"Білий король детективу" - читать интересную книгу автора (Чемерис Валентин Лукич)

V

І тільки Х’ю сказав оте “не піддавайся чарам”, як почулися тихі, скрадливі кроки.

Детективи насторожились, завмерли, але хоч скільки вслухалися в нічну тишу, кроки більше не повторились.

— Вчулося, — буркнув Х’ю. — Будемо влаштовуватись, бо рандеву з привидом може й затягнутися.

Хол був просторий, з трьома широкими вікнами у внутрішній двір. Під протилежною од вікон стіною, неподалік дерев’яних східців, що вели на другий поверх, і стояв у ніші той самий старовинний годинник. Ліворуч од годинника, біля виходу в коридор, вишикувались м’які меблі — так званий сектор відпочинку. Праворуч, напроти глухої стіни без єдиного вікна (здається, з боку вулиці) зі смаком групувалися кадоби, імітовані під пні різних дерев, у яких росли маленькі деревця та кущі (серед них були й карликові японські сосонки). Посеред кімнати було прослано товстий та м’який килим ручної роботи, а трохи від центру килима знаходився маленький столик з вазою, в якій біліли айстри.

Хоч зовні вілла і була закамуфльована під селянську хату, всередині все було цілком сучасне. В центрі високої стелі сяяла в місячному промінні кришталева люстра.

На стіні, під якою стояли меблі, висіли величезні фотографії якихось химерних, схожих на посланців з інших планет, істот з антенами на головах. Придивившись, Джо збагнув, що то в тисячі і тисячі разів збільшені фотографії термітів. Тому й здавалися вони фантастичними чудовиськами зі страхітливими щелепами. Тут же висіли майстерні фотоетюди грибів чи “цукрових голів”. Джо мимоволі замилувався ландшафтом з термітниками, тож коли почувся легкий жіночий кашель, не встиг заховатися, а так і залишився стояти на місці, сподіваючись, що в напівтемряві непорушні предмети в око не впадають,

Х’ю встиг притулитися спиною до стіни.

Ще мить — і в холі з’явилася жіноча постать у білому, довгому, аж до п’ят вбранні. Зайшла вона з коридора нечутно.

Тримаючи у витягненій руці якийсь круглий предмет (“Чашка? — здогадався Джо. — Напевне, з водою? Виявляється, і привиди п’ють…”), підійшла до годинника, постояла задумливо. А тоді зненацька стукнула кулаком по годиннику і сказала з відразою:

— Сидиш, писана красуне? Майкла мого очікуєш? Тільки дарма гнешся в годиннику, чоловіка тобі я все одно не віддам. Хай я не така вродлива, як ти, але я — жива жінка. А ти… ха-ха… безтілесний дух! Пху, і все! А жива й гаряча жіноча плоть — це таки жіноча плоть, а не якийсь там туман… Безтілесним духом земний чоловік довго ситий не буде. Навіть якщо той дух і вродливий. Ось так, красуне, раджу тобі вилізти з годинника і йти звідси геть!

Постать у білому сплюнула і, тримаючи поперед себе чашку, почала підніматися східцями на другий поверх, щось бурмочучи.

Детективи почекали, доки вона зникне, і ледве стримались, щоб не зареготати вголос.

— Мені здається, що місіс Джексон… — обережно почав Х’ю, та Джо його перебив:

— Тобі не здається, а так воно й є. Перед тим, як іти сюди, я дістав довідку: місіс Джексон лікувалася в невропатолога. Та й зараз його відвідує.

— Ф’ю-у-уть!.. — стримано свиснув Х’ю. — Пацієнткам невропатологів завжди ввижається всіляка чортівня з потойбічного світу!

— Можливо… — Джо помовчав, роззираючись. — До півночі ще залишилося п’ятнадцять хвилин, давай посидимо.

Детективи зайшли за кадоби з рослинами і сіли на грубезні дерев’яні стільці, теж імітовані під пеньки з потрісканою, зарослою мохом корою. Звідти добре проглядався хол, а кадоби надійно маскували. У всьому будинку, як і перше, стояла непорушна тиша, тільки ледь чутно лунало в пітьмі: цок-цок, цок-цок…

Інспектор вмостився зручніше і всміхнувся:

— Ну, ваша величність білий королю, будемо чекати.

Х’ю десь почув чи вичитав, що детектив — це шахова гра, у якій завжди беруть участь чорний король — злочинець і білий король — сищик, чорна королева — підсобниця злочинця й біла — потерпіла. І часто користувався в розмові цією термінологією.

— То кого будемо чекати, ваша величність: чорного короля чи такого ж кольору її величність?

— Чорну королеву, адже привід — жіночої статі.

— Чорну, то й чорну. — Х’ю випростав ноги, але відпочити не вдалося. Десь на другому поверсі почувся невиразний шум, наче рипнули пружини, і все стихло. Джо не зводив погляду зі східців, що вели на другий поверх: Майкл (якщо він тільки вдома і якщо все те, про що говорила місіс Джексон, правда) мусив от-от спуститися вниз.

За десять до дванадцятої на другому поверсі знову рипнуло. Вгорі хтось скрадливо йшов, намагаючись не шуміти. По хвилі-другій кроки почулися ближче… ще ближче.

Та ось уже зрозуміло стало, що східцями з другого поверху спускається чоловік, спершу вони побачили його ноги в домашніх капцях, потім з’явилися смугасті піжамні штани, і по хвилі Майкл Джексон уже був у холі. Під піжамною курткою біліла сорочка, Майкл на ходу затягував вузол краватки, чепурився (теж на ходу). Він наче боявся запізнитися. Був це середнього зросту чоловік тридцяти з чимось літ, нічим не показний зовні — ні видом, ні статурою. Ординарний чоловік, яких багато зустрічаєш на вулиці і на яких не звертаєш уваги — заклопотаний службовець, та й годі. І коли на щось можна було звернути увагу — то це на його руки. Довгі, тонкі й чутливі пальці його рук не мали спокою: то щось пригладжували, то поправляли, то неспокійно металися в пошуках якогось діла… Рухався Майкл обережно і сторожко, наче остерігався когось сполохати.

Спустившись у хол, він роздумливо постояв, обвів замисленим поглядом хол і, певно, заспокоївшись, сів у крісло, що стояло трохи збоку від годинника. Сів, зітхнув, ще раз підрівняв краватку і завмер. Тільки білі тонкі пальці нервово перебирали невидимі клавіші на бильцях крісла. Із вікон навскіс падало місячне світло, і в тому світлі обличчя його здавалося дуже блідим. Коли до дванадцяти лишалося дві хвилини, він нетерпляче засовався в кріслі.

З легким шипінням годинник почав відбивати північ.

Джо невідь чому здригнувся й напружився. “Містика!” — сердито дорікнув собі подумки. Х’ю теж засовався, а Майкл аж підстрибнув у кріслі. Але на третьому ударі знову сів, на шостому схопився, посмикав чогось краватку, оглянув себе, як перед дуже важливою аудієнцією, пробіг долонями по ріденькій зачісці й глибоко зітхнув.

І зненацька з останнім, дванадцятим ударом годинника посеред холу, якраз де лежав килим і стояв столик з букетом айстр у кришталевій вазі (квіти, як відзначив Джо, були свіжі, поставлені, очевидно, звечора), забіліла яскрава пляма. На очах вона більшала, ширшала, яскравішала, потім почала видовжуватися — і раптом у тому овалі виникла вона.

Вигулькнула нізвідки. З нічого. З небуття. З повітря. З простору. Наче матеріалізувалася з невидимих атомів… Спершу вималювалися обриси голови і плечей, потім жіночий силует, що просвічувався наскрізь, з легкими контурами рук, стегон. Контур на очах густішав, рельєфнішав, робився випуклим, об’ємним і, безперечно, тілесним. Все це дивне народження з нічого відбулося за якусь секунду, і ось уже посеред холу стояла жінка — цілком реальна, земна і… І в той же час якась фантастична.

Була вона висока, довгонога, вдатна станом, пружна й молода. І сильна, принаймні таке складалося враження. Тіло її було повне зваби і снаги. Світле волосся розсипане по плечах і злегка відкинуте назад, так ніби в обличчя жінці повівав теплий ласкавий вітерець. Незнайомка мружилась, наче проти сонця, а на гарно окреслених м’якими лініями губах блукала привітна усмішка. У ясних очах — трохи здивованих і від того ще привабливіших — було стільки радісного блиску, немовби вона щойно з’явилась на світ білий і всміхається; як-бо гарно жити! Було в її очах, усмішці, у всій постаті щось від дорослої жінки, котра вже знає свої принади, і в той же час щось від наївної дівчини, яка тільки-но розквітла і відчула, що вона всім подобається і світ подобається їй.

Було незнайомці літ двадцять п’ять.

Вона була з тих жінок, на яких лише раз глянеш і — заусміхаєшся, радий трепетному життю, що у всій своїй юній довершеності постало перед тобою. І довго потім у тебе, як згадаєш її, затишно і спокійно на душі, і ти полегшено думаєш (забувши в ту мить про одноманітну сіру прозу життя): а хороше все ж таки на світі білому!

З кожною секундою в холі світлішало, і зрештою стало видно, як удень, і можна було роздивитися кожну рисочку на її лиці. Посередині холу стояла жива людина, до якої хотілося доторкнутися.

Х’ю і Джо переглянулись і одночасно звели брови — очі їхні були повні захоплення, обидва з бентежною насолодою вдихнули ледь уловимий запах якихось незвичайних парфумів, що линув од сонячної жінки у світлому овалі.

— Дже-енні… — У голосі Майкла забриніло стільки радості і водночас печалі та безнадії, що детективи аж розм’якли. — Дже-енні, здрастуй!.. — вигукнув він з відчаєм і тугою і ще з чимось таким, що й збагнути годі було.

Джо подумав:

“А що, коли це… Ні, я не можу повірити в потойбічну чортівню, якою двісті чи триста років тому лякали наївних простачків. Ні і ще раз ні. А що, коли це лиш мрія Майкла Джексона? Не чорна королева детективу, а — мрія. Мрія про любов, про щастя, яких у нього не було. Мрія, котра якимось дивом може матеріалізуватися?..”

Жінка-привид на привітання Майкла не відповіла.

— Ти, як завжди, мовчиш, Дженні, — гірко вихопилось у Майкла. — Чому ти не хочеш зі мною говорити? Скажи… хоч одне-єдине слово. Я ще ніколи не чув твого голосу, Дженні…

Жінка мовчала, наче була в іншому світі, наче між ними стояла хоч і прозора, але непробивна стіна.

— Я виглядаю тебе цілий день… Такий довгий-довгий день і ще й вечір виглядаю тебе, а ти… мовчиш.

Жінка дивилась кудись повз Майкла Джексона і всміхалася комусь іншому, невидимому. Дарувала усмішку щасливішому за Майкла. І здавалось, що нечутний у холі вітер, м’який і ласкавий, тріпоче її світле волосся, а невидиме тут сонце — сонце іншого, щасливішого світу, про який усі мріють, але який не кожному дано, пестить її вродливе лице.

— Я люблю тебе, Дженні! — у відчаї вигукнув Майкл. — Хіба ти не відчуваєш, хіба не здогадуєшся? З тієї першої ночі, коли я випадково йшов холом, а ти раптово з’явилася переді мною, життя без тебе мені не життя. І сонце’без тебе мені не сонце, і білий день без тебе не білий день. Жду півночі, як найбільшого у світі, х щастя, щоб побачити тебе. Але як довго, як неймовірно довго чекати півночі і як мало тебе бачу.

Жінка дивилась кудись повз Майкла і всміхалася комусь невидимому.

— Дже-енні… — простягнувши руки, що злегка тремтіли, Майкл повільно, наче сліпий, наближався до жінки. — Дже-енні… Я вдячний тобі й за те, що ти хоч з’являєшся до мене. Я тебе бачу щоночі і тим щасливий. Тепер я знаю, для чого живу. Чекати півночі, щоб подивитися на тебе, на твою сонячну усмішку. О, який я щасливий тепер!

На східцях, що вели на другий поверх, стояла у білій нічній сорочці його дружина і безгучно плакала — видно було, як здригалися її плечі, і сама вона в ту мить теж була схожа на привид.

У годиннику почулося легке шипіння.

Видиво хитнулося.

— Дженні, пострива-ай!!! — крикнув Майкл. — Я ще хочу тебе бачити. Не йди, не залишай мене самого. Адже в мене немає нікого, крім тебе, (його дружина, прикусивши зубами руку, щоб не закричати, метнулася назад, на другий поверх). Я люблю тебе! Я не можу без тебе! Скажи мені, як же до тебе дійти? Де починається дорога, що веде до тебе, у твій сонячний і щасливий світ?

“Якби-то хто знав, де та дорога, якою можна дійти до своєї мрії, — зітхнув Джо, і йому чомусь стало сумно, невимовно сумно.

Х’ю випростався, надав собі суворо-офіційного вигляду охоронця закону і ступив крок із свого сховку.

— Всім стояти! — крикнув він, певно, адресуючи свою команду не тільки Майклу, а й жінці-привиду. — Кримінальна служба! (На лацкані його піджака засвітився значок “КС”).

— Як ви посміли вдертися в моє житло?! — ніби пробудившись зі сну, вражено вигукнув Майкл. — Геть звідси! Мій дім — моя фортеця!

— Перед законом і фортеці відчиняють брами! — жорстко сказав Х’ю. — Іменем закону я…

— Але Дженні не ваша, — відступаючи від інспектора, заволав Майкл. — Вона моя! Чуєте, моя! Я нікому її не віддам, нікому! Тут немає ніякого криміналу!

— А це ми і хочемо з’ясувати, — озвався Джо, теж виходячи із засідки. — Спокійно, Майкле Джексоне, ми й справді зайшли сюди іменем закону. Дженні ніхто в тебе не забере. Ми лише хочемо з’ясувати деякі обставини стосовно жінки-привиду.

Але Майкл, не ззернувши на нього уваги, кинувся до жіночого силуету, що вже почав блякнути, розмиватися, як тільки годинник відбив чверть на першу.

— Дженні, постривай, я ще не все сказав!

Та коли годинник відбив чверть і мелодійний переливчастий дзвін повільно розтанув у холі, жінка в ту ж мить зникла.

— Дженні, приходь завтра! — кричав Майкл до світлої плями, що невблаганно танула посеред холу. — Я чекатиму тебе завтра, чека-атиму-у…

Та ось світла пляма згасла. З усіх кутків насувалась глуха пітьма (місяць, певно, зайшов за хмари), і вже ніщо більше не нагадувало, що секунду тому тут було. Тільки м’яко гойдався сюди й туди маятник: цок-цок, цок-цок…

— От і все, — зітхнув Майкл.

Тим часом інспектор Х’ю увімкнув ліхтарик, поклав його на столик так, щоб вони утрьох опинилися у світлому колі, і звернувся до Майкла суворим, офіційним тоном:

— Іменем закону я заарештовую вас, Майкле Джексоне! За зв’язки з потойбічними силами у вигляді привиду.

— А ви упевнені, інспекторе, що це потойбічні сили?

— Те, що ми спостерігали, є чортівнею, диявольщиною, містере Джексон! А закон завжди стояв і стоїть на боці людей. Людей, а не нечистої сили. І в даному випадку я мушу застосувати закон!

— Облиш, Х’ю, чортівню і заспокойся, — озвався Джо. — Згадай краще, у якому віці ми живемо. І потойбічні сили тут ні до чого. Вони назавжди залишилися у минулих віках, коли у них вірили.

— Гаразд, коли це видиво не чортівня, тоді що це таке?

— Щось зв’язане з наукою, — обережно висловив припущення Джо. — Ми, на жаль, не знаємо природи цього феномена, тому й лізуть нам у голову всілякі думки про містику.

— Розберемося, Джо. Але — потім. А зараз я мушу арештувати містера Джексона. Так велить мені почуття обов’язку. — Х’ю повернувся до Майкла: — Привид руйнує вашу сім’ю, містере Джексон.

— Але до моєї сім’ї Місту немає діла. Принаймні воно раніше ніколи не цікавилося мною. То чому мене арештовують?

— Тому! — майже крикнув Х’ю. — Хоча б тому, що привид порушує порядок. І взагалі, я попрошу вас, містере Джексон, не дискутувати зі мною. Я при виконанні службових обов’язків і маю іменем закону оберігати в Місті порядок і спокій. Я змушений буду арештувати і привид, щоб доставити його в Кримінальну службу.

Джо засміявся.

— Але як ти його арештуєш?

Х’ю на мить розгубився, але швидко знайшовся.

— Будь певен, спеціалісти зуміють дістатися до привиду. Але то вже не мій клопіт. Мені службою ввірено охороняти в Місті порядок, і я виконаю свій службовий обов’язок! Привид може викликати в Місті паніку, а це — непорядок. Тому його треба негайно ізолювати від суспільства.

— Х’ю, залиш цього вродливого привида під мою відповідальність.

— Гм… — Х’ю завагався. — Але яка з тебе відповідальність, якщо ти — приватна особа?

— Але ж не хто інший, а саме ти довіряєш цій приватній особі, — Джо тицьнув себе пальцем в груди, — довіряєш найскладніші справи. І ця приватна особа ще ніколи тебе не підводила. Чи не так?

— Ти маєш рацію, Джо, але… — інспектор знову завагався. — В даному випадку справа неординарна. І я не можу ризикувати своєю репутацією.

— Розумію: дружба дружбою, а служба службою?

— От і добре, що ти розумієш, а тому й не гнівайся на мене, — вже примирливо сказав інспектор. — Ми не знаємо природи чи принципу дії цього привиду. А раптом станеться непередбачене?

— Що саме?

— Привид вирветься на волю і піде гуляти Містом.

— Гаразд, я все беру на себе.

— Ні, ти уяви, що зчиниться тоді в нашому зразковому Місті! Чутки, страхи, сум’яття… Почнуть хтозна-що говорити. А дійде до начальства, що я знав про привид і не ізолював його, а випустив у Місто, як джина з пляшки, — не носити мені цього значка, — показав на лацкан куртки, де світилися букви “КС”. — Ще мені потім і політику пришиють, бо чортзна, чим дихає цей привид, адже про його політичну платформу в нього на лобі нічого не написано.

— Та ти що? — Джо і сміявся, і дивувався водночас. — Привид і політика? Більшого б у тебе клопоту не було!

— А раптом цей привид та лівих переконань, га? — зловісним шепотом запитав інспектор й, оскільки Джо мовчав, переможно закінчив: — Ось так. А в мене, сам знаєш, сім’я, дружина, три дочки і четвертий син. Сімейка ого-го, її треба одягати, годувати і теплі місця дітям у житті шукати. Одне слово, без роботи мені аж ніяк не можна лишитися. Я — не ти, котрий сам за себе відповідає.

— Розумію, — кивнув Джо. — Отож буду діяти під егідою твого шановного відомства, але все беру на себе. На випадок чого — твоя хата скраю. Годиться?

— Авжеж! — Х’ю повеселішав. — Але ще одна умова. Точніше — наказ. Усе тримати в таємниці і, як вогню, остерігатися преси. Про привид їм — ані слівця. А тепер — починай!

І Х’ю, сівши у темряві на диван, усім своїм виглядом дав зрозуміти, що виднині “його хата скраю”. Приватний детектив Джордж Лі мусить діяти на свій страх і риск. А він, інспектор Х’юлетт Кларнес, просто буде спостерігати в затінку і, коли що непередбачене виникне, залишає за собою право втрутитись у хід подій.