"Юрий Логвин. Танцi шайтана" - читать интересную книгу автора

горобини i засовуючи сороцi в дзьоба. Сорока ковтала х iз дивним поспiхом.
Хлопчик встиг витягти сороку з-пiд свитки в ту мить, коли вона
зготувалась сернути. Таки встиг. Сорока кiлька разiв стрiпонула однобоким
подертим хвостом. Сховала голову пiд крило. Тодi вiн знов запхав  за
пазуху.
Обернувся i побiг назад руслом замерзло рiки.
Щось iще один зворот русла рiчки у глибокiм яру. I з-за звороту,
вiдбиваючись стократ луною вiд глинистих урвищ, понiсся барабанний бiй
кiнського чвалу. Товста встояна крига гула, наче дзвони. Та ще й завивання
псiв.
Двигтiння вiд ударiв кiнських копит зрушилось аж пiд ноги хлопчиковi.
Вiд гавкоту, вiд шаленого брехоту, знов спинились ноги. Вiн пам'ятав ту
настанову Батька, коли на хнiх очах хортами зацькували божевiльного косаря.
Батько сказав тодi: "Треба завмерти. Хоч як не буде страшно. Якщо
побiжиш - гончаки розшматують на ганчiр'я! Ти бачив сам, що буде, якщо
рухатись!"
Вiн стояв, геть сiрий, iз посинiлими губами. Обома руками стулив поли
свити при горлi i подумки молив Матiр Божу, щоб сорока не камешилась i
мовчала.
Оточили його собаки. Брехали i завивали. В обличчя бризкали слиною.
Сповнили все повiтря навколо хлопця гарячим псовим смородом.
Тимко вiдчув, як у нього пiдломляються ноги.
Вiд собачого духу пiдступа нудота.
Ось-ось зомлi i гепнеться на кригу.
I пси вмить пошматують його i його вчену сороку на клаптики.
Пiдскакали вершники на високих рудих конях. Нависли над малим
велетенськими колодами.
Вiн навiть дихання затамував. Тiльки пiдвiв угору очi.
"I чому крига пiд ними не завалиться? Он якi бамбули!"
Червонi розпашiлi пики схилились до нього. Смердiло дьогтем вiд чобiт,
оковитою, цибулею.
- Де вони, сучий сину?!!
- Вони... вони... вони... там...
- Обо?! - ревiв довговидий чорнявий здоровань, схожий обличчям на
морду свого власного коня. - Вони далеко?!!
- Нi... За вербами...
- Тут все верби!..
- За тими вербами... За високими...
- Ну дивись! Якщо збрехав - псами зацькую!!!...
Малий перевiв дихання i тiльки рота розкрив, щоб попередити про
опарину.
Та вершник щосили стрельнув нагайкою i погнав коня по кризi. Iншi за
ним!
Малий вiдчув, як щось йому капа в очi.
Помацав рукою лоба - з-пiд шапки з чуба ручаями лився пiт.
Подумав, що гаяти не можна й митi - зараз гайдуки пiдскочать до
опарини! Побачать усе, i тодi поженуться за ним. Тепер вiн х зблизька
побачив. Так - це тi самi надвiрнi козаки, чи гайдуки панськi, як хто х
назива. I ще вони шукають палiя, що пустив з димом усю гору найкращих
дубових королiвських болонкiв. Тимко сам чув, як бувалi хуторяни казали, що