"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

От у такiм горi вернулася додому, ледве-ледве дiйшла... i усе у її на
думцi отта дiвка, що не постидилася з копитаном розговорювати, та й той
копитан... бач який! нехай би возився з своїми салдатами; яке йому дiло до
дiвчат? Хiба ми йому рiвня? Жартуй собi з панянками!... Так-бо нiчого б i не
було, якби вона втекла, а то й стоїть, i регочеться... у! безстидниця!
Побачила б її мати, що б тогдi їй було!... Оттак-то усе сердилась i на неї,
i на копитана увесь вечiр, i як спати лягла, то усе у неї однi такi думки та
гадки... аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дiвка себе не
поберегла i що копитан опiсля посмiється з неї...
Чи спала, чи не спала, а вранцi ухопила вiдра i пiшла по воду - i троха
чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею
до базару... думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже
учорашня дiвка снує коло неї, щоб тiльки з ним побачитись... "Та вже не я
буду,- аж крикнула Оксана,- коли тiльки вздрю її з ним, то далебi, що матерi
її скажу: нехай зопинить її, нехай вона не робить слави на нас усiх!"
Аж гульк!., копитан з-за хати... i пiзнав Оксану, та до неї: "Здрастуй,
Оксано!"
А у Оксани i руки, i ноги затрусились, стала як укопана, як приросла до
землi, нi з мiсця, нi пари з уст...
Копитан i став до неї казати по-нашому, бо хоч i з москалiв був, та,
мабуть, розумний був, що й по-нашому вмiв: "Што ти не виходила учора на
салдацьке учення смотрiть, га?"
Оксана мовчить.
- Менi без тебе скушно було.
Оксана тут би йому й сказала, що йому i без неї було весело з другою
дiвкою, так позабувала ж усе те, що думала звечора i уночi. А як позабувала,
так i мовчить, оченьки понурила у землю, неначе лiчить стеблинки, що пiд
ногами.
- Скушно було без тебе. Я кращої дiвки i не видав нiгде... i полюбив
тебе... крiпко полюбив...- Та узяв її за руку i каже тихенько:-Тiльки полюби
мене, я тебе щасливою здiлаю.
Оксана -як у раю! Вона, що не хотiла нi за якого мужика йти, та усе
думала об панствi, об розкошi, чує тепер, що її любить пан, молодий,
хороший, багатий - бо по мундеру усе у нього золото; i, мабуть, справжнiй
пан, що усi ж то салдати його слухають i бояться, i такий пан каже, що її
любить i щасливою зробить; вiрно, вiн дума її узяти за себе; от-от вона
панею стане... Що ж їй тут казати? Вона вiд щирого серця i каже: "Як же вас
ще полюбити?"
- Полюби од щирого серця... об менi думай... виходь до мене... полюби,
як я тебе люблю.
- Та я ж так i... люблю... та ще й дужче!...
Оксано, Оксано! Якби ти бiльше панiв знала, ти б сього нiколи не
сказала; ти б з першого слова вiдбiгла б вiд нього, як вiд лихої години. Ти
не знала панiв, чи, ще лучче - паничiв! Не диво їм одурити селянку, що зроду
їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опiсля гублять
тих, що їм пiддасться. Паничi звиклися на тих бiдних, що озьмуть вiд батька,
вiд матерi у двiр за панночками ходити, зараз обстрижуть їм коси i пiднiмуть
на гребiшок, що так i тирчить на головi, мов на пiвневi; з православної
плахти та нарядять її у той проклятий компот; з Явдохи перевернуть на
Дуняшку, iз Ївги - на Євгенiю, з Прiськи - на Афроську... От вона й подума,