"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дух захвачує вiд радостi!... I матiр одягну, як паню, i буду її нiжити й
пестувати... покличу до себе своїх подруг, покажу їм, яке в мене добро буде:
якi юпки, шовковi спiдницi, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з
iванiвського полотна, скрiзь повимережуванї шовками..."
- Чи се не твої вiдра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожнi, i
коромисло край них,- се обiзвався до неї парубок Петро, йдучи зустрiч їй.
Стоїть Оксана проти нього як дерев'яна i не второпа, що вiн їй каже. Та
й як же уторопати? Вона тiльки що була у своїх панських будинках, вiдчиняла
свої скринi, показувала подругам своє добро, примiряла iванiвськi сорочечки,
шовками повимережуванi... а тут де узявсь Петро, де узялись вiдра, що треба,
покинувши панство, та йти по воду!
Стоїть, мовчить... а далi схаменулася та таки й вiдбрехалася., кажучи:
"Ось, бач, де вони! Спасибi тобi, що знайшов. Я се пiшла по воду, так як
напали ж на мене Трохимовi собаки, так я як побiгла вiд них, та й сама не
тямила з ляку, куди забiгла. А далi вже й собак нема, я схаменулася, та й
шукаю вiдерець. Аж ось вони де!"
- Проводжу ж я тебе, Оксано! Однаково ж менi побiля криницi йти.
- Проведiть, спасибi вам.- От i пiшли.
- А що, Оксано! - став казати Петро, поспiшаючи за нею, шо мов ластiвка
летить i до землi вiд радощiв не доторкається.-Чи вже ти хоч надумалася?
Казала, що пiдеш за мене, то не мори мене; нехай я пришлю людей, поберiмося
вже собi.
Яково ж то було Оксанi се вп'ять слухати? Вона тiльки що слухала
копитана, як вiн божився, заприсягався, що дуже-дужє любить i без неї вмре,
так вже певно озьме її за себе; от як не видно - людей вiд себе пришле; а
тут Петро з своїми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одурiла!
Вона б усе розказала Петровi, щоб вже покинув об нiй думати, що вона вже
пiде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велiв i самiй
матерi нi слова казати. "Я,- каже,- сам опiсля усе розкажу". От Оксана
мовчала, мовчала, далi й каже: "Ви б вже покинули об сьому й думати".
- Нi, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще,
Оксано,- сказав се Петро та й пiшов своєю дорогою.
Тiльки що Оксана з водою у дверi- мати на неї i напалася: i де вона
була, i чого так довго ходила, що вже удруге у пiч дровець накладала, а її
нема, що вже й дiжа зiйшла, i усе, усе їй вичитовала. Так не на такiвську-бо
напала! Попереду поставила потихеньку вiдра з водою, далi як кинеться до
матерi, як стане її приголублювати, приговорювати: "Не сердься ж, моя
мамочко, рибочко, перепiлочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пiшла по воду, а
там подруженьки зострiлися. та й почали менi смiятися, що я й бiлоручка, як
ви мене, мамо, зовете, та й я пiшла по воду, та не вмiю вiдер нести,
коромисло не так держу; зовсiм обсмiяли; а тут Трохимовi собаки як нападуть
на мене, а я як побiжу, як злякаюсь! Та вже, спасибi, Петро оборонив i вiдра
позбирав, що я з ляку покидала, та проводив мене знов до криницi..."
Мати вже й забула, що й сердилась на неї. Вже й сама злякалася, почувши
про собак, i стала кругом оглядати, чи не покусали де, чи не порвали де...
"Випий,- каже,- доню, води трошки... або ляж на печi... або чи не хоч, онде
молошна каша, учорашня, з'їж трошки, то й минеться... або пiду я до Куцайки,
нехай прийде та тобi переполох виллє... Та як же i тебе саму покинути?..."
Бiгає, мотається стара Векла по хатi i не зна, за що ухопитись; труситься,
боїться, думаючи, от щоб дитина до вечора не вмерла вiд переляку... А