"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

давнiм, прабатькiвським, богам багато хто молиться тихцем, щоб нiхто не
почув i не побачив, бо за це можна всього майна, а то й голови позбутися,
якщо дiзна║ться хто-небудь з людей можновладних - пiп, ║пископ, посадник,
огнищанин[4], боярин чи сам князь. Двовiр'я вони не терплять, особливо
попи, i розправляються з двовiрцями нещадно. Та старi боги живучi: бог
сонця - Хоре, або Дажбог, покровитель русiв - Велес, бог весни - Ярило,
бог вiтру - Стрибог, бог грому - Перун... Попи повикидали в рiчки або
поспалювали на вогнищах дерев'янi боввани цих богiв, а в пам'ятi людськiй
самих богiв знищити не змогли. Хоч минуло вже двiстi лiт, як грiзний князь
Володимир вiдрiкся вiд старих богiв i привiз вiд роме┐в нових, як кажуть,
справжнiх, люди вiд старих богiв не вiдцуралися i на свята дають ┐м
требу[5] - ставлять на покуть у горщику та в мисцi кутю з узваром,
виносять на кладовища душам померлих рiзнi напо┐ та на┐дки, у мiсяцi
червнi на честь Купала молодь розклада║ в лiсах, бiля рiчок, великi
багаття, веселиться, спiва║, стриба║ через той священний вогонь, щоб
очиститися вiд всiляко┐ скверни, тобто нечистих духiв, а дiвчата плетуть
вiнки i пускають на воду, щоб дiзнатися про свого судженого... I вже всi
без винятку - старi, малi, князi й смерди - вiрять у нечистi сили: у
чортiв, вiдьом, вiдьмакiв, у русалок та мавок, водяникiв, лiсовикiв, у
домовикiв та потерчат, що живуть, невидимi, десь поряд i можуть вчинити
людинi добро або зло, найчастiше - зло. пх задобрюють, ┐м виносять потай
требу, а коли це не допомага║, прикликають на помiч попа - i той хрестом
проганя║ нечисту силу або освячу║ осквернену нею оселю чи мiсцевiсть...
Ждан теж вiрив i в нових, i в старих богiв, вiрив у нечистi сили i не
здивувався, коли почув, як батько молиться всiм тим богам, благаючи ┐х
вигнати з болящого тiла злих духiв, що поселилися в ньому.
Тим часом старий на якийсь час затих, а потiм тихо покликав:
- Жданку, Жданку!
- Чого тобi?
- Якщо помру, не залишай мого тiла звiрам та хижим птахам на
розтерзання... Спали мене тодi... По предковiчному звичаю племенi
нашого!..
- Не помреш, батьку... Я сидiтиму бiля тебе, поки видужа║ш...
Батько на це не вiдповiв нiчого, - повернувся на другий бiк, обличчям
до стiни, i затих.
Ждан довго прислухався до його важкого нерiвного дихання, а потiм
заснув.
Коли прокинувся, то йому здалося, що вiн спав зовсiм недовго. Однак
вогонь встиг погаснути, жар зачах, i в землянцi вiяло холодом. Крiзь
шпаринку в дверях пробивався вузький жмуток сонячного промiння.
Ждан швидко вiдкинув теплу кошму, вiдхилив дверцята i виглянув надвiр.
Над лiсом пiдбива║ться зимове сонце. Оце так поспали!
- Вже ранок, отче... Як тобi?
Батько мовчав.
- Ти спиш?
Батько i цього разу не вiдповiв. Ждан кинувся до нього, торкнувся руки,
що лежала поверх кошми. Рука була холодна мов лiд.
- Отче! - зойкнув у розпачi юнак. - Отче!
Батько лежав на лавi неприродно витягнутий, мовчазний i застиглими
очима дивився в закiптюжену стелю землянки.