богдан і зробили — далеко не в найкращому настрої.

— І можете не чортихатися, — докинув навздогін Олд-Бой, як сказано, так і буде.

Він поглянув їм услід, підійшов до дверей, за якими зникли товариші, й хитро посміхнувся, почувши, як віддаляються їхні кроки. Тоді Олд-Бой повернувся до генератора, ще раз оглянув його і задоволено причмокнув губами. Він узяв викрутку, акуратно зняв зіпсовану деталь. Потім витягнув шухлядку з різними запчастинами і знайшов у ній таку саму мідну паличку. Обдув її, старанно обтер і поставив у генератор на місце зіпсованої. А тоді закрутив гвинти. Тепер уже він не поспішав.

Сівши зручно на стілець, Олд-Бой витяг з кишені пачку сигарет, вийняв одну і спокійно закурив, випускаючи великі хмари їдкого диму. Насолодившися цим, він хотів уже взятися за рубильник, щоб увімкнути струм, коли почув, що двері лабораторії тихо розчиняються. Олд-Бой сердито озирнувся:

— Кого там чорт несе? Я ж сказав… пробачте, Люко, я не знав, що це ви. Втім, чого ви хочете? Бачите, у мене дуже мало часу. Треба, знаєте, лагодити.

— А що, Петре Микитовичу, машину дуже пошкоджено? — зовсім невинно, лагідно спитала Люка, показуючи пальцем з червоним наманікюреним нігтиком на генератор. Очі її дивилися м’яко, стурбовано — і які ж то були вродливі карі очі! Олд-Бой відчув, що впевненість сердитої, суворої людини, яку він удавав досі, покидає його. Чорти його знають, як це робиться, неспокійно подумав він, але ось не виходить твердо розмовляти з такою дівчиною, як Люка, та ще наодинці!

— Звісно, пошкоджено, — відповів він уже значно м’якше. — Ви ж самі бачили. Тут, знаєте, доки даси лад… мабуть, до вечора не можна буде вмикати струм.

Люка сумно зітхнула і сіла на стілець біля генератора. Її карі очі ще лагідніше поглянули на Олд-Боя, простодушно і відверто, як на людину, що може зробити геть усе на світі. Од цього щирого, сповненого надії погляду йому стало трохи ніяково. Люка застебнула свій білий халат, від чого її постать, гнучка й тонка, стала ще стрункіша, і спитала знову, вказуючи поглядом на генератор:

— І раніше нічого не можна зробити? Не можна прискорити?

Олд-Бой уперто похитав головою. І, глянувши туди, куди зиркала Люка, він поперхнувся димом сигарети: дівчина дивилася на вставлену до генератора свіжу мідну паличку! Хай йому чорт, невже вона справді помітила?..

— Ее… річ у тому, що… — почав було Олд-Бой, але Люка ще невиннішим, ще лагіднішим і навіть радісним тоном перервала його:

— Ой, я бачу, що ви вже замінили, Петре Микитовичу! І коли ж ви встигли? Поставили саме таку, як була! Невже ви мали запасну?

Олд-Бой в думці роздратовано вилаявся. Але сказав цілком чемно, з почуттям власної гідності:

— Абсолютно випадково. Довелося трохи виправити, тільки й усього. Але, бачите, треба ще…

Люка не дала йому закінчити, ведучи далі тим самим збудженим, радісним тоном:

— Як це чудово, Петре Микитовичу! Тепер я певна, що все незабаром буде гаразд. З вашими руками, при вашому вмінні…

— Ну, ви перебільшуєте, — скромно зауважив Олд-Бой.

— Що ви? Аж ніяк! І коли я закінчу опромінення мого кролика, ви ж дозволите мені побути з вами, поки працюватимете на скерованому двобічному зв’язку? Це ж так цікаво, що я навіть відмовилась од Сашкової пропозиції. Бачите, він хотів, щоб ми сьогодні покаталися на човні. Ну, а я…

— Гм! — запитливо примружився Олд-Бой.

— А я відмовилася! Бо саме сьогодні у вас буде такий цікавий зв’язок, ви ж казали… правда?

— Та казав, — необережно погодився Олд-Бой.

Карі очі Люки на невловиму мить блиснули якимсь вогником — чи то дуже зацікавлено, чи насмішкувато, хто його знає? Але одразу згасли в простодушному, щирому погляді, коли вона сказала:

— От я й відмовилася, Петре Микитовичу. На човні можна покататися завжди, а от такий сеанс, як у вас… Але, знаєте, для цього мені неодмінно треба доопромінити мого кролика… якщо це буде можливо, певна річ. Звісно, я не знаю, чи ви полагодите генератора зараз… але коли б ви хотіли!

Що можна було відповісти на це, та ще під ласкавим поглядом тих карих очей?

Олд-Бой схилив голову до Люки й прошепотів:

— Знаєте, що? Здається, мені й справді пощастить раніше полагодити генератор… хоч я й не сподівався цього. Ось, погляньте!

Він повернув рубильник. Спалахнули газотрони випростувача. Засяяла блакитним світлом головна лампа генератора. Почулося знайоме шипіння з сухим потріскуванням. Генератор працював!

Люка сплеснула руками:

— Ой, як чудово! Отже, можна опромінити мого кролика? Милий Петре Микитовичу, як чудово! Зараз я принесу його, зараз!

— Але… стривайте, я ж не сказав, що зараз! Слухайте, Люко!

Проте Люки вже не було. Вона побігла по свого кролика.

Олд-Бой зітхнув:

— Чортова дівчина! Завжди обкрутить по-своєму… ну, гаразд, хай опромінить того нещасного кролика, а тоді вже я почну двобічний керований зв’язок. А що вона буде на цьому сеансі, то хай собі. Все-таки, вона уміє так лагідно дивитися, коли її цікавить щось… а може — хтось?.. Ой, старий, я думав, ти можеш бути соліднішим, а ти…

Знизавши плечима, він заходився збирати з мармурової дошки залишки розтопленої міді, що застигла там після невдалого експерименту Люки. Двері знову розчинилися: то, мабуть, поверталася з червонооким кроликом Люка. Не підводячи голови, Олд-Бой сказав:

— Тільки, знаєте, Люко, давайте швидше. Мені, поки не прочули наші товариші, треба сьогодні добре самому попрацювати з генератором. Давайте вже вашого кроля, зробимо все по секрету, щоб ніхто не знав, бо інакше… О! Звідки ти взявся?

Звівши очі, Олд-Бой побачив біля себе не Люку, а Сашка. Він тримав у руках чималий мішок з зерном і не менш щиро й відверто дивився на Олд-Боя, І стільки чистої невинності було в його погляді, що Олд-Бой навіть сплюнув:

— Чого тобі треба?

— Бач, мені здалося, що я чую шипіння генератора. І я зрозумів, що ти його полагодив. І як це в тебе виходить, що ти вмієш одразу розібратися в усьому, просто втямити не можу! Але це ж надзвичайно, що ти так швидко впорався. Ну, а оскільки за розкладом зараз мій час опромінювання, то я й приніс оцей мішок… сподіваючись попрацювати, — адже час не жде, Петре? Можна, правда?

Олд-Бой відкрив рота, щоб сказати про нетерплячість деяких агрономів, але Сашко випередив його:

— Ага, ага, звісно, можна, я й сам бачу. Генератор таки працює, отже, я почну, бо, мабуть, зараз прийде Люка. Ти ж на неї чекав?.. І навіть звертався до неї, коли я зайшов.

Олд-Бой плюнув ще раз:

— Та працюй уже, хай йому чорт!..

А коли Сашко розсипав зерно тонким шаром по столу під генератором, у дверях показалася Люка. Дивно, вона не принесла кролика… Більше того, вона звернулася просто до Сашка, наче не помічаючи Олд-Боя:

— Сашко, тільки ти не затримуйся. Після тебе мені треба ще опромінити кролика, бо інакше я не зможу їхати.

Олд-Бой зціпив зуби.

Сашко відповів, не одриваючись від роботи:

— Рівно п’ятнадцять хвилин, більше мені не треба. Потім твій кролик, а тоді вже буде Петрова черга… чи Богданова, не пам’ятаю. Та вони влаштуються самі. Отже, встигнемо без запізнення. А ти…

Далі Олд-Бой не слухав. Він поривчасто вийшов з лабораторії, обіцяючи собі надалі ніколи не піддаватись улесливим карим очам, що вміють так чудово дивитися і обтуманювати людей, як їм забажається.

— Оце попрацював на самоті, дайбл, тобто чорт лисий, — бурчав він. — Ну й дівчина… навколо пальця обвела — “дозвольте побути з вами, поки ви працюватимете на скерованому двобічному зв’язку? Це ж так цікаво, що я навіть од Сашкової пропозиції відмовилась”. А ти й розтав, дурню! Тьху! — виплюнув він недокурок сигарети, тільки тепер відчувши, що той уже припалює йому губи.

Він пройшов повз заглибленого в свої думки Богдана, що, напевно, обмірковував за звичкою якісь світові проблеми, сидячи в кріслі в кімнаті відпочинку.

— Ходімо, Богдане, — сказав Олд-Бой. — Вони вже встигли нас випередити.

— Хто? — підхопився Богдан. Чесна, справді простодушна людина, він і не підозрював, що Олд-Бой устиг полагодити генератор, а тим більше, що ним уже користуються підступні приятелі. — Хто встиг випередити? — повторив він, блимаючи широко розплющеними очима.

— Сашко й Люка, — з гіркотою відповів Олд-Бой. — Та йди, я тобі все розповім.

І вони вийшли з будинку, з вікна якого, мабуть, на них поглядали веселі, лукаві очі жартівливої дівчини…

Проте чи не час уже розповісти точніше й конкретніше, хто такі наші герої та що вони всі роблять коло одного генератора? І чому сперечаються, аби мати можливість попрацювати довше?

Насамперед маленьке застереження: нічого надзвичайного тут не було. Все йшло цілком закономірно й просто. Навіть дуже просто.

В місті було чотири науково-дослідних інститути: електротехнічний, сільськогосподарський, харчовий і біологічний. Різні інститути, з різними роботами й напрямками. Але з’ясувалося, що найцікавіші наукові досягнення в наш час відбуваються саме на стику різних наук — фізики й хімії, фізики й біології тощо. І сталося так, що певна галузь дослідницької роботи згуртувала навколо себе представників цих чотирьох наукових інститутів. Науковці зрозуміли, що їм найкраще працювати разом. Так утворилася бригада.

А галузь її роботи важкенько було б визначити однією короткою фразою. Взагалі чотири наукових працівники, представники чотирьох науково-дослідних інститутів, працювали з ультракороткими хвилями. Кожен з них робив своє, — але всі досліди було скеровано на одне: вивчення властивості тих хвиль. Ці властивості можна було використати і в сільському господарстві, і в біології, і в харчовій промисловості, ну, певна річ, і за прямим, так би мовити, їх призначенням — для потреб зв’язку.

Отож біологічний інститут цікавився впливом ультракоротких хвиль на живі організми, цікавився тими змінами, що виникають внаслідок опромінювання ультракороткими хвилями живих істот. Можливо, це дало б основу для створення такого напрямку нової науки, як радіобіологія.

Харчовий інститут цікавився тим, що ультракороткі хвилі за певних умов убивають геть усі бактерії — в тому числі і гнильні. Отже, опромінюючи ультракороткими хвилями той чи інший продукт і вбиваючи таким чином у ньому бактерії, можна було досягнути важливого ефекту: продукт довгий час не псувався, все одно, як законсервований. А це провіщало революцію в консервній промисловості.

Сільськогосподарський інститут обрав завданням опромінювати ультракороткими хвилями насіння — зерно для посіву. Адже за певних умов опромінене зерно сходило швидше від звичайного, проростало буйніше. І, крім того, від опромінювання ультракороткими хвилями гинули всі шкідники.

Зрештою, електротехнічний інститут, власник цілої лабораторії й генератора ультракоротких хвиль, природно, цікавився використанням їх у галузі зв’язку, а зокрема — для сталого і скерованого двобічного зв’язку на малій відстані. Тут було велике поле для досліджень.

Все це в принципі було вже відомо. Але — тільки в принципі. Бо ніде ще не було поставлено широко розгорнутих дослідів, що з’ясували б спірні питання відразу по всіх галузях. І вперше в науковому житті цілого світу зібралася й працювала така своєрідна об’єднана бригада, чотири експериментатори біля одного генератора. Що це були за люди?

Височенний харчовик Богдан на довгих ногах, якому немовби й самому було незручно, ніяково за свій зріст і довгі худі руки, що висіли вздовж тулуба.

Агроном Сашко був протилежністю Богдана. Невисокий, стрункий, меткий, він справляв враження доброго спортсмена. Сашко любив човен, любив воду, сонце. Любив усю природу, матір усього живого. Засмагле тонке обличчя, немов вирізьблене вправним майстром-скульптором, легка хода, спритні рухи — все це привертало до Сашка увагу, зокрема жінок.

Біолог Люка… про неї слід сказати окремо. Кароока, з великою шапкою золотого волосся, життєрадісна, сміхотлива, весела Люка даремно намагалася сховати свою життєрадісність за великими роговими окулярами. Власне, дівчину звали просто Любою. Але Сашко незабаром після знайомства з нею сказав, що ім’я Люба не пасує їй, бо воно надто звичайне для такої чудової дівчини. Він пояснив, що її обличчя наче випромінює якесь дивне світло, світло чарівності. І запропонував називати її надалі не Любою, а Люкою, бо це ім’я у грецькій чи якійсь іншій мові означає щось світле. Всі охоче погодилися, а сама Люка… і їй, скажемо чесно, це було навіть приємно.

Не будемо нескромними, не говоритимемо нічого про те враження, яке взагалі справила Люка на трьох молодиків, тільки-но з’явилася в лабораторії.

Нарешті, кремезний Олд-Бой: що то за дивне їм я? Власне, цього товариша раніше називали Петром, а згодом, коли він сконструював складний генератор ультракоротких хвиль, Петром Микитовичем. У нього була велика колекція різноколірних квитанцій, що їх чи не з дитинства діставав від радіоаматорів-короткохвильовиків усіх країн світу; чи не з дитинства він захопився й англійською мовою, до ладу й не до ладу вживаючи англійські слова, а найчастіше олд-бой, тобто старий — так він звертався до товаришів. Тому друзі прозвали його Олд-Боєм. І ніхто із знайомих уже не дивувався, коли він охоче відгукувався на це ім’я.

Олд-Бой був у бригаді найповажнішою людиною не тільки тому, що йому було майже тридцять років, отож, був найстаршим. Не в тому річ. Кожен з бригади трохи знав про ультракороткі хвилі й їхні властивості і вмів при потребі обходитися з генератором, але хто ж міг у цій галузі розуміти більше від Олд-Боя, спеціаліста-радіотехніка, зв’язківця з великим стажем. Отже, саме Олд-Бой, колишній Петро Микитович, незаперечно й авторитетно стежив за станом генератора. І водночас провадив свої власні дослідження в галузі керованого зв’язку, того самого зв’язку, прихильність до якого так влучно й підступно використала для своїх потреб кароока Люка…