"Юрий Логвин. Слiди на плинфi (укр.)" - читать интересную книгу автора

Наближався час братовбивчих чвар межи нащадками Ярослава.
Н│хто з його син│в не зможе бути ║диним справжн│м каганом, стовпом │
опорою влади на Рус│.
▓ стар│ючий майстер знав про це │ полишав Верхн║ М│сто. Зда║ться, тепер
от │ настав час згадати слова тмутороканського │удея-м│няйлу, що казав тод│
хлопчику: "Люби працю, зневажай багатство │ не приязн│ │з владою!'
Тод│ малий не м│г второпати, чого ж цей багатий м│няйла каже так│
слова. Все, здавалось, заперечувало йому. Х│ба то праця - м│няти золото? Чи
м│г в│н зневажати багатство, на якому сид│в? ▓ чому не водити дружби │з
владою? Якби в│н сам не пригощав ключника князя Мстислава, х│ба б в│н так│
достатки з│брав у Тмуторокан│?.. Але тепер майстер дещо починав розум│ти з
того початку в Тмуторокан│... Хоча, власне, почалось все не в Тмуторокан│, а
тод│, в к│нц│ травня, у далекому древлянському сел│. ▓ все почалось через
дядька його.


ПОТАкМНА БОРТЬ


Малий б│гав за сво┐м дядьком, │ тому його прозвали П│вником. Бо дядько
прозивався П│вень. ▓ був людиною п│днев│льною. В│н потрапив до боярина у
кабалу. Позичив ср│бло, щоб купити соб│ коня. Та к│нь за чотири дн│ здох.
Отож лишився дядько без коня │ ср│бла │ став закупом боярина Судомировича.
Тому, коли з Ки║ва до садиби прибув княжий гонець │ загадав людей на
спорудження ки┐вських укр│плень, боярський управитель загадав ┐хати во град
дядьков│ П│внев│ та ще к│льком челядникам.
Як почув про те П│вник, одразу поб│г у село. Був в│н малого зросту, та
й л│тами ще не вийшов, а проте в│дзначався км│тлив│стю │ тямуч│стю.
Зразу кинувся до прапрабаби, бо ┐┐ вс│ поважали, слухали │ нав│ть
побоювались.
П│вник пав перед нею навкол│шки │ почав прохати, щоб вона заступилась
перед батьком та мат│р'ю, │ щоб вони в│дпустили його з дядьком до Ки║ва.
- А дуже хочеш до Ки║ва по┐хати?
- Б│льше за все на св│т│!
Прапрабаба заплющила оч│. Довго, довго мовчала, пот│м ┐┐ рука на голов│
хлопчика здригнулась │ вона тихим, але твердим голосом проказала: "П│ди,
поклич батька!", що без сумн│ву значило - П│вник по┐де до Ки║ва разом з
дядьком П│внем.
▓ ось тепер з дозволу │ благословення батька й матер│ в│н м│г ┐хати до
Ки║ва разом з дядьком П│внем.
Нараз його посвистом покликали │з чагар│в. Хлопчина озирнувся - он за
купою зелен│ сховався дядько П│вень. В│н мовчки п│дманив пальцем до себе
хлопчика.
▓ ось вони йдуть болотною стежкою, дядько несе здоровенний кош│ль для
вуг│лля.
- Ось що. П│внику! Слухай уважно! Йдемо не по вуг│лля. Йдемо по мед. А
в кошел│ всю снасть сховано. Не б│йся - я не злод│й. Ми йдемо не до липового
гаю, а на старе болото. Ти добре зна║ш - там, де сходяться земл│ боярська,
княжа та с│льська. Там н│чия земля.
- Де ж там борт│? Там усе хирявий п│дл│сок та стар│ крив│ сосни.