"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

От вiн, поховавши батька, сюди-туди огледiвсь, аж вже йому годiв
двадцять п'ять; нiгде дiтись, треба женитися, треба дiвки ськати...
Батько-бо його, старий Улас, був собi скупенький, i коли, було, Микита, як
озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий
насупить брови, зирне на нього сторч та скаже: "Нехай лишень виясниться,
бач, нахмарило. Який тепер сякий-такий син жениться? Бач, хлiб дорогий, по
п'яти алтин мiшок, та й тiсно нам буде, як тобi жiнку озьмемо: тiльки i ║,
що хата з кiмнатою, та через сiни противна хата, та й годi; де менi вас
мiстити з дiтворою, що вже знаю, що так i обсипле. Нехай лишень опiсля
подума║мо". То, було, Микита почуха║ться та з тим облизнем i пiде. Тепер
же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату,
перегородив, от йому ║ й свiтлиця, ║ й простор. Далi став дiвки ськати i
сiв думати. Вже на яку-то вiн не думав? Перш би то так, що й де! Зараз на
чернiгiвську протопопiвну закинув та й сам злякавсь вiд неровнi: одно┐
одежi на два воза не вбереш, а намиста, кажуть, мiрками батько вiдсипле;
та таки й нiчого: там i богослови ┐ли печенi гарбузи, так нашому братчику
нiчого туди квапитись. От вiн i спустивсь нижче, перебирав-перебирав,
думав-думав... далi як сплесне у долошки, як загомонить сам собi у хатi:
"Отсе так! Отсе моя! Хлопче! Сiдлай мерщiй коня!" Чи зiбравсь, чи нi,
мерщiй наш Уласович сiв на коня... i як затупотiв, так тiльки що оком його
заздриш.
Куди ж то вiн так потяг прудко? Еге! Колись-то, десь-то на ярмарку
бачив вiн хорунжiвну Олену, от що на Сухiй Балцi хутiр, прозива║ться
Безверхий. Вiн, дивлячись тогдi, дуже дивувався, що дiвчина й молоденька,
а купу║ борошна багацько; а як став розпитувати людей, так йому й
розказали, що у не┐ нема нi батька, нi матерi, а тiльки самий брат; що
вона хазяйка невсипуща, сама й около коров, сама й у полi при косарях i
при женцях, а зимою у винницi сама догляда i се борошно окупу║ на винницю.
Брат ┐┐, хорунженко, хоч парень i молодий, та не хоче женитись, а дума у
ченцi, бо як був недуж, так обiщавсь: "Коли, - каже, - видужаю, то пiду у
ченцi, вiддавши сестру замiж". От i видужав, i дожида доброго чоловiка,
щоб йому i господарство, i сестру вiддати, i вже нi до чого йому дiла
нема, усе тiльки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству
поворочу║ться.
От туди-то потяг наш пан сотник Забрьоха. Не взяв же його й чорт на
вигадки! Чу║ кiшка, де сало лежить: одно те, що дiвка здорова, молода,
оглядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби - так батечки! Свiй хутiр,
лiсок, винничка, млинок, вiтрячок, а скотини та овечок - так нiчого й
казатиI I усе то ┐й достанеться. Затим-то так наш Уласович i поспiша, що й
коневi не дасть здихнути, i сам, не обiдавши, тридцять семисотних верст,
iще з гоном, не спочиваючи, пере┐хав, i як добiг до того Безверхого хутора
й устав з коня бiля хорунженково┐ хати, так так i хита║ться, мов п'яний, а
я ж кажу, що вiн i не обiдав нiгде.
Поздоровкавшись з паном хорунженком i посiдавши у хатi, от нашi i
розговорились промеж себе i признались, що ще й батьки ┐х промеж себе
дружили, то i ┐м треба не цуратись один одного. Далi хорунженко питав пана
сотника, що куди його бог несе i зачим? Зараз наш Уласович i став брехати,
бо старi люди кажуть: тiльки що ще задума║ш свататись, то й станеш зараз
брехати, i що без брехнi нi жоден чоловiк не сватався. Отже ж то сотник
i.каже, що буцiмто йому треба брагу для волiв найняти на зиму (а ще де та