"Білий король детективу" - читать интересную книгу автора (Чемерис Валентин Лукич)

XIV

Службовий птахоліт лишили на стоянці, яку геть обліпили найрізноманітніші рекламні плакати похоронних фірм. І Джо знічев’я (доки Х’ю ходив до автомата, щоб заплатити за стоянку) прочитав одне з таких оголошень, на якому щасливо всміхався небіжчик у труні.

“Одяг фірми братів Гарріс — кожному зразковому покійнику!

Готуючись до смерті, купуйте костюми фірми братів Гарріс! Наші костюми для одноразового використання, тому вони надзвичайно дешеві, їх у змозі придбати кожен покійник.

Якщо ви хочете стати зразковим покійником, поспішайте скористатися послугами фірми братів Гарріс. Пам’ятайте, елегантний вигляд вашого трупа — це запорука красивого і зразкового похорону”.

— А-а… реклама? — підійшов інспектор, хвилину читав, гмикнув. — У нашому Місті реклама переслідує тебе, як комашня у болоті.

— Х’ю-у?! — удавано вражено вигукнув детектив. — Порівнювати наше зразкове Місто з болотом? Ну, знаєш!

— Вихопилось слово, сто чортів у печінку! А ти радий позубоскалити? Затям: у нашому Місті не жартують!

Джо вже не радий був, що пожартував. Кларнес остерігався всього, що стосувалося політики, постійно побоюючись, як би його не звинуватили в неблагонадійності. А Х’ю боягузом не назвеш, він ризикує життям, борючись із злочинністю. Просто життя змусило остерігатися, адже кожний мешканець Міста ніби загнаний у прозору лабораторну пробірку, і його трясуть у тій пробірці: що в нього за душею? Що на серці, що в думках? З ким знається?.. Його спостерігають у тій пробірці з усіх боків, його нумерують, сортують за політичними переконаннями, за ступенем патріотизму. Його відносять або до “справжніх мешканців Міста, лояльних і патріотичних”, або до “червоних”, “рожевих”, або до тих, хто “знається з нелояльними мешканцями Міста”. Всі особисті дані заносяться в магнітну пам’ять Інформаційного Банку (і це не рахуючи електронного досьє поліції та Політичної служби!). Всюди легіони явних і таємних донощиків, які зробили своє мерзотне ремесло прибутковим бізнесом, Найновітніша техніка дає їм змогу підслуховувати співгромадян на дуже значних відстанях. До того ж зараз у стадії випробування перебувають апарати, які можуть на відстані читати думки людини, шифруючи магнітні хвилі мозку. Кінцева мета цих досліджень — встановити повний контроль над інтелектом… Є від чого бути полохливим, остерігатися кожного свого вчинку, слова, знайомства і так далі. Той, хто вже потрапив у лабораторну пробірку, — беззахисний. Про нього знають більше, аніж він сам про себе. А коли вже ти мрієш про кар’єру — тримайся від політики подалі! Адже комп’ютер у Політичному відомстві — гігантський. Мільярд операцій за секунду здійснюють його електронно-обчислювальні машини небачених масштабів…

Так думав Джо, неспішно йдучи зі своїм другом у парк Вічного Спокою. Гігантське місто з усіма його районами лишилося далеко позаду. Тут панували тиша і спокій. Тому й думки приходили елегійні, печально-сумовиті чи роздумливо-філософські.

І детективи, кожний нарізно, думали про одне й те ж — про суєтність усього земного, про смисл життя тощо.

Була лиш середина серпня, а осінь. уже взялася за свої фарби. Джо зітхнув.

— Осінь, як і старість, приходить непомітно. Вчора ж ніби було літо, а вже сьогодні глянеш — там побурілий листок, там… А завтра їх більше, післязавтра ще більше… А там і листопад.

Вони глянули один на одного, зітхнули: обидва ще не досягли полудня віку свого, а до обох уже, як осінь до цього літа, непомітно почала підкрадатися старість. Там волосина забіліла, там…

Полум’яніли айстри — квіти осені.

Детективи мовчки йшли алеєю, в кінці якої здіймалася в білясте, спекотне небо гігантська, сліпучо-біла мелітопластова рука з розчепіреними пальцями. То була модерна усипальниця Міста. Мертвим було все одно, якої форми усипальницю придумають архітектори. Хоч би який був у неї вигляд-мертві мовчатимуть. А ось живі сперечалися довго. Одні беззастережно сприймали усипальницю у вигляді велетенської руки, що ніби виростала із землі, із царства мертвих, інші спокійно дивитися на неї не могли, вважаючи її вульгарною і недоладною, заявляючи, що, приміром, усипальниця у вигляді космічної ракети чи галактичного корабля більше відповідала б тому, для чого вона, власне, й задумана. (Тоді, мовляв, був би хоч якийсь символ: ракета-усипальниця несе в небо душі померлих). Треті запевняли, що це штучно і неестетично, а четверті сходились на тому, що така своєрідна, незвичайної форми усипальниця у вигляді руки з розчепіреними пальцями ніби звертається до живих, просить їх не забувати про тих, хто пішов в інший світ… Так сперечалися доти, доки й не звикли. А тоді махнули рукою: рука то й рука, головне, туди не потрапляти. Так і призвичаїлось Місто до велетенської руки, що складалася із ста поверхів, у яких щільно, ряд за рядом будуть століттями замуровуватися урни з прахом померлих городян — земля стала надто дорогою для кладовищ.

Офіційно ця споруда називалася Усипальницею Вічного Спокою, в просторіччі городяни, менш схильні до урочистих пишномовностей, нарекли просто: Рука. (“А чи не кличе нас ще Рука?..” Або: “Хоч як не крути, а всі будемо в Руці…”)

Х’ю і Джо підійшли до головного входу Усипальниці. Зблизька вона приголомшувала розмірами: колосальна колона стрімко шугала в небо, непомітно звужуючись, і десь аж за хмарами закінчувалася стилізованими зап’ястями та долонею, обернутою до Міста, з п’ятьма розчепіреними’ (і теж стилізованими) пальцями. Доки міські власті гадали-міркували, як використати кубатуру порожніх пальців Усипальниці (музеї в них відкрити чи щось подібне?), розважальна індустрія за фантастичну суму заарендувала їх на сто років і відкрила там свої нічні казино з барами-ресторанами. Вхідні квитки в ті модерні притони були аж надто дорогими, але грошовиті любителі екзотики не скупилися… І що коїлося ночами в пальцях Усипальниці Вічного. Спокою — того ніхто не знав. Навіть міській владі туди було поткнутися не просто: у власників тих притонів була своя влада, і своя поліція, і свій суд, швидкий на розправу! Темними ночами з усіх усюд Міста до вершини гігантської Усипальниці, як чорна галич, зліталися шикарні птахольоти багатих гуляк. А тільки починало сіріти, очманіла галич розліталася, і в парку Вічного Спокою наставала сумовито-печальна тиша, лунали тихі акорди врочистої музики, і ніщо не порушувало елегійного спокою мертвих… (До наступної ночі!) Та й хто б міг, хто б відважився його порушити вдень? Адже це — рівнозначно святотатству, і такого порушника безперечно б чекала сувора кара. Тут міські власті були невблаганні.

На алеях стояли скульптури жінок із скорботно похиленими головами, і ті, що входили до Усипальниці, відразу ж налаштувались на відповідний лад.

Зайшли й детективи.

В холі першого поверху стояв комп’ютер.

Джо натис кнопку з написом “Інформація”, відразу ж спалахнуло зелене вічко.

— Слухаю вас, — прогудів металевий голос.

— Дженні Стівенс, — коротко кинув Джо.

Тієї ж миті комп’ютер відповів, відповідь дублювалася на світловому табло:

— Дженні Стівенс поховано в сімнадцятому ярусі десятого поверху, лівий бік, тринадцята секція, вісімнадцятий ряд, номер сто сорок два. Повторюю…

Детективи зайшли до швидкісного ліфта, вкинули в щілину автомата монети і піднялися на десятий поверх Руки. Мовчки вийшли. З холу десятого поверху повернули в сімнадцятий ярус.

Тиша, пустка, штучне освітлення.

Полиск мармуру, скорботні скульптури.

Всюди полум’яні квіти, всюди ряди, ряди мармурових табличок з іменами і датами.

Там і тут стояли в нішах погруддя особливо видатних людей (серед них траплялися й скульптурні зображення особливо знаменитих гангстерів — пролізали й сюди за гроші!). Стіни ярусів (у зріст людини) були суціль у табличках, і біля кожної — живі квіти.

На будівництво Руки було витрачено фантастичні суми, і тому муніципалітет встановив високі ціни за місце. Тож батькам доводилося відразу після народження дитини починати робити внески “на смерть”, себто за місце в Руці.

— Я ще й половини не виплатив за себе і за своє сімейство, — зітхнув Х’ю і похитав головою. — Ну й життя: все плати, плати, плати, а коли ж зітхнути вільно?

— А я навіть ще й не починав виплачувати, — озвався Джо. — Жаль грошей на мертве діло. Та й потім… Мені особисто, коли стану покійником, буде все одно, де приткнуть мій прах.

— Ну, це ти занадто! — обурився Кларнес. — Маєтку в тебе немає, власної землі теж. А професія у нас… не для довгожителів. Так що подумай і починай виплачувати за місце для урни з твоїм майбутнім прахом. Хіба ти забув популярне гасло муніципалітету: “Сплачуйте зараз — помирайте потім”.

— Дякую за мудру пораду.

Далі йшли мовчки, повернули в тринадцяту секцію, відшукали вісімнадцятий ряд і спинилися біля номера сто сорок другого.

На сірій, з рожевими прожилками мармуровій табличці було викарбувано: “Дженні Стівенс”.

І дві дати — народження й смерті.

А над датами — всміхалася Дженні.

Детективи якусь мить вдивлялися в зоораження тієї, що стала загадковим привидом на віллі “Двох щасливців”. Освітлена сонцем, Дженні мружилась, ласкаво до когось усміхаючись, і вітер бавився її золотавим волоссям, а усмішка… Усмішка молодої жінки, здавалося, здатна й мертвого оживити. Розмовляли пошепки.

— Її важко уявити мертвою…

А поруч із табличкою Дженні Стівенс була така ж табличка, тільки на ній стояв один лише номер — сто сорок три.

— Хто це приготував собі місце? — запитав Кларнес.

— Не здогадуєшся?

— Мабуть, Едгар Стівенс?

— Так, місце закупив він, чоловік Дженні, щоб прах його зберігався поруч із прахом тієї, яку він за життя обожнював.

— До речі, ти й досі не розповів про Едгара Стівенса. Де він і що з ним?

— Де він? — Джо знизав плечима. — Не знаю. Цього ніхто не зйає, бо Едгар зник, ніби його й не було. Але дещо про нього я все ж дізнався.

Помовчавши, Джо розповів, що після загибелі Дженні Едгар став відлюдькуватим, замкнувся в собі. Ніде не бував, з усіма знайомими порвав будь-які стосунки, всього себе віддавав роботі, певно, сподіваючись знайти у ній забуття. На віллі “Двох щасливців” жив, як самітник. А втім, на віллу він прилітав лише переночувати, та й то не завжди.

— Він трудився на фірму, як робот, — розказував Джо. — В праці шукав порятунок від горя. А фірма витискувала з Едгара Стівенса всі соки. Через місяців десять після загибелі Дженні в нього виник конфлікт з фірмою.

— Що за конфлікт?

— Це фірма тримає в секреті. Вдалося з’ясувати, що Едгар Стівенс зробив якесь відкриття, а фірма те відкриття поклала в сейф. Мовляв, у її лабораторії зроблено винахід, її працівником, то й винахід належить фірмі. Едгар судився з фірмою, але нічого не виграв. Сам знаєш, на чий бік стає суд у подібних випадках. Тоді Едгар взагалі відмовився працювати на фірму, і та пригрозила викинути його геть з вілли “Двох щасливців”. Якраз тоді фірма виконувала замовлення для військових, робітники обурювались, але не зважувалися на повен голос заявити протест. Буцімто Едгар підбив робітників до страйку.

Принаймні так офіційно зафіксовано. Страйк на головних підприємствах фірми нічого не дав, фірма і тут виграла, а Політична служба почала хапати призвідців, як завжди в подібних випадках, оголосивши їх агентами лівих… У чорному списку опинився й Едгар Стівенс. Більше того, він очолив той список. Друзі попередили Едгара, і одного дня він зник у невідомому напрямку…

— Куди?

— Цього не знає навіть Політична служба, а вона знає все. Едгар лишив записку: “Я йду назавжди з цього проклятого світу, де у всіх громадян рівні можливості — витягнути ноги”.

— Ти думаєш, що він наклав на себе руки? — Кларнес запитливо дивився на детектива. — А втім, хай над цим сушить голову Політична, це її “клієнти”.

— Вона й розшукує Едгара Стівенса по всій країні. Як агента підривних сил.

— Колегам з Політичної видніше, — обережно мовив інспектор. — А що сталося з віллою, коли зник Едгар?

— Стояла зачиненою, а потім фірма взяла… тобто переманила до себе Майкла Джексона і передала йому віллу.

— Разом з меблями, годинником і привидом?

— Так.

— То привид, себто — оптичне зображення Дженні, є витвором рук Едгара Стівенса?

— Так, мабуть. Але нічого певного поки що не можу сказати. Почекай іще день-два…

Вже коли вони виходили з кабіни центрального ліфта, під склепінням Усипальниці залунала мелодія реквієму “Прощай, життя, здрастуй, Вічність”. Похоронної процесії з рідних та близьких ніде не було. І все ж реквієм лунав печально й урочисто — Місто прощалося ще з одним своїм громадянином. Але той громадянин, певно, був людиною нижчого сорту, бо біля постаменту, де відбувалася громадянська панахида, тупцялися лише двоє служок із похоронної команди. І урна була не у вигляді мармурового кубка, а схожа на бляшану банку. Значить, ховали бідняка, який за життя не мав чим заплатити за місце в Усипальниці. Ховали в так званій “консерві”.

Джо підійшов до служки, який тримав табличку з ім’ям небіжчика, глянув на неї і махнув інспектору. Х’ю неохоче зробив кілька кроків і прочитав на табличці:

“ЛІНДА ДЖЕКСОН”.

І дві дати, між якими вмістилося тридцять літ.

Та ось мелодія реквієму стихла, останні акорди відлунали під склепінням, і служки заворушилися — один з них узяв “консерву”, другий, табличку, й вони попростували до ліфтової кабіни. Більше ніхто не супроводжував прах померлої. Джо пішов за ними і жестом руки запросив Х’ю… Інспектор скривився, але рушив слідом.

Служки і детективи зайшли в кабіну ліфта. На світовому табло замиготіли цифри — номери підземних поверхів Усипальниці: десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один… Ліфт зупинився, коли на табло з’явився нуль. Нульовий, підземний поверх Усипальниці, певно, знаходився нижче рівня ґрунтових вод, бо вогкі стіни геть усіяли колонії грибків. Служки пішли вузьким, напівтемним коридором з округлим склепінням, що скидався швидше на лаз і освітлювався жовтими лампочками без плафонів. В ході-лазі теж лунко капала вода. Детективи йшли мовчки, увібравши голови в плечі, їм здавалося, що ось-ось стукнуться тім’ям об низьке склепіння. Та ось хід привів їх у досить простору овальну залу. Зала була порожня, лише в центрі її здіймалась футів на три-чотири чорна пірамідка та під протилежною стіною було якесь звалище табличок з іменами.

“Браковані, чи що”? — подумав Джо.

Перший служка підійшов і поклав на вершечок пірамідки бляшану урну з прахом Джексон й натис збоку кнопку.

Щось клацнуло, і бляшана урна провалилася в пірамідку.

Чвакнуло, війнуло з дірки вогкістю, бляшанка загуркотіла, падаючи в глибочінь штольні, й отвір у пірамідці автоматично зачинився.

Другий служка зробив крок до стіни, де було звалище табличок, але підійти ближче йому, пєено, було лінь, і він, розмахнувшись, кинув на купу табличку з іменем покійної. Весело про щось перемовляючись із колегою, він рушив з склепінчастої зали. Інспектор, полегшено зітхнувши, заквапився за ними. Джо востаннє озирнувся на чорну пірамідку над штольнею, на звалище табличок під стіною і підбігом наздогнав інспектора та служок.

Вже коли вони вийшли з кабіни ліфта у хол першого— наземного-поверху Усипальниці, буркнув до Кларнеса:

— Ну, бачив, як у країні рівних можливостей ховають громадян другого сорту?

Інспектор нервово пересмикнув плечима І, нічого не відповівши, квапливо попрямував до виходу. А коли вони сіли в птахоліт і набрали потрібну висоту, не повертаючись до детектива, сердито буркнув:

— Пора вже з цим привидом закінчувати!