"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

половцям, таку ж шапку-бирку, iз-за скринi витягнув запиленi, але ще цiлi
чоботи-шкарбуни, зав'язав усе це в стару попiвську рясу i, вибравши
хвилину, коли варта не могла його помiтити, прозлизнув до гурту бранцiв i
тицьнув вузла старому в руки:
- Одягайся, а то замерзнеш! Бранцi миттю обступили ┐х, щоб не помiтили
вартовi. Старий натягнув на себе кожуха, шапку, рясу розiрвав на онучi -
взувся.
- С-спасиб-бi, х-хлопче, - не сказав, а процокотiв зубами. - Ти хто?
- Мене звати Жданом.
- А мене Саму┐лом... - i замовк.
На подвiр'я у супроводi кiлькох бе┐в та хана Туглiя в'┐хав Кончак. Вiн
змерз i, видно, був злий. Ще один штурм Дмитрова зазнав невдачi.
Конюшi притримали його коня. Хан важко сплигнув на землю i, опустивши
голову, нi на кого дивлячись, рушив до хати. Та раптом з гурту невiльникiв
назустрiч йому виступив Саму┐л i перегородив дорогу.
- Х-хане К-кончак! Х-хане К-кончак! - процокав зубами i низько
вклонився. - Дозволь слово мовити!
Кончак суворо глянув на нього, але зупинився.
- Ти хто?
- Я ки┐вський к-купець... Саму┐л... Н-не впiзна║ш?.. Позаторiк я
привозив т-товари в твою з-землю, хане... На Тор...I нiколи нiхто не чiпав
мене... Б-бо ж купцiв нiде не чiпають... А тут тво┐ люди пограбували мiй
обоз, з яким я йшов у Сiверську землю, вiзникiв побили, товари й коней
забрали, а мене роззули, роздягли i притягли сюди, яко пса...
Кончак, видно, не все второпав, бо наморщив лоба, замислився. Уздрiвши
Ждана, кинув нетерпляче:
- Що каже цей урус? Чого вiн хоче? Ждан швидко переклав. Кончак з
цiкавiстю глянув на купця.
- А й справдi, менi пригаду║ться тво║ обличчя...
Чекай, чекай... Це ж у тебе мо┐ доньки купували i намисто, i мило, i
лляне полотно, i рiзне узороччя[7]?
- Так, так, хане, у мене, - зрадiв Саму┐л. - Такi гарнесенькi дiвчатка
- кароокi, чорнобривi!
- Гм, я волiв би, щоб у мене було бiльше синiв, - усмiхнувся Кончак i,
враз спохмурнiвши, додав: - Я нiколи не чiпав купцiв, а навпаки, завжди
ставився до них доброзичливо. На доказ цього я запрошую тебе до себе на
вечерю. Ось Ждан проведе... Там i поговоримо, бо маю щось тебе
розпитати...
I швидко попростував до хати.
Коли Саму┐л у тiснiй, але теплiй кухнi трохи вiдiгрiвся, умився i
розчесав чуба та бороду, Ждан повiв його до свiтлицi. Тут за столом уже
сидiли хани Кончак та Туглiй, Кончакiв син Атрак, названий так на честь
свого дiда, та кiлька бе┐в. Кончак показав на вiльний ослiн:
- Сiдайте! - i вп'явся у смажену баранячу лопатку. - пжте.
Всi були голоднi i довго ┐ли. А коли наситилися, Кончак запитав:
- Зiгрiвся трохи, Саму┐ле?
Купець витер рота полою кожуха.
- Дякую, хане, зiгрiвся... А то думав - пропаду.
- Де ж тебе перестрiли мо┐ люди?
- На Уда┐, бiля Прилуки.