"Людмила Козинец. Було, к i буде... (укр.)" - читать интересную книгу автора

У вереснi Шолоро засiла за пiдручники. Вчилася вона розважливо.
Якщо i є у чомусь моя заслуга, то це у тому, що я пробудив її
цiкавiсть. У неї виявилася чiпка пам'ять та здiбностi до глибокого
аналiзу.
...Андрiйко стверджує, що я дурень, i що менi треба просто пiти до
шефа i все розповiсти про Шолоро. Дзуськи. Не пiду. Я тепер до шефа в
кабiнет тiльки на бiлому конi, пiд звуки фанфар. А коли нiчого не
вийде, то нiхто й не дiзнається.

Шолоро схудла, мала втомлений вигляд.
Було вирiшено, що у травнi вона залишить клiнiку. Дiвчина нiколи
не скаржилася, але вiд Володi я знав, що анестезiологи влаштовують їй
iстерики. Що доглядальницi розносять про неї плiтки по мiсту. Але
головне, що їй важко терпiти людський бiль. Якось вона зiзналась:
"Краще б уже я нiчого не вмiла. Лише один раз i дозволили. Хлопчика
оперували, без наркозу. Я бiля нього сидiла, i ми розмовляли. Я йому
й показувала мультики. Так тепер дiтлахи не бояться операцiйної: там
не боляче, там кiно..."

Скiльки троянд буяло тiєї весни! Ламалися гнучкi гiлки, i пливли
нiжнi квiти нашою маленькою, замуленою рiчечкою. Оберемки троянд
залишили випускники медiнституту бiля пiднiжжя пам'ятника загиблим на
фронтi колегам. А Шолоро поклала букет ромашок. I пiшла на перший
iспит, навiть не озирнувшись на нас iз Андрiєм. Ми самовiддано чекали
її три години. Я хвилювався страшенно. Весь час тримав у кишенi
стиснуту в кулак руку.
I Шолоро одержала п'ятiрку.
За два наступних iспити - теж п'ятiрки.
Раннiм червневим ранком бiгла Шолоро на останнiй екзамен. У
безлюдному ще парку поливали газони. По травi бiгав веселий цуцик,
рудий i капловухий. Вiн ганяв сердиту бджолу.
На вимитих бетонних плитах маленька дiвчинка у рожевому платтячку
з мереживом малювала крейдою велике сонце.
Шолоро стрiмко збiгла широкими сходами. Несподiвано вона
спiткнулася, пiдвернула ногу i незграбно впала. Вiд рiзкого болю
перехопило подих.
- Тьотю, тобi боляче?
Шолоро пiдвела голову. Поряд стояла дiвчинка в рожевому платтi.
Вона спiвчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащенi крейдою
рученята.
- Боляче. Але зараз мине...
- Звичайно, мине. Треба тiльки зробити отак... - дiвчинка присiла
поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обхопила забиту
кiсточку. Рiзкий бiль зник майже миттєво, зiйшла синювата пухлина...
Не вiрячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво...
Дiвчинка посмiхнулась i змовницьки прошепотiла:
- Я завжди так роблю, коли заб'юся. А бабуся каже - треба йодом,
чудiв не буває.
- Як тебе звуть, дiвчинко?
- Ася...