"Секретний фарватер" - читать интересную книгу автора (Платов Леонид)
ЧАСТИНА ПЕРША
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ СУПЕРЕЧКА ПРО ЩАСТЯ
1
Замолоду Шубін прагнув потрапити у винищувальну авіацію, але комсомол послав його на флот. Тут він вибрав торпедні катери, найшвидкохідніші із того, що є на флоті, — молодецьку кінноту моря.
— Люблю, коли швидко! — признавався він, показуючи в усмішці великі, дуже білі зуби. — Пустиш навзаводи своїх коней, а їх у мене три тисячі,[4] цілий табун з білими гривами, що розвіваються на вітрі, — любота! Життя відчуваєш!
Він навіть мружився від задоволення. Та одразу ж його рухливе обличчя міняло вираз:
— Звичайно, це не прогулянка з дівчатами в Петергоф! Коли три бали, то поливає тебе, наче в шторм. Стоїш у комбінезоні, весь мокрий, від голови до п’ят, одне око прищулиш, долонею затулишся, так і командуєш. Бо моя сила в чому? У чіткому маневрі, у шаленій швидкості!.. Броня?.. А в мене немає броні. Мій катер куля пробиває наскрізь!
Помовчавши, він пустотливо підморгував:
— Але попробуй влучи в мене!..
Як усі моряки, Шубін за звичкою ототожнював себе із своїм кораблем: “Моя броня”, “Я заніс корму”, “Я вийшов на редан”.
Він навіть зовні чимось скидався на торпедний катер — невеликий, верткий, стрімкий.
А втім, уподобання його, можливо, пояснювалися ще й тим, що командир торпедного катера сам стоїть біля стерна.
Молодецькі морські коники з білими, розпущеними по вітру гривами, і водночас щось середнє між кораблем і літаком! Недарма і швидкість у “Г-5”,[5] дай боже, понад п’ятдесят вузлів! Хоч би й для справжнього літака!
Коли такий забіяка на повному ходу ріже зустрічну хвилю, обабіч його бортів здиблюються дві грізні білі стіни — клекотлива піна і бризки!
Рухається катер ніби гігантськими стрибками. Тому мотористи працюють у шоломах з амортизаторами, як і танкісти. А радист сидить у своєму закапелку, трохи нижче бойової рубки, скоцюрбившись, весь обкладений надутими повітрям лантухами, що пом’якшують поштовхи. Ого! Ще як кидає, підкидає, гуцикає на водяних вибоїнах!
І вже напевне справжній табун з трьох тисяч голів, проносячись степом, не оглушає так, як два мотори “Г-5”. У моторному відсіку доводиться розмовляти більше мімікою і жестами. Потрібна викрутка — показують пальцями, треба “горлохват” — гайковий ключ — показують собі на горло. А нагорі не розмовляють, а кричать, хоча командир, механік і боцман стоять поруч.
У катерників і слава гучна. Найвідоміший серед них Шубін.
Уперше заговорили про нього в 1941 році, коли він узяв на абордаж невеликий німецький танкер.
Шубін наздогнав його і став борт до борту. Нехтуючи ворожим вогнем, на палубу танкера скочили матроси і закидали її підривними патронами. Зробивши це, стрибнули назад у катер. Той швидко відійшов — і вчасно: за кормою загриміли вибухи, танкер умить спалахнув і перетворився на вогнище, що палало посеред моря.
Шубіна питали:
— Чого ж на абордаж? Ти б його торпедою!
— Ще б чого! Тоннажність усього двісті п’ятдесят—триста тонн.
— Виходить, торпеди пошкодував?
— Звичайно.
Після цього про Шубіна стали говорити:
“У сорочці народився. Щасливець! Удатний! З самою долею, можна сказати, на “ти”,
Шубін тільки загадково мружився.
Лише одного разу, коли почали занадто вже допікати розмовами про щастя, він сказав з досадою:
— Щасливий? Чом би не так! Щасливий на більярді з кікса в дві лузи кладе, а я своє щастя горбом здобуваю!
На нього накинулись:
— Ти що! Як можна заперечувати щастя на війні? Наполеон так і сказав про Мака: “Крім усього, він нещасливий”.
— Зате Суворов казав: “Раз щастя, другий раз щастя, боронь боже, потрібне ж і уміння”.
— Але той же Суворов казав: “Лови мить, керуй щастям”.
— Неправильно! “Керуй щастям, бо мить вирішує перемогу…”
— По-твоєму, уміння дорівнює удачі?
— Уміння плюс характер! Розумієте: справжній військовий характер!
— Із чого ж складається такий характер? Ти як гадаєш?
— Я гадаю… — Шубін енергійно рубонув повітря долонею. — Наступальний дух, наполегливість передусім! Так?.. Бийся! Хоч би там що, борись за перемогу!.. Друге… Звичка вирішувати блискавично. Мозок працює в такт з моторами. Натискаєш на всі свої дві тисячі обертів і відповідно міркуй, не бабляйсь!.. Пам’ятаєте, був у нас один неповороткий, списали його на тихохідні кораблі?
— Атож! З топляками не поладнав…
(Неповороткий офіцер ще до війни “не поладнав” з напівзатонулнми колодами, яких немало у Фінській затоці. При зустрічі запізнювався з рішенням на якісь частки секунди, не встигав швидко одвернути і доповзав до бази із зламаними гвинтами).
— Військовий моряк, — вів далі Шубін, — як відомо, насамперед — моряк! Інакше він поганий військовий… На суходолі, звичайно, простіше. На суходолі як? Скомандував своїм артилеристам: “За селом на два пальці ліворуч — ціль! Бий!”
— Утрируєщ, Борю!
— Дарма! Але думка ясна? А на морі встигай повертатися. Небезпеки з усіх румбів пруть. З води на тебе лізуть, з-під води, з повітря!
— Вагатися, прикидати ніколи?
— Атож! Отут і стає в пригоді інтуїція. А вона, я вважаю, похідне від знань, досвіду і відваги. Щоб перекипіло, сплавилося всередині — тоді інтуїція!
— Ну, все! — Навколо засміялися. — Боря нам усе розписав. Формула військово-морського щастя ясна!
Хтось спохопився:
— Це ти зараз кажеш. А що раніше казав? Я, мовляв, удатний! Я, мовляв, щасливець!
— Не те, щоб туману… — ухильно мовив Шубін. — Просто думав: вірите, ну й вірте, біс із вами… Тобто, звичайно, якщо казати правду…
— Так, так, тільки правду!
— Мені ці розмови були дуже до речі. Добре, коли яро командира слава йде: удатний, щасливець! Матроси за таким сміливіше в бій ідуть.
— А!..
— Авжеж! Це дуже важливо. Чим більше матрос вірить у перемогу, тим вона ближче. А потім…
Він поглянув на своїх товаришів знизу вгору і раптом перестав стримуватись, широко усміхнувся з чарівливим, одному йому властивим виразом добродушного лукавства:
— Що ж, братці, ніде правди діти! Якщо всі кажуть “удатний”, “щасливець”, то й сам мимоволі… А коли віриш у себе, легше долаєш перепони. Наче на гребені високої хвилі несе!..
2
Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.
Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.
Він досадливо знизував плечима:
“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч — ліктем у буфет попав, ліворуч — за шафу зачепився…”
Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.
А під час війни стало ще тісніше — від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.
Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.
Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914–1918 і 1939–1940 років.
До речі, війна на морі починається звичайно з мінних постановок. У ніч на 22 червня 1941 року німецькі міни було скинуто з літаків біля Лібави, Талліна і в горловині Фінської затоки.
Німці хотіли блокувати Червонопрапорний Балтійський флот.
Це не вдалося. Улітку 1942 року радянські підводні човни прорвалися в Середню Балтику і потопили багато ворожих кораблів. Тоді німецьке командування перегородило Фінську затоку щільними мінними загородженнями, а між Наргеном і Порккала-Удд поставило два ряди протичовнових сіток. Фашистські кораблі почали плавати таємними проходами, найчастіше вздовж північного берега, подовжніми шхерними фарватерами, ховаючись за численними острівцями і перешийками.
Проте мінна війна тривала. Радянські торпедні катери зуміли дошкулити ворогові і в цій затишній місцині. Ночами вони пробиралися в шхери і ставили там міни на фарватерах.
Взагалі для мінних постановок є спеціальні кораблі. Але торпедні катери — верткі, коротенькі, з малою осадкою — прослизали там, де не вдавалося більшим кораблям. А головне, завдяки великій швидкості встигали звечора побувати у шхерах і до світанку повернутися на Лавенсарі,[6] де містилася льотна маневрова база.
Згори Лавенсарі обрисами скидається на букву “н”. Це немовби два витягнуті по меридіану острівці, які з’єднані перешийком і утворюють глибокі, добре захищені од вітру бухти.
Лавенсарі розташований приблизно за п’ятдесят миль на захід від Кронштадта.
У роки блокади це був форпост Червонопрапорного Балтійського флоту.
Більше того, самий крайній, найбільш висунутий на захід пункт усього велетенського, увігнутого всередину радянсько-німецького фронту!
Пізніше фронт перемістився, але в 1944 році база торпедних катерів ще залишалася на Лавенсарі. Звідси вони продовжували свої наскоки на шхерний район.
Особливо допекли Шубіну мінні постановки минулої осені (жартома називав їх своєю “осінньою посівною кампанією”). За серпень і вересень 1943 року він побував у шхерах тридцять шість разів!
Іноді ланку його катерів супроводжував літак, який мав скромне призначення — торохтіти! Шум авіаційного мотора, заглушаючи рокотання катерних моторів, вводив в оману ворога. Насторожені “вуха” шумопеленгаторів, схожі на велетенські грамофонні труби, одверталися від моря і націлювалися в небо. Зенітки зчиняли метушливу тріскотню. А тим часом торпедні катери потихеньку прослизали в глибину шхер.
Міни належало ставити в суворо зазначеному місці, звичайно на вузлі фарватерів, тобто там, де шляхи перетинаються, де рух пароплавів найжвавіший. Робилося це, майте на увазі, коли наставала темрява, до того ж — без детальних карт!
Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.
Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час — із штабних зведень.
Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.
То чого ж він мав любити шхери?..
3
Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.
Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.
Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.
Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:
— Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!
Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому — в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.
З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.
Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.
Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!
Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”
Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!
Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…
Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.
Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.
З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.
— А вдома є хто-небудь?
— Нема.
Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.
Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.
Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.
Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:
— Ти чого з юнгою із ОВРу[7] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить — із гарної морської сім’ї!
Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” — Балтійський флот — світліла лише одна буква “Ю” — юнга. Погончики були вузенькі — якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.
Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.
По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.
Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу — воював…
Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко — коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.
4
Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.
Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.
Помітить на березі спалах: засвітиться — потухне, засвітиться — потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!
Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун — катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.
Ого! Островок, виявляється, з вогником!
Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.
Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.
Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.
Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.
— Там міни вивантажуємо, — недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. — Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…
Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації — в середині травня 1944 року.
Ланка катерів, розвантажившись від мін, уже поверталась додому, як зненацька Шурко-гострозорий неголосно сказав: “Світло!” Шубін одразу застопорив хід.
Вогник над водою був вертикальний і вузький, як кошача зіниця вночі. Трохи поодаль з’явився другий, далі третій, четвертий. Ого! Та тут ціла низка ліхтариків! Це фарватер, огороджений віхами з ліхтариками на них!
Такого моряки ще не бачили ніколи.
Шубін притиснувся до берега, продовжуючи спостереження.
Раптом вогники загойдалися, потривожені хвилею, потім почали послідовно зникати і знову з’являтися.
Довга тінь тихо пливла вздовж ліхтариків, затуляючи їх. Ще мить — і знову темно, вогники згасли.
Що це було? Баржа? Катер з низькою осадкою? Чи підводний човен?
Якщо підводний човен, то, судячи з тіні, він рухався, виставивши над водою лише частину своєї рубки, спливши наполовину. Навіщо було вдаватися до таких запобіжних заходів у тилу своїх гарнізонів, тим більше вночі?..
ФВК? Так, це був ФВК, але не просто ФВК.
На штабних картах гостро заструганим олівцем нанесено ламані лінії. Проти кожної з них стоїть: ФВК-1, ФВК-2 — тобто фарватер військових кораблів. Адже і серед своїх власних мінних банок, сітей, бонів доводиться рухатися з опаскою, обходячи їх стороною. Це як би хід конем, багато разів повторений. І для розвідника завжди спокусливо розгадати цей хід, зрозуміти причину зигзага — кількість і порядок поворотів.
Щойно виявлений ФВК був не тільки секретний: він був незвичайний. Для більшої безпеки його навіть обвіхували плавучими вогниками!
Що ж це за цяця така посувається по ньому?
Шубіну, звичайно, страх як захотілося пристосувати алею ліхтариків для себе, для своїх секретних прогулянок по ворожих тилах. Ото була б витівка, і саме на його смак!
Та ліхтарики більше не спалахували. Світна доріжка в шхерах поманила і вмить зникла, наче її й не було.