"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

закриється, перемовчить, та вп'ять за своє: поратись кинеться - то й гляди,
те розiллє, те переверне, те розiб'є. Мати стане на неї гримати, а вона
жартує, регочеться... та й розвадить матiр.
Се ж така була сьогоднi. Завтра ж то як увiйшла у хату, так неначе i не
вона. Смутна, невесела, очi понурить, сидить - нi з мiсця, i мовчить, як
стiна. Чого мати не спита-"Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась". От
i уся розмова. Мати коло неї убивається: "Може, хочеш сього, того?" -
розважа усiм, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотiла i, лежачи, усе
тяжко здихала.
Що Ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є
недаром. От бачите: прийшли у ту слободу,, де вона жила, салдати на постiй;
а над ними був копитан i збирав їх на муштру надвечiр, а дiвчата сходилися
дивитися на салдатiв та розглядати б то, з якими би то опiсля пожартувати.
От меж ними i наша Оксана. Вона на салдатiв не дуже й доглядалася, а усе
дивилася на копитана: який то вiн бравий, який молодий, який красивий, який
проворний, i усе його розглядувала, так що опрiч його нiкого й нiчого не
бачила. Отто у перший вечiр так i хочеться, так i кортить її, усе про нього
матерi й щебетала.
На другий день вийшла заранi, а тут i охвнцери вийшли, i копитан з
ними, та як ще не усi салдати позбирались, так охвицери i давай з дiвчатами
розговорювати, та смiятися, та дещо вигадувати. А копитан накинув оком
Оксану та й почав її хвалити: "Яка то вона, каже, красавиця! Скiльки, каже,
не походив по свiту, скiльки чого не видав, та не видав такої красавицi i
меж панянками. Се, каже, чудо!" Се все Оксана чула i як на вогнi горiла.
Далi як пiдiйшов до самої її, так вона б скрiзь землю провалилась, щезла б,
забiгла на край свiту. Вiн почав її розпитовати... так що ж бо. Пита: "Де ти
живеш?" А вона каже: "Окса-на".- "Є в тебе мати?" А вона каже: "Позавчора".
I сама не тямить, що каже. Далi погладив її по щоцi, та й каже: "Не стидись,
душенька! Ми познайомимось з тобою". Тут вона трохи-трохи не сказала: "Та я
вже й так вас люблю". Так-бо язик в неї не повернувся, засоромилась i свiту
не побачила. А дiвчата ж то, подруги її, аж регочуться з своїми охвицерами,
не так, як Оксана, що й слова не пiдбере, що йому й сказати. Поки салдати
муштрувались, то копитан частiсiнько поглядав на Оксану, а та з нього очей
не зводила - так i пильновала на нього, i вже в неї серденько так i б'ється,
як та рибонька на удочцi; а на душi ж то так весело-превесело, що й
розказати не можна! Опiсля усiх дiвчат пiшла додому Оксана, як розiйшлись
салдати i як копитан, йдучи бiля неї, зняв шапочку та сказав: "Прощай,
красавиця!", так вона й нестямилась i отто така весела прибiгла до матерi.
На другий день побiгла Оксана поперед усiх на муштру дивитись. Що ж?.,
дивиться: аж її копитан вже з другою дiвчиною стоїть, жартує, заньма її... а
вона ж то i при людях, i посеред вулицi, i ще куди - ще до вечора, а вона
смiється та регочеться, що вже радiсiнька, що її копитан зайняв. Так-то
думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що вiн,
де вздрiв дiвку, та й почав її заньмати - i стида йому нема, чи стидно за
дiвку, що не втiка вiд нього, та й сама стоїть з ним i розговорює, та вiд
сього аж поблiдла, затрусилась та мерщiй i вернулась додому... А коли правду
сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було
досадно, що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї
молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защемiло серденько, та
як зроду вперше, так вона й сама не зна, що з нею є...