"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що й вона стала панночкою, i чiпляється до паничiв; i як тiльки побачить
цiлкового, то й бiжить, i вiшається їм на шию... Так на таких паничi,
звикши, кидаються i по селянкам i обдурюють їх дуже, а опiсля - хоч плач,
хоч пропадай,- вiн i байдуже, смiється та другу пiдмовля...
Не знала сього наша Оксана! Вона-бо змалу начулася, що вона красива -
мiри нема. Вона усе бажала вийти за пана, а тепер пан її полюбив... Вона i в
головах не покладала, щоб пан мусив збрехати... от i призналася копитановi,
що любить його... Тiльки се вимовила, на лихо собi, тут вже копитан, сам не
свiй, кинувся до неї, обняв, поцiловав... йому ж невдивовижу дiвчат
цiловати, мов горiхи лускати; яково ж то було нашiй бiднiй Оксанi?... Земля
пiд нею запалала, небо над нею загорiлося; сонечко, як мак, почервонiло;
вона, мов птиченька, пiднялася вiд землi, щоб полетiти... швиденько
вхопилася за свого копитана, обвилася коло нього рученьками, щоб не
розлучитися з ним, щоб вiн не зостався сам без неї... обняла його, i щоб ще
їй так гарно було, вона вже його поцiловала... та тут i зомлiла, i не
вiдiрветься вiд нього...
Згадайте лишень, братця, як вам тогдi було, як ви зроду вперше
поцiловали ту дiвчину, котру ви щиро любили? Чи можна ж то розказати або
списати, яково вам тогдi було? Не розпитуйте ж i мене, яково було нашiй
Оксанi: хiба б жаром на полом'ї писати та iскрами засипати, так тогдi б
потрапив, як списати... А копитановi що? Нiчогiсiнько. Згадаймо ж таки
вп'ять, як ми, хоч i вперше, цiловали ту дiвчину, котру, не люблячи, тiльки
пiддурювали. Тiльки що смачно, мов пiсля трьох день без люльки роменського
тютюну смоктнеш.
I того так не буду розказовати, що вони опiсля промеж собою
розговорювали (бо се вам i самим втямки); як вона, обнiмаючи його,
пестувала: i "копитанику мiй", i "соколику", i "голубчику", i "лебедику", i
усякими словами приговорювала йому; i як вiн,- по-нашому, як колись бувало,-
казав, що вiн має їй дечого багацько розказати, так тепер нiколи, а просив
її якомога, що "коли, каже, вiрно любить, так щоб вийшла вечерком до верби,
що проти їх двора". Там-то вiн вже усе добре мав їй розказати. Звiсно, що
Оксана обiщалась вийти, бо ще не наговорилася з своїм милим.
Нацiловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися
до самої смертi, пiшли по своїм мiсцям: копитан -до салдатiв, а Оксана - по
воду... йде -й землi пiд собою не чує... згадує усяке слово, яке-то їй
копитан казав, як її любить, як цiловав, як пригортав до себе... та у сих
думках зайшла аж геть-геть, зовсiм на край села... "Ох, менi лихо! -аж
крикнула Оксана, оглядiвшись.- Куди ж я отеє йду? Та, бачиться, я ж по воду
пiшла... де ж мої вiдра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я
зопинилася? Чи я з ума зiйшла, чи що?... Ох, моя годинонька!..." Аж
закрилася рученьками, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, i
розговорювала, i обнiмалася, та й стояла як укопана. "Що то добре,- дума
собi,-що не серед вулицi, а у куточку, пiд тином, на вуглi, що нiхто там не
побачить... там же я й вiдра покидала... буде менi, як хто знайде! Бач,
корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От
так пак! Так вiн-бо розказовав, що вiн Катрi овсi не любить, що вiн її
зайняв так, шутки ради, i що вже бiльш не буде її заньмати, бо любить мене
одну... та як же крiпко любить! Як то божився, що, каже, усю нiч не спить,
усе про мене дума... Що ж то увечерi скаже? Може, домовиться, коли за
рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогоднi... То-то, як стану панею!., аж