"Людмила Козинец. Було, к i буде... (укр.)" - читать интересную книгу автора

напружилося, спина вигнулася, нiби ось-ось мали прорiзатися крила...
Рвучко виставила вперед руки зверненими до пас долонями.
I я побачив...
Потрiсканi стiни стародавнього храму, застиглу пластику
багаторуких iдолiв... Бiля стiни храму - дiвчина. її постава повторює
грацiознi вигини кам'яних фiгур. Вона й сама наче витончена статуя,
коли б не трiпотiв на нiй од вiтру полум'яний шовк i не тремтiли у
волоссi пелюстки орхiдей. Невловимий рух - ледь вигнулися пальцi рук,
ледь моргнуло лукаве око, ледь ступнула маленька нiжка. I дiвчина
попливла, пiдкоряючись ритмам чаклунської мелодiї. Вони то наростали,
ставали несамовитими, й тодi танцiвниця перетворювалася на вогняний
вихор, то млосно завмирали, i вона летiла пiр'їною, торкаючись землi
кiнчиками пальцiв ноги.
Танок припинився раптово.
Я довго не мiг прийти до тями. Андрiй ранiше за мене оговтався вiд
подиву.
- Попереджати ж треба, - бурчав вiн. - А коли б я надумався
притягти свого динозавра?
Коли Шолоро пiшла, я спитав Андрiя:
- Ну, зрозумiв тепер?
- Та зрозумiв, чого ж не розумiти.
I, зiгнувшись, вiн пiдняв з пiдлоги щось бiле. Я придивився
уважнiше - звичайна квiтка iндiйської орхiдеї...

Шолоро влаштувалася працювати санiтаркою в дитячiй лiкарнi. А
через два тижнi менi подзвонив Вовка Зайцев, завiдуючий вiддiленням
цiєї лiкарнi, i хвилин п'ятнадцять точив баляндраси на теми рибалки та
футболу. Я його трохи знав, тому попросив не тягти сiрка за хвiст. I
Вовка "вiдпустив сiрка": "По-перше, поясни менi, як вона це робить, а
по-друге, скажи їй, щоб вона цього не робила". Я помчав до лiкарнi.
Засмучений Володя розповiв, що ось уже тиждень у всiх пацiєнтiв
його вiддiлення нiчого не болить. Було дещо дивним бачити лiкаря,
пригнiченого такою обставиною. Але Володя мав рацiю: при вiдсутностi
симптомiв неможливо поставити дiагноз.
Викликали Шолоро.
- Але ж їм було боляче! - затято повторювала дiвчина.
Зайцев терпляче тлумачив Шолоро. що таке бiль i навiть пригадав
красиву фразу: "Бiль - сторожовий пес здоров'я". Нарештi ми її
умовили. I тодi Володя попросив:
- Покажи хоч, як ти це робиш.
Шолоро уважно подивилася на свого шефа i розвела руками:
- Але ж у вас нiчого не болить.
- У мене голова болить. Через тебе, мiж iншим, - втрутився я.
Шолоро пiдiйшла, зазирнула менi в очi, щось їй там не сподобалося.
Вона поклала на мою голову прохолоднi руки, вправно притисла
пальчиками пульсуючi жилки на скронях. I я вiдчув блаженний стан
спливаючого болю. Бiль струменiв тоненькою цiвочкою.
- Здорово! - Тiльки й спромiгся вимовити Вовка Зайцев. Очевидно,
зцiлення красномовно вiдбилося на моїй фiзiономiї.
Так Зайцев став нашим союзником.