"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Григорiй Квiтка-Основ'яненко.

Конотопська вiдьма


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



I

Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що
вiдгородив вiд противно┐ хати, конотопський пан сотник Микита Уласович
Забрьоха. Хоч парень собi i чепурний був, а тут i у недiленьку святу не
брав бiло┐ сорочки, та й - прощайте у сiм словi - кита║вих синiх штанiв на
нiч не знiмав, так, сердека, у них i ночував, рад-рад, що за пiвнiч
допхався додому ; а там чи заснув, чи нi, вже його, ще сонце не сходило,
збудили. Зараз схопивсь, випозiхався, вичухався, помоливсь богу, нюхнув
разiв тричi крiпко┐ роменсько┐ кабаки, прослухав, що йому читали, дав
порядок i, зоставшись сам у свiтлицi, сiв на лавцi: голова йому нечесана,
чуб не пiдголений, пика невмита, очi заспанi, уси розкудовченi, сорочка
розхристана; край його на столi люлька i гаманець, каламар, гребiнець i
повна карватка ще торiшньо┐ дулiвки, що ще звечора наточила йому Пазька у
пляшку, а вiн, хоч i насипав у карватку, щоб то, зна║те, з журби випити,
та як зажуривсь знова, та й забув, так i лiг та й заснув; та й тепер,
уставши, не дуже на тую дулiвку квапився, бо ще нове лихо зовсiм його
скрутило, i вiн i сам себе з журби не тямив.
Яке ж то там йому лихо зiклалося й вiд чого така журба його узяла? Але!
тривайте лишень, я вам усе розкажу: i вiдкiля вiн так пiзно при┐хав, i
зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого
мiцнiша, та й слухайте.
Пан сотник Уласович був чесного i важного роду. Таки хто скiльки не
зазна, то сотенною старшиною усе були Забрьохи; а дiди i прадiди Микитовi
усе були у славному сотенному мiстечковi Конотопi сотниками; так вiд отця
до сина так сотенство i переходило. От як i старий Улас Забрьоха, таки
сотник конотопський, як помер... i що то жалкувало за ним козацтво! Та
таки i усi люди, i старе, i мале, усi плакали. А як ховали, так труну його
несли через усе село на руках, мов дiтського батька, та бiля церкви й
поховали i добре на усiх обiдах пом'янули. Як же вiдпили сорочини i
громада зiбралася на пораду, кого начинити сотником, то усi ув один голос
i гукнули: "А кому ж будь? Уласовичу, Забрьощенку; якого нам луччого
ськати?" Оттак-то й настановили його сотником, i став вiн iз Забрьощенка
вже й сам Забрьоха.