"Людмила Козинец. Було, к i буде... (укр.)" - читать интересную книгу автора

Людмила Козинець

БУЛО, Є I БУДЕ...
Оповiдання
______________________________________________________________________

Козинець Людмила Петрiвна (Київ)
Пригоди, подорожi, фантастика - 88, с.150-164
К.: Видавництво "Молодь", 1988
OCR i редакцiя Dauphin, червень 2003
______________________________________________________________________

Що нам - таємниць не вистачає?
А. та Б. Стругацькi

...Казала менi бабуся, перебираючи м'якими смаглявими пальцями
зеленi трави:
- Стережись, дитино, нежитi, лихої людини, а бiльш за все -
оковитої та ока лихого...
Я сидiв на печi, грiючи захололi вiд вечiрньої роси долонi i крiзь
дрiмоту слухав бабусю. Менi подобалось дивитися, як вона, подерши на
стрiчки всiляке дрантя, накручувала на веретено тужавi клубки, якi
весело катало по свiтлицi розбишакувате кошеня. Потiм бабуся збирала
клубки у фартух, сiдала бiля вiкна, брала великий дерев'яний крючок в
руки. Цей крючок я сам їй вирiзував i полiрував уламком скла.
Починався нескiнченний бiг строкатого шнура. Рядок за рядком, рядок за
рядком - з'являлася нова, нарядна постiлка.
У хатi стiйко тримався гiркий запах череди та полину, бабуся
в'язала рiзнотрав'я лукiв, верткi пальцi розправляли квiти й стебла.
Шелестiла її скоромовка про цiлющу силу диких трав.
- Ти чаклунка, бабо?
- Та нi, дитино. Де ж тут чаклунство? Трави ми з тобою самi
збирали, блекоту й нiмицю обминули, та й, правду кажучи, - нiякого
чаклунства в блекотi та нiмицi нема, просто отруйне зiлля. На такий
випадок книжка є - от, мастак художник i нетямуща людина будь-яку
траву розпiзнає. А час для збирання вiдомий - вiд Ондрiя Наливи до
Йвана Купала. Не пригадуєш, як узимку в ополонку на санчатах влетiв?
Тiльки й врятувала тебе, що травами. Липовим цвiтом, та бузиною,
кропивою, пiдбiлом...
Але менi хочеться чогось незвичайного, i я чiпляюся до бабусi:
- Бабо, бувають чаклунки?
- Не бачила, дитино. У кiно хiба. Було таке про вiдьму одну. Ой,
баска дiвка...
- А в бога ти вiриш?
- Овва, бовкнув. А нащо менi? Я ж замiж несватаною пiшла,
шiстнадцяти рокiв, а потiм з дiдом твоїм - хiба до бога було? Тут тобi
громадянська. Дiд твiй парубкiв зiбрав, мисливцiв, здебiльшого з тих,
що бiлцi в око влучають, i в тайгу. А що менi було робити? Пiшла з
ними. Довелося травами повоювати - застуджувалися хлопцi, ранили їх
ворожi кулi. А ще цинга... Чи ж до бога було?