"Секретний фарватер" - читать интересную книгу автора (Платов Леонид)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ

Наступна неділя! Ластиков ледве дочекався цієї неділі. Нетерпіння його було таке велике, що він прийшов до Грибова хвилин за сорок до призначеної години.

Піднявши трохи штору на вікні, Грибов дивився, як курсант поквапливо переходить вулицю. Під дощем, проте не горблячись і не піднімаючи коміра!

Грибов схвально кивнув. Шубінська виучка! Деталь, але промовиста.

— Минулого разу, коли ви були в мене, — сказав він, дбайливо саджаючи гостя в крісло, — я, мабуть, замучив вас розпитуванням… Не заперечуйте! Я знаю себе, я дуже скрупульозний. Зате сьогодні вам доведеться тільки слухати. Крім того, дам прочитати дещо. До приходу Донченка встигнете це зробити. Але дозвольте ще запитання: чи знаєте ви, що таке легенда?

Курсант здивувався. А що тут знати чи не знати? Проте з обережності він змовчав, розуміючи, що в питанні каверза.

Грибов дістав з полиці енциклопедичний словник і погортав його.

— “Легенда — латинське слово, — прочитав він уголос. — У первісному своєму значенні — це щось варте прочитання”. — Через плече він строго подивився на курсанта: — Варте прочитання! А ви як гадаєте: чи варта прочитання легенда про Летючого Голландця, або байка, як ви її непоштиво назвали?

— Я не знаю, — пробурмотів Ластиков тоном учня, який не вивчив уроку.

— Певна річ, ви не знаєте і не можете знати. — Професор несподівано пом’якшав. — Ви моряк нової, радянської формації. Але багато поколінь моряків — і моє в тому числі — перебувало під похмурою чарівливістю цієї легенди. Кілька письменників обробили її — кожен по-своєму. Гейне, наприклад, подав Летючого Голландця в романтичних і привабливих тонах. Гейневський варіант ліг потім в основу опери Вагнера. Слухали її?

— Ні, — признався курсант.

— Зовсім по-іншому викладав легенду дідусь Олафсон. В тисяча дев’ятсот тринадцятому році він проводив норвезькими шхерами посильне судно “Муром”, на якому я служив штурманом. Тоді не було ще Біломорсько-Балтійського каналу. З Ленінграда в Архангельськ добиралися, огинаючи всю Скандінавію. Я б сказав, що Олафсон викладав події з своєї професійної, лоцманської точки зору, хоч і дуже емоційно. Ого, він, па відміну од Гейне, не давав спуску цьому Голландцеві, бо той споконвіку був заклятим ворогом моряків. Повернувшись з плавання, я записав олафсонівський варіант. Признаюсь, подумував про публікацію — у нас майже не вивчають матроський фольклор, — але тут почалася перша світова війна, потім революція. Не до фольклору було. Та й побоювався трохи, як кожен початкуючий літератор. Тільки перед цією війною наважився послати свою писанину в один журнал. А відповіли недавно: “Рукопис, мовляв, не становить інтересу, сюжет надто архаїчний”. Чи так це? Тут багато що, на мій погляд, здасться вам злободенним.

Професор схилився над ящиком письмового столу. А Ластиков, користуючись з нагоди, озирнувся на всі боки.

Під час перших своїх відвідин він не зміг розглядіти кабінет як слід — надто хвилювався. Тепер відчував благоговіння і захоплення. Він — у кабінеті Грибова! Не багато хто з курсантів були удостоєні такої честі! Все надзвичайно подобалося йому тут, навіть запах шкіри, який ішов від широких низьких крісел, що звичайно стоять у кают-компанії. Пахло, крім того, книгами і міцним тютюном для люльки.

Ластиков сподівався побачити довкола рідкісні речі, які привозять з собою додому видатні мандрівники. На стіні годилося б висіти кривому малайському чи індонезійському ножу, — здається, його називають крисом? Анід годинником мав би сидіти, розчепірившись, загадково усміхаючись, товстий дерев’яний ідол звідкись з Африки чи Азії.

Так принаймні розповідали про кабінет Грибова.

Але нічого такого тут не було.

Передусім звертав на себе увагу стіл. Він був дужо великий, і на ньому панував зразковий порядок. Усі речі було розставлено і розкладено строго симетрично. Гостро застругані олівці напоготові стирчали з вузької скляночки.

Тьмяно блимав анероїд, а на стіні, напроти письмового стола, висіла карта обох півкуль.

Без карти і анероїда Грибов, звичайно, ніяк не зміг би обійтися!

Від старшокурсників Ластиков знав, що, закінчивши корпус років сорок тому, Грибов здивував викладачів і однокашників, пішовши в Сибірський флотський екіпаж. “У сибіряків, — пояснював він, — під боком Великий океан, недалеко Індійський, а вчитися плавати треба, кажуть, на глибоких місцях”.

Йому не довелося шкодувати за свій вибір. Перед початкуючим штурманом відкрилися перспективи такої різноманітної самостійної морської практики, про яку можна було тільки мріяти.

Несучи дозорну службу і провадячи гідрографічні роботи, Грибов сходив уздовж і впоперек величезний водний простір між Берінговою протокою, Мадагаскаром і Каліфорнією. Згодом він побував також в Атлантиці і на Крайній Півночі.

Відшукавши в пам’яті потрібний приклад, Грибов запросто каже на лекції: “Якось, визначаючись за глибинами у Молуккській протоці”, або: “Одного разу, огинаючи мис Доброї Надії…”

Наче в гонг б’ють ці слова в захоплене юне серце!..

Курсанти дуже пишаються, що їхній професор — один з найстаріших штурманів російського флоту і плавав “по дузі великого кола”, інакше кажучи — не раз перетинав океани. Через те йому прощається все: і те, що він нестерпно педантичний, і те, що має далеко не лагідний характер, і те, що нещадний на екзаменах…

— Ось запис олафсонівського варіанту!

Курсант обернувся. Професор розгладжував на столі аркушики з машинописним текстом:

— Я, наскільки це було можливо, намагався зберегти живу розмовну мову. У Олафсона була одна особливість. Про легендарного Летючого Голландця він говорив як про людину, особисто йому знайому. “Той моряк уціліє, — повторював він, — хто до кінця розгадає характер старого”. Прийом оповідача? Мабуть, Олафсон славився як оповідач…

Грибов віддав курсантові свої записи і одійшов до вікна. Дощ усе ще мжичив.

За спиною шелестіли швидко перегортувані сторінки. Цокав годинник.

…І ось до кабінету, перевальцем, безшумною тінню ввійшов Олафсон.

Він був у важких гумових чоботях і своєму незмінному клейончатому плащі, застебнутому на верхній ґудзик. З-під козирка його лоцманського картуза було видно звислі вуса і червоний ніс.

Очей не було видно. Можливо, вони були заплющені? Адже старий лоцман уже помер…

Старий! Грибову він здавався старим ще в 1913 році. Тим часом йому було років сорок з гаком. Але є люди, зовнішність яких майже не змінюється з віком. Та й північна Атлантика не ласкава до моряків. Від її крижаних вітрів шкіра на обличчі дерев’яніє, рано вкривається зморшками, схожими на тріщини. А може, Грибов був надто молодий тоді і кожна людина за сорок здавалася йому старою?

Грибову розповідали, що шхерні лоцмани звичайно тримаються дуже замкнуто, магами і чаклунами, ревно оберігаючи свої маленькі таємниці. Траплялося, що, зазирнувши для годиться в записну книжку, поцятковану лише йому зрозумілими знаками, лоцман одвертав від курсу тільки заради того, щоб збити з пантелику спостерігачів, які стояли поруч.

Олафсон був не такий.

Він мав постійний контакт з російським військовим міністерством. До того ж на наших кораблях до нього ставилися уважно і у великій кількості постачали ризький чорний бальзам, яким він лікувався від ревматизму, професійної хвороби лоцманів.

Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він навіть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.

А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.

Без кінця міг говорити про кладовища затонулих кораблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які, віщуючи нещастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.

При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “застукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбурляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.

Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.

— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хитаючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!

Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:

— На морі я вірю в Летючого Голландця!..

Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.

Вечір.

Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку сидять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.

Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху наповнена недокурками.

Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб перекладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).

Над вухом професора знову забринів низький, хриплуватий, з неквапливими інтонаціями голос:

— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…

— Історію цю, дуже давню, дехто вважає, — брехнею, — так починав Олафсон. — Інші ладні закласти місячне жалування і душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води.

Отож, розповідають, що одного разу якийсь голландський капітан захотів обігнути мис Горн. Діло було пізньої осені, а всяк знає, що там у ту пору дують непереборні злі вітри.

Голландець зарифлював паруси, міняв галси, та лобовий вітер незмінно відкидав його назад.

Він був бравий і досвідчений моряк, але дуже великий грішник, та ще й упертий, як морський чорт.

За цими прикметами дехто пізнає у ньому капітана Ван-Страатена з Дельфта.

Інші, проте, горою стоять за його земляка, каштана Ван дер Декена.

Обидва вони жили років триста тому, любили зазирнути в чарку, а вже блюзнили, кажуть, так, що, почувши їх, кити переверталися догори черевом.

Отож, цей Ван-Страатен чи Ван дер Декен зовсім скалився, коли зустрічний вітер вп’яте чи вшосте перегородив йому дорогу. Він увесь затрусився від злості, підняв кулаки над головою і прокричав назустріч бурі таку страхітливу лайку, що хмари, не витримавши, плюнули у відповідь дощем.

Мокрий з голови до п’ят, загубивши трикутного капелюха, голландець, однак, не вгамувався. Кістками своєї матері він поклявся, що огинатиме мис Горн хоч до страшного суду, але наперекір бурі усе-таки обігне його!

І що ж? Голландець був тут же спійманий на слові! Бог засудив його на віки вічні поневірятися по морях і океанах, ніколи не пристаючи до берега! А коли він усе-таки пробував ввійти в гавань, то одразу ж щось виштовхувало його звідти, наче погано припасований клин з пробоїни.

Господь бог наш, між нами буде сказано, теж з упертих! Коли йому засяде щось у голові, спробуй-но — і буксиром не витягнеш звідти!

Ось так воно й ведеться відтоді!

Четверте століття гасає Летючий Голландець сюди й туди морями. Уночі вогні святого Ельма тремтять на топах його щогл, удень промені сонця просвічують між ребрами шпангоутів. Корабель — зовсім дірявий від старості — давно б потонув, але чарівна сила утримує його на поверхні. І паруси завжди наповнені вітром, навіть тоді, коли на морі штиль й інші кораблі лежать у дрейфі.

Зустріч з Летючим Голландцем неодмінно провіщає корабельну аварію!

Хай під кілем у вас хоч тисяча футів і жодної банки на сотні миль довкола — камінчики в Летючого завжди знайдуться!

Ще б пак! Його норов не поліпшав за останні три з половиною століття. Та й чого б йому поліпшати?..

Але після того як господь бог наш притримав Голландця за поли каптана біля мису Горн, старий уже не наважується грубіянити небу. Тепер він зриває злість на своєму ж братові, на морякові.

Мертвий заздрить нам, живим!

Мертві заздрісні, повірте мені! А Летючому, крім усього, до смерті набридла ця халепа. Скільки років, наче неприкаяний, колотиться між небом і землею. От від злості й підстерігає моряків де-небудь біля каменів.

Може зустрітися вам і в шторм і в штиль, виповзти спозаранку з туману, з’явитися далеко на горизонті чи вигулькнути поруч, як вискакує з води поплавок від рибальських сітей.

Іноді він з’являється навіть сонячного дня. І це, кажуть, найстрашніше!

Прямо по курсу помічають слабке райдужне мерехтіння, як би світловий смерч. Він швидко наближається, гускне. Дивіться: це корабель-привид, який у бризках піни перевалюється з хвилі на хвилю!

Хоч-не-хоч, а стане моторошно, га? Щойно його не було тут, і ось він — на відстані окрику, видно всього від топа щогл до ватерлінії. Старовинної конструкції, корма і ніс трохи підняті, з високими надбудовами, як водилося в сімнадцятому віці, по бортах облуплені дерев’яні прикраси. І на гафелі теліпається прапор, такий подертий, що неможливо визначити його національну приналежність.

Та й що тут визначати? Могильним холодом відразу потягло з моря, ніби айсберг піднявся з безодні вод!

Шкіпер, остовпівши, дивиться на компас. Що сталося з компасом?

Корабель змінює курс сам по собі!

Проте його не зносить течією, і в цьому районі немає магнітних аномалій, а вітер спокійний, рівний бакштаг.

Це привид, прилаштувавшись попереду, повів слідом за собою. Румб за румбом збиває корабель з визначеного курсу.

По реях пробігли матроси, прибираючи паруси! Боцман і з ним ще кілька чоловік самі, без наказу, кинулися на допомогу стерновому, обліпили з усіх боків штурвал, поквапливо перехоплюють спиці, тягнуть, штовхають що є сили! Ноги ковзають по мокрій палубі.

Ні! Не втримати корабель на курсі! Він і далі повертає на свою погибель!

Швидше й швидше скорочується відстань між вами і вашим мателотом.[1]

Можна вже розглядіти обличчя людей, що стоять на реях і вантах корабля-привида. Та це не обличчя — черепи! Вони шкіряться з-під кольорових пов’язок на голові і набакирених маленьких трикутних капелюхів. А на шканцях, туди й сюди, наче мавпа в клітці, стрибає червонолиций капітан.

Полюбуйтеся ним, поки є час!

Зовнішність Летючого Голландця змальовують так. Одягнений він нібито в просторий коричневий каптан, кортик теліпається на поясі, капелюха немає, сиві патли їжаться над лисиною.

Голос у нього гучний, далеко лунає над морем. Чути, як Летючий підганяє своїх матросів, погрожує намотати їхні кишки на брашпиль, узиває кістлявими ледацюгами і тухлими риб’ячими потрухами.

Поворот закінчено.

Стерновий кинув штурвал, затулив обличчя руками. Попереду, за бушпритом, в павутинні рей побачив білу смугу, фонтани піни, що, невідворотно наближаючись, здиблюються й опадають. Це прибій!

І наче лопнув невидимий буксирний трос. Видіння корабля розсіюється, як пара. Летючий Голландець зник. Чути, як із скреготом вдарилося днище об каміння. І це останнє, що ви чуєте в своєму житті…

Треба вам, мабуть, розповісти ще про листи.

Бувають, бачте, щасливці, яким вдається зустріти Летючого Голландця і цілісінькими повернутися додому. Одначе трапляється це рідко — лише два чи три рази на століття.

Уночі на паралельному курсі виникає незграбний силует, причому так близько, що хоч викидай за борт кранці. Усіх, хто стоїть на вахті, ураз проймає холод до кісток.

Помилка неможлива! Від чорта тхне сіркою, від Летючого тягне холодом, наче з склепу.

Простуджений хриплий голос гукає з темряви:

— Ей, на судні! В який порт прямуєте?

Шкіпер відповідає, ледве повертаючи язиком, готуючись до смерті. Та його лише просять прийняти і передати кореспонденцію. Відмовити не можна: це закон морської чемності.

На палубу плюхається брезентовий лантух. І одразу ж незграбний силует відстає і зникає у млі.

Ну, самі розумієте, під час рейсу команда з опаскою обходить мішок, ніби той напханий розпеченим вугіллям з самого пекла. Але там листи, тільки листи.

Після прибуття в порт їх витягають з лантуха, сортують і, щоб якнайшвидше збути з рук, розсилають в різні міста. Адреси, зверніть увагу, написані за старою орфографією, чорнило вицвіло!

Листи приходять з великим запізненням і не знаходять адресатів. Дружини, наречені і матері моряків, рокованих за гріхи свого лайливого, упертого капітана поневірятися по світу, давним-давно померли, і навіть слід їхніх могил загубився.

А листи приходять і приходять…

Частенько думаю собі, що б я зробив, якби знав магічне слово. Є, бачте, одне магічне слово, яке може перебороти силу закляття. Я чув це від шкіпера-фінна. Йому можна вірити, бо з давніх-давен фінни розуміються на морських чаруваннях.

Проте слова він теж не знав.

А жаль! Сказав би мені це слово, хіба б я далі служив лоцманом? Ні! Вийшов би у відставку, продав будинок у Кіркенесі — бо я удівець і бездітний — купив би або зафрахтував, по грошах, невелику парусно-моторну яхту. Вантаж на ній був би легкий, але цінніший, дорожчий за золото чи прянощі, — одне-єдине магічне слово!

З цим словом я сходив би моря й океани, вичікував би на морських перехрестях, зазирав би у всі протоки і затоки. На це витратив би решту життя, доки не здибався б, нарешті, з Летючим Голландцем.

Іноді, друзі, я уявляю цю зустріч.

Де відбудеться вона: під тропіками чи за Полярним колом, у тісноті шхер чи біля якогось атола на Тихому океані? Байдуже. Але я вимовлю магічне слово!

Воно заглушить завивання шторму, якщо бурхатиме шторм. Воно пролунає і в тиші штилю, коли паруси безпомічно обвисають, а у верхівках щогл ледь чутно посвистує горішній вітер.

У шторм чи в штиль голос мій гучно пролунає над морем!

І тоді сила чарівного слова, згідно з пророкуванням, розсуне зсередини корабель Летючого Голландця! Бімси, стрінгери, шпангоути полетять до дідька! Щогли з лахміттям парусів плиском упадуть на воду!

Так, так! Темно-синя безодня клекочучи розверзеться, і корабель мертвих, наче якір, що обірвався, каменем піде під воду.

З потривожених надр долине протяжне зітхання або стогін полегшення, а потім хвилювання одразу стихне, немовби за борт вилили десять бочок олії.

Ось що я зробив би, якби знав магічне слово, про яке говорив фінн!..

Але ні я, ні ви, ні хто інший на світі не знаємо поки що слова, яке могло б позбавити сили давне закляття.

Дехто навіть вважає все це брехнею, як я вже казав вам. Інші, однак, ладні закласти місячне жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води…

Відійшовши од вікна, Грибов побачив, що курсант поклав аркушики і блискучими очима дивиться на нього.

— Прочитали? Я бачу, що прочитали.

— Усе збігається! — вражено сказав курсант. — Навіть дрібниці! І головне: мертві, корабель мертвих!

— А! Ви помітили це? Я так і думав, що помітите. Мені впало у вічі одразу, тільки-но ви почали розповідати про Цвішена. Він дивовижно повторив біографію свого легендарного тезки і попередника.

Дзвінок біля дверей.

— Донченко. Точний, як завжди.