"Иван Котляревский. Наталка-Полтавка (Укр.)" - читать интересную книгу автораТ е р п и л и х а. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизнi i здоров'я менi прида║ть. За твою повагу i любов до мене бог тебе не оставить, мо║ дитятко! Н а т а л к а. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, i коли менi бог поможеть осушити тво┐ сльози, то я найщасливiша буду на свiтi, тiлько... В ы б о р н ы й. А все-таки "тiлько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, - мовчи та диш! Т е р п и л и х а. Так, дочко моя! Коли тобi що i наверзеться на ум, то подумай, для кого i для чого виходиш за возного замуж. Н а т а л к а. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тiлько щоб не спiшили з весiллям. В ы б о р н ы й. А нащо ж i одкладовать в довгий ящик; адже ми не суддi. Т е р п и л и х а. Да треба ж таки прибраться к весiллю: хоть рушники i ║сть готовi, так iще дечого треба. В ы б о р н ы й. Аби рушники були, а за прибори на весiлля не турбуйтеся: наш возний - чоловiк, не взяв його кат - на свiй кошт таке бундючне весiлля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сьогодня зробимо сватання, i ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собi з паном женихом i за весiлля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не згедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятуй, що ти обiщала матерi. Прощайте, прощайте! Т е р п и л и х а. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас бог за вашу приязнь. (Уходит вместе с выборньм). Я В Л Е Н И Е 7 Наталка (одна) Не минула мене лиха година; возний гiрше реп'яха причепився. А зда║ться, що Макогоненко до всей бiди привiдця. Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно i подумать, як з немилим чоловiком весь вiк жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда менi дiватись? Де помощi шукати? Кого просити? Горе менi! Добрi люди, помогiте менi, пожалiйте мене! А я од всього серця жалiю об дiвках, якi в такiй бiдi, як я тепер. (Становится на колени и, поднимая руки вверх, говорит), Боже! Коли уже воля твоя ║сть, щоб я була за возним, ти вижени любов до Петра iз мого серця i наверни душу мою до возного, а без сього чуда я пропаду навiки... (Встает и поет). Чого ж вода каламутна, чи не хвиля збила? Чого ж i я смутна тепер, чи не мати била? Мене ж мати та не била - самi сльози ллються; Од милого людей нема, од нелюба шлються. |
|
|