"Дивовижна одіссея Феді Кудряша" - читать интересную книгу автора (Суслов Владлен Олексійович, Росін Веніамін...)

Розділ дванадцятий НЕЗВИЧАЙНИЙ ПОДАРУНОК

Прокинувшись, Федя стрибнув зі скрині. В каюті нікого не було. По крутих сходах хлопчик зійшов на палубу. «Заспав я одначе, — подивившись на сонце, подумав Федя, — мабуть, уже дев'ята година».

День був чудовий. По блакитному небу пливли ніжні пір'ясті хмарки. Попутний вітер туго напинав вітрила, і здавалося, що карані їй, мов казковий птах, стрімко летить, ледве торкаючись гребенів хвиль. За кормою весело жебоніла вода. Невідомо звідки, ледве не торкнувшись верхівки бізань-щогли, швидко промчав дивовижний чорний з білими плямами птах. Крила — довгі, гострі, коротка товста шия, кривий дзьоб і схожий на вила хвіст.

Услід за першим промчав другий птах, третій…

Федя не мав сумніву, що бачить цих птахів уперше в житті. І водночас вони здавались йому знайомими своїми характерними обрисами хвоста, чимось схожим на латинську літеру V. «Що за птиці? Як вони звуться? — намагався пригадати Кудряш. — Альбатроси? Так ні ж — альбатроси білі, і тільки махові пера в них чорні. Та й самі вони великі… Розмах крил у них до чотирьох метрів, а в цих — ледве два… Фульмари? Ні, ті живуть у північних морях, а тут надворі спекота — градусів двадцять п'ять. Що ж це за птахи?»

І раптом він згадав: вилохвости, або як їх ще називають — фрегати. І живуть вони в країнах океанського побережжя, тропічного поясу…

«Оце здорово! Ну й поталанило ж мені! — зрадів Федя. — Подумати тільки: я біля екватора! Тепер-то напевно побуваю в тропіках, а там… а там «Улюбленець Нептуна» причалить до якогось острова. А на ньому пальми— височенні широколисті пальми! Тропічний ліс, обвитий ліанами, орхідеї, різні там квіти і трави, вищі за людський зріст. А на гілках різнобарвні, такі, як Лоренсо, папуги, мавпи… Над квітами пурхають колібрі, завбільшки з бджолу, і метелики-велетні, більші за горобця. Тільки б каравела швидше причалила до такого острова, — розмірковував Федя. — Врешті решт мусить же вона поповнити запас прісної води, провіанту і дров».

Кудряш заплющив очі. Фантазія миттю намалювала привабливу картину. Він уже не просто Федя, учень однієї з київських шкіл, а славетний адмірал Федір Євгенович Кудряш. Він керує цілою флотилією. Він — першовідкривач невідомих островів, архіпелагів, морів, океанів… Про його незвичайні подорожі написано купи книжок, його подвиги вивчають у школах, а на географічних картах так і рябіють назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…

«Як чудово, що я на «Улюбленці Нептунії»! — думав Федя.

Одначе тут з трюмного люка показався білий тюрбан.

«Педро!» — похолов Кудряш. Настрій у нього одразу ж зіпсувався. А Педро — це справді був він — зміряв Федю таким ненависницьким поглядом, що тому тільки лишилося шмигнути в каюту.

«Який же я фантазер! — всівшись на скриню, став картати себе Федя. — Я й адмірал, і першовідкривач… Полонений ти і не більше, авжеж, полонений. І ще невідомо, що буде з тобою завтра… Та що завтра! Навіть через годину. Хай тільки Дієго дізнається про все, і він, тепер уже вкупі з Педро і Гуго, повісить мене на реї…»

В такому пригніченому стані і застав Федю капітан.

— Що з вами, ваша високість? — спитав він у хлопця.

Федя не мав ні найменшого бажання вести розмову з капітаном і пробурмотів невиразно:

— Так… Сам не знаю…

— Давай вина, шельмо, іржавий якір тобі в бік! — зненацька прокричав папуга, і капітан гучно зареготав:

— Спасибі, Лоренсо, що вчасно нагадав! Таки треба промочити горлянку. Та й у животі вже бурчить. Не знаю, як у вас, герцог. Учора клятий Восьминіг зіпсував увесь вечір. Я іі сам забув повечеряти, і вас досі голодом морю.

Капітан двічі ляснув у долоні. На порозі з'явився Ніанг.

— Мчи до Габріеля, хай зготує сніданок для його високості і для мене.

— Слухаю, сеньйоре! — хлопчик миттю вибіг з каюти.

— До речі, герцог, де вас узяв у полон Педро? — ніби ненароком спитав капітан.

Федя підвів очі, зустрівся з пронизливим поглядом Дієго. Він згадав про нічну розмову і зрозумів, що запитання не випадкове.

«Що ж йому сказати?» — подумав Федя. Правду кажучи, він не чекав цього запитання. Він гадав, що капітан спитає його передусім про країну, якою править його батько.

— Гм… Де мене взяв у полон? — повільно, щоб виграти час, перепитав Кудряш. — Я… я був на полюванні.

— О-о, тоді в нас одна з вами пристрасть, герцог! Колись я теж захоплювався полюванням. Бувало за один день удвох з напарником добували по п'ять лисиць і зайців по півтори дюжини… — Дієго плямкнув губами. — А на кого полювали ви?

«Справді, на кого я міг полювати? — зморщив лоба Кудряш. — На грифів? Так на них же не полюють… Ага! Здається, придумав!»

Федя сказав, що полював на козуль.

— А де ж ваші єгері, слуги, охорона? — допитувався прискіпливо капітан.

— Там… лишилися в лісі…— невизначено махнув рукою Федя.

— То ви, значить, заблукали?

— Так, звичайно, — зрадів Федя. — Заблукав.

— Буває, з ким не траплялось, — кивнув розуміюче капітан.

У хлопчика відлягло від душі. Здається, виплутався. Наступне запитання вже не застало його зненацька.

— А скажіть, — Дієго зиркнув на Кудряша, — як зветься держава вашого найяснішого батенька?

— Променистеанія, — спокійно мовив Федя, — герцогство Променистеанія… Може, чули?

— Ага, — протяг капітан… — Чував, чував… Правду кажучи, я так і подумав одразу, що ви, ваша високість… — Дієго лупнув очима і сказав невпевнено. — 3 Променистеанії…

«Ну й хитрун! — подумав про себе Федя. — Де він міг чути про таку країну?..» Тим часом Дієго погукав Ніанга.

— Ти де гасаєш, чорна тварюко, чому досі нема сніданку? — гримнув капітан.

— Сеньйор Габріель готує…— злякано відповів Ніанг.

У Дієго заграли жовна, він підвівся із стільця.

— Даруйте, герцог, піду розберуся, в чому там річ.

Спираючись на палицю, він пошкутильгав з каюти.

Розмова з Дієго розвеселила Федю. Гнітючого настрою як і не бувало. Насвистуючи своє улюблене «Капітане, капітане, посміхніться», він розв'язав рюкзак і дістав звідти мильницю, зубну щітку, пасту й рушник.

— Де у вас тут умивальник? — спитав Федя в Ніанга. Той здригнувся і втяг голову в плечі.

— Не знаю, білий пане, не знаю…

Феді стало шкода чорного хлопчини. «Як його затуркали, бідолаху…» — подумав він і лагідним голосом повторив запитання. Але у відповідь Ніанг тільки розплакався.

«Гаразд, — махнув рукою Кудряш, — хай заспокоїться, я потім з ним поговорю».

Він вийшов з каюти. Перш ніж умитися, Кудряш завжди робив ранкову зарядку, тому, не довго думаючи, скинув сорочку і в самих трусах, як завжди, почав із вправ, що розвивали грудну клітку.

Федя вже закінчував зарядку і перейшов до бігу на місці, як раптом почув тривожні голоси:

— Ви тільки гляньте, що він робить!

— Це ж чарівник! Він викликає нечисту силу!

— Хоче потопити нас!

«Що за дурниці? Який чарівник? Кому вони кричать?» — промайнуло в хлопчиковій голові. Федя озирнувся.

Віддалік юрмились матроси. Десятки наляканих очей дивилися на Кудряша з жахом і осудом. Попереду стояв похмурий капітан. Брови в нього зійшлись на переніссі, на щоках вигравали жовна. Біля Дієго принишк чорний, як ворон, Гуго, губи його кривилися в зловтішній посмішці.

— Поясніть, що ви робите, герцог, — крижаним голосом промовив капітан. — Ми хочемо знати…

Федя отетерів. Його вразив холодний капітанів тон.

Гнітючу паузу обірвав хрипкий від хвилювання голос боцмана.

— Я… Ми просимо, ваша високість, не викликати сюди диявола… Коли вже вам залив за шкуру сала Педро, губіть його одного…

— Який диявол? Кого губити? — пробурмотів Федя, все ще не розуміючи, в чому його винуватять. І тільки тут він збагнув, що екіпаж каравели й сам капітан сприйняли його фіззарядку за обряд чародія.

«Ну й невігласи!» — крутнув головою Кудряш.

Він спокійно пояснив, що робив звичайну фіззарядку.

Та незнайоме слово нікого не заспокоїло, навпаки — тривога серед моряків ще більше зросла. Федя гадав, що за нього заступиться капітан, але той мовчав.

— Бачите, я ж казав, він — чарівник! — вереснув Гуго, тицяючи на Федю пальцем. — Такого спалити треба!

— Авжеж, хапайте його! — почулось позаду юрби.

— Стривайте! — Федя розумів, наскільки небезпечне в нього склалося становище. — Фіззарядка — це ж… це танок! — вигукнув він, згадавши, на своє щастя, п'єсу «Учитель танців» Лопе де Вега. — Адже й у вас в Іспанії танцюють різні танці—хоту… фуріозо… гальярду… ну, ще павану… А в нас у Променистеанії — фіззарядку., гопак., вальс…

Звичайно, все, що говорив Кудряш, було розраховане в основному на капітана. Невже він не розуміє, що Федя ніякий не чарівник, а просто хотів трохи розважитись, от і станцював? На підтвердження своїх слів хлопчик плеснув у долоні і, хвацько тупнувши ногою, став бити навприсядки.

Можливо, Федині слова, а, мабуть, ще більше гопак переконали капітана. Зненацька він зареготав.

— Браво, браво, герцог! Ви чудовий танцюрист! Шкода, що мені вже не танцювати. Піратська куля ушкодила ногу… А втім, я теж не хотів би пасувати, коли матиму за превелику честь погуляти на бенкеті у вашого найяснішого батенька…

Дієго обвів поглядом матросів.

— Ну, чого з'юрмились, іржавий якір вам у бік? Вирячили баньки. Ану марш до своїх місць!

Він узяв Федю під руку і повів до каюти.

— Вже якщо бути відвертим, — мовив він усміхаючись, — то ви мене таки добряче налякали своїм танком… Па вашої «фіззарядки» такі незвичні, що я грішним ділом мало не клюнув на вудочку Гуго…

«Знову Гуго. І цього разу…» — скривився Федя. Він подивився на капітана.

— Невже ви могли всерйоз подумати, що я чародій? Це ж дурниці, марновірство…

— Е, не кажіть, герцог, — покрутив головою Дієго. — Я сам бачив, як у Севільї спалили на вогнищі відьму. Вона злигалася з самим Люцифером… — капітан тричі сплюнув через ліве плече і перехрестився. — А на християн насилала мор, хвороби, посуху. її довго не могли схопити. Відьма перетворювалась то в чорну кішку, то у ворону… А втім, хай їй грець, уже давно снідати час…

— Я ще не вмивався, — сказав Федя, — питав Ніанга, так він не знає, де вмивальник.

— Ха-ха-ха! — зареготав капітан. — Що ви хочете від цієї мужви репаної? Вони ж зроду-віку не вмиваються! Протер очі кулаком — от і весь туалет.

На поклик Дієго до каюти вбіг Ніанг. Вислухавши капітанів наказ, він приніс дві мокрі полотняні шматини. Капітан ледве провів полотниною по щоках і чолу й кинув її Ніангові. Федя розгублено вертів у руках свій шмат полотна, не знаючи, що йому робити далі.

— У нас, в Променистеанії, вмиваються не так, — нарешті нерішуче сказав він. — Та й зуби мені слід почистити.

— Що ж вам для цього треба? — посмикав борідку Дієго.

— Таз і глек води.

Капітан і негр з неприхованим подивом спостерігали, як Федя вмивався. Коли ж він став чистити зуби, Дієго не витримав і, схопившись за живіт, затрясся від сміху. У Ніанга теж на обличчі з'явилась слабка усмішка.

— А мені, герцог, можна спробувати? — тицьнув пальцем Дієго на зубну щіточку і тюбик з пастою.

Що залишалось Феді? Звісно, він мусив погодитись.

Капітан повертів у руках щіточку, тюбик, понюхав, лизнув язиком. Спробував навіть відкрити тюбик, та не знав, як.

— Чи ба, як у вас у Променистеанії все хитро придумано! Допоможіть, герцог.

Федя відгвинтив ковпачок і простяг тюбик капітанові. Тепер уже сміявся Кудряш. Дієго так енергійно чистив зуби щіткою, що за півхвилини не лише рот, але й борода, вуса і навіть ніс були в пасті.

— Стонадцять чортів, у вас, герцог, усе так добре виходило, а я все лице вимастив! — зніяковіло зізнався капітан. Лаючись, він почав п'ятірнею стирати пасту із щік, тепер уже вимазавши й руки. Якийсь час він розгублено розглядав їх, а далі став облизувати.

— Смачно! — Дієго розплився в усмішці та все приплямкував губами. — Такий приємний холодок у роті… Схоже на помаранчу і ще на щось… Гм-м-м… Мабуть, тут є і амбра, і мускус, — з виглядом знавця зауважив він. — Уявляю, герцог, якими розкошами ви оточені, коли, навіть їдучи на полювання, прихопили з собою силу коштовних речей. Чарівні палички, самописка, тепер ця ось штучка із слонової кістки…

«Де він тут нагледів слонову кістку?» — пересмикнув плечима Федя.

— Вона коштує тисяч із п'ять мараведі, а може, й більше… — Дієго показав на зубну щітку, ручка в якої була з білої пластмаси.

Федя ледве стримався, щоб не розсміятись: чудеса, та й годі!

— А ця чудова річ! — не переставав захоплюватись капітан, беручи в руки зеленаву блискучу мильницю та заздро прицмокуючи язиком. — Перламутр… О, я знаю ціну таким коштовним дрібничкам!

— В нашому універмазі їх скільки завгодно, — вихопилось у Феді.

— Цікаво… А… багато у вас, герцог, оцих самих… універмагів?

— Та як вам сказати… — задумався Кудряш. — Багато. В кожному районі… Взагалі, точно не знаю. Може, з двадцять, а може й більше.

Капітан присвиснув:

— Ого-о! Даруйте, а універмаг це по-вашому замок?

Сам не знаючи чому, Федя кивнув головою.

— А палаци у вас є?

— Ага, — і, згадавши про Київ, хлопчик додав: — Палац спорту, Жовтневий, піонерів…

— Уявляю, який багатий ваш найясніший батько, — в голосі капітана чулися водночас і повага, й заздрість. — Мати стільки універмагів і палаців, і всі вони забиті перламутром…

…Ніанг приніс на срібній таці козячий сир, варені боби, порізану великими шматками солонину, хліб, солені маслини. Все це він акуратно розіклав довкола пузатого глиняного глечика з вином.

Капітан підійшов до ліжка і, ставши на коліно та важко сопучи, витяг ковану скриню. Чималенький бронзовий ключ від неї Дієго, як виявилось, носив на шиї на плетеному шнурку.

Капітан відімкнув скриню і витяг два золоті карбовані келихи.

«Нічого собі кухлики! — подумав Кудряш. — У кожен з літр увійде, не менше».

По черзі плюнувши в келихи, Дієго витер полою камзола пилюку. Апетит у Феді одразу пропав. А капітан, не помічаючи цього, налив у келихи вина.

— Прошу вас, герцог, скуштувати мого скромного снідання. Потрапили б ви на каравелу місяць тому, стіл був би куди багатшим. Я пригостив би вас свіжим м'ясом, а не цією солониною. Тоді ще було в нас двійко свиней. Та й мед був, мигдаль, ізюм… Тільки все вже давно з'їли. Що не кажіть, п'ятий місяць мотляємось у морі…

Дієго залпом випив вино і вдоволено крякнув.

— Херес непоганий! — він закотив рукава камзола і, присунувши до себе сир, хліб, солонину, став жадібно їсти. Апетит він мав добрячий, і їжа швидко зникала зі столу. Дієго голосно чавкав, розривав солонину руками, а масні губи витирав подолом сорочки.

Кудряш звернув увагу на капітанові нігті — вони були довгі, нестрижені, і під ними чорнів бруд.

Перехиливши другий келих, Дієго нарешті помітив, що хлопчик нічого не їсть, і не без образи спитав:

— Вашій високості не до вподоби мій скромний стіл?

— Ні,—запевнив його Федя, — тільки в нас кожен їсть із свого посуду.

— Ану ж бо, покажіть.

Кудряш добув з рюкзака складану похідну виделку з ложкою.

До нього знову повернувся апетит. Зараз Федя скуштує харчу мореплавців—солонини, сиру, бобів… Адже це саме їли моряки Колумба і Магеллана, Васко да Гама і Джемса Кука, Лазарєва і Лаперуза…

Він наколов на виделку чималий шмат солонини і ледве з'їв її. М'ясо було тверде, мов підошва. Та з цим ще можна було б миритися, якби воно не було таке солоне, що найсолоніший оселедець порівняно з ним здався б прісним.

Сир виявився досить смачним, зате хліб був липкий, мов замазка.

Капітан, коли побачив виделку, був такий вражений, що аж їсти перестав.

— Я об'їздив усю Європу, — вигукнув він, — побував у Франції, Англії, воював у Фландрії, плавав на гондолах по каналах Венеції, але ніде не бачив, щоб найвисокопоставленіші особи, навіть його величність король Іспанії їв такими маленькими вилами!

Вибравши мить, коли Федя поклав виделку, він, не питаючи дозволу, схопив її і спробував наштрикнути один біб, другий, третій… Та куди там! Це виявилось не просто. Вперті боби, мов живі, тікали від виделки і розкочувались по столі.

Дієго почервонів і, клянучи себе за незграбність, став тицяти виделкою в солонину. Тут діло пішло легше. Після кількох спроб він урешті наштрикнув шматок. Капітан уже розкрив було рота, як непокірна солонина зірвалася з виделки і ляпнула на підлогу. Федя мимоволі розсміявся.

Розлючений Дієго пожбурив від себе виделку.

— Не розумію, ваша високість, який розумака вигадав ці кляті вила! Навіщо вони, коли в мене є пальці.— По цих словах він нагнувся, підняв солонину і, дмухнувши на неї, поклав до рота. Жуючи м'ясо, капітан все ще невдоволено бурчав щось про двірцевих франтів, котрі від неробства вигадують, різні хитромудрі штучки, що ними й попоїсти по-людському не можна.

Лише тепер Федя помітив, що Ніанг стоїть у кутку і спідлоба голодними очима дивиться на стіл. «Який же я егоїст, про себе одного думаю, — став дорікати собі Кудряш. — Він же теж їсти хоче, бідолаха». Федя запросив негра до столу, але той навіть не зрушив з місця, тільки перелякано глянув на капітана.

— Що ви, герцог — витріщивши очі, жахнувся Дієш. — Чорношкірому не місце за нашим столом! Я не сяду за стіл і з білим слугою, не те, що з ним, — зневажливо кивнув він на Ніанга.

У Феді защеміло серце від жалю до хлопчика. «Чим йому допомогти? Адже я й сам тут бранець… Виберу час, коли не буде нікого, то хоч нагодую його. Є ж у мене й концентрати, і тушена яловичина, і галети, й рибні консерви…»

Сніданок наближався до кінця.

— Бачу, ви навіть не скуштували вина, — озвався капітан, — а даремно: херес прекрасний… — і на підтвердження власних слів він одним духом випив ще келих.

— Даруйте, доне Дієго, дома в нас люблять пити чай.

Капітан і негр нерозуміюче перезирнулися й знизали плечима.

— Повторіть, ваша високість, я щось не зовсім розчув, що ви сказали…

— Якщо можна, то, будь ласка, кухлик чаю.

Капітан залупав очима.

— Гм… чай… чай… Признатися, про такий сорт вина я навіть не чув.

«Певно, я ще не зовсім володію іспанською, — зніяковів Федя, — коли не можу до пуття пояснити, що хочу зовсім не вина, а чаю».

Кудряш не здогадувався, що ні капітан, ні Ніанг, далебі, не знають, що таке чай. І не дивно, адже тільки в першій половині XVII століття голландські купці завезли його з острова Яви в Європу.

— Ну, якщо нема чаю, — зітхнув Федя, — вип'ю води.

Розв'язавши рюкзак, він витяг голубу у великому білому горошку фарфорову чашку.

Кудряш хотів було вийти з каюти, але Дієго спитав його:

— Навіщо ж вам трудитись самому, коли для цього є чорношкірий, — і, рішуче вихопивши у Феді чашку, тицьнув її Ніангові.

Той, чи то не чекав чи, може, не зрозумів, чого хоче капітан, не встиг підхопити чашку. Вона брязнула об підлогу і розлетілася на скалки.

Від гніву капітанове обличчя посіріло.

— Мерзенний рабе! — заревів він. — Чи знаєш ти, що зробив? Адже це фарфор! Він коштує дюжину таких, як ти! Та що дюжину — сотню! — капітан з такою силою штовхнув Ніанга, що той відлетів у протилежний бік каюти..

Федя спалахнув. «Негідник! Яке він має право бити хлопчика? Тільки тому, що Ніанг чорний? І чашку ж розбив він сам, а не Ніанг…»

Забувши про все, Кудряш стиснув кулаки і кинувся на капітана.

З несподіванки той розгубився. Відійшовши на крок, він примирливо, вибачаючись, сказав:

— Дуже шкодую, ваша високість, що так сталося. Я добре розумію, яка дорога ця чашка і готовий відшкодувати ЇЇ вартість… Скільки ви хочете? Це вас влаштовує? — кивнув він на два золоті келихи.

— Хіба справа в цьому? Ви… ви… — Федя захлинувся, не знаходячи потрібних іспанських слів.

— О-о, розумію, герцог. Вам не треба золота, ви хочете, щоб я повернув вам чашку. Але що я можу вдіяти? Фарфору в мене нема. Кляті китайці бережуть у таємниці спосіб його виготовлення, і ніхто в Європі не знає, з чого і як роблять фарфор. Навіть Гуго, хоч вивчав книги арабських мудреців… О, коли б він знайшов рецепт! Я став би найбагатшою людиною в світі! Фарфор же цінять на вагу золота!

Дієго на хвилинку замовк, а далі сказав:

— Любий герцог, можете звести рахунки з чорношкірим самі. Віднині він ваш раб. Ще раз вибачте, що так сталося.

Федя не повірив власним вухам. Як? Капітан Дієго з нього, юного піонера, хоче зробити рабовласника!? Та не бути цьому ніколи!

Кудряш хотів було рішуче відмовитись, але, глянувши на заплаканого бідолашного хлопчину, худого, з рубцями від побоїв, змовчав і подумав: «Припустимо, що я відмовлюсь, — від цього нічого не зміниться. Дієго й далі знущатиметься над Ніангом. Краще згодитися на пропозицію капітана. Вже я не дозволю ображати Ніанга і цим полегшу його долю…»

І він дав згоду.

Капітан задоволено потер руки.

— А ще я подумав, ваша високість, чи не краще буде вашу польову сумку, — він показав на рюкзак, — сховати в надійне місце. Люди в нас, знаєте, злодійкуваті, можуть понишпорити… Ось вам ключ від скрині, коли хочете, покладіть сумку туди.

«Що ж, це розумно», — подумав Федя і поклав рюкзак у скриню.

— А тепер можна й випити, — капітан видудлив ще один келих. Скоро він уже спав на ліжку непробудним сном.