"Григорий Квитка-Основьяненко. Конотопська вiдьма (Укр.)" - читать интересную книгу автора

соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як зна║ш,
ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити,
а тiльки пiдписувати.
От i став пан Пiстряк лiчити; лiчить-лiчить, а у п'ятiй сотнi одного
козака не долiчиться. "Що за притча? - аж скрикнув. - Сощитах, i були усi,
i се ║дин не обрiта║ться. Iзиду i поки учиню перепис, хто з огла-шенных не
дав менi i пред очi вашi стати, бiжа i окрився. Не хто, як, уповательно,
Iлько Налюшня".
От i пiшов надвiр до козакiв лiчити, а пан сотник зараз кинувся до
карватки з дулiвкою та, не вiддихаю-чи, журби .ради, та й висмоктав ┐┐
дочиста. Аж ось i пан Ригорович з сво┐ми цурпалками лiзе у дверi, i
веселенький, i швидше, щоб втiшити пана сотника, i каже: "Не журiтесь,
добродiю! Усе козацтво наше укупi, нi жоден не пошвандяв нiкуди; ось де
вони ║". I прийнявся лiчити, - вп'ять у п'ятiм десятку нема та й нема
козака! Як затупотить Ригорович ногами, як ухвате себе за чуб, як почав
коренити i батька, i матiр, i увесь род того пресучого сина козака, який
хова║ться, поки вiн лепорт унесе у хату, до пана сотника. Як надворi лiче,
так усi до ║диного, а у хатi лiче, то один, та усе у п'ятому десятку, так
i щезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пiстряк до сотнi,
перелiчив козакiв - усi; вернувсь до пана сотника, лiчить по хворостинi,
що кожного позарублював, - катма одного; хтось утiк. Вп'ять вернеться до
сотнi, щоб тому, хто хова║ться, голову побити, так-бо усi якраз, а у
свiтлицi по зарубкам нема одного. Та разiв десять таке йому було
привиденi║. Вже аж засапавсь сердешний, бiгаючи з хати то в хату, то до
сотнi, то вiд сотнi, що вже й пан Уласович убравсь i зовсiм вирядивсь i
вже шапку узяв, щоб iти до сотнi, так у пана писаря один козак усе утiка,
i хто такий - не звiсно, бо усi на зборi i один одного держить за пояс,
щоб не утiк нiхто, поки ┐х по хворостинi перелiчують.
- Та годi тобi, Ригоровичу, шастатись. Ходiм та удвох зо мною
перелiчимо. Коли там усi, а на хворостинi нема одного, так кат його бери!
нехай той i пропада, аби живi усi були. - Так сказав пан сотник та й
пригляда║ться пильно на писаря, чи до дiла то вiн сказав i що чи не гримне
вiн на нього за нiсенiтницю, як воно й часто бува.
Довго слухав се Прокiп Ригорович i пальцем поводив, а далi як цмокне,
як-пiдскоче, як крикне: "От сяя рiч до дiла! Утробою сожалiю, що таково║
мешта-нi║ iзиде iз глави мо║я i уклонися у дебрi пустинния. Та вам, пане
сотнику, довлi║ть i полковим суддею бути за таково║ неограниченное i
мудро║ рiшенi║, ║го же i аз не возимiх. Ходiмо же, батьку! Нинi
возвеселися утроба моя од цiлостi сотнi, i, скончавши дiло, урем'я i
подкрiпленi║ вчинити".
От i пiшли. Агу! I наш пан сотник повеселiшав трохи, що якось-то нi
думано нi гадано та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокiп
Ригорович Пiстряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку
зроду вперше похваля║. А Ригорович iде за сотником, та сво║ гада, та дума:
"Се на бiду вже йде, коли пан сотник та буде розумнiший мене. Нащо ж йому
i писар, коли сам буде i видумувати, i пiдписувати? Отсе тiльки не видно,
що сам буде й писати та, може, й на щотах викидати. Та не дамся-бо!.. Я
йому хука усучу". Пiдiйшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут i сотня
сто┐ть i, поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.
- Здоровi були, дiти! Чи всi ви тут? - спитав ┐х пан сотник i, узявшись