"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ждан опустився бiля нього на колiна i беззвучно заплакав. Тепер вiн
залишився один у цьому чужому холодному свiтi i, хоча вже мав
дев'ятнадцять лiт, почував себе скривдженим, знедоленим сиротою.
Стояв над батьком довго, аж поки не вiдчув, що змерз. Тодi пiдвiвся i
вийшов надвiр. Потрiбно було виконати батькове прохання - спалити його на
вогнищi.
Спочатку по слiдах у снiгу розшукав коней, привiв до зимiвника, потiм
настягав з лiсу на галявину чималу купу сушняку i поклав на не┐ батька.
Робив це, як увi снi, все ще не вiрячи в те, що сталося. Стомившись,
присiв пiд деревом на пеньок - трохи вiдпочив, поринувши у сво┐ важкi
думи, потiм пiдвiвся, викресав вогню.
Жовтогаряче полум'я несмiливо лизнуло смолистi трiски, згодом
затрiщало, завирувало i шугнуло високо вгору, поглинаючи i кострубате
суччя, i товстi смолистi гiлляки, i задерев'янiле тiло покiйника. Вiд
багаття вiйнуло нестерпним жаром. Ждан вiдступив назад i знову сiв на
пеньок. Мов закам'янiв вiд горя. I здавалося йому, що то не батькове тiло,
а його душа палала на тому пекельному вогнi. Нiчого не чув, не бачив, крiм
полум'я, крiм трiску палаючих головешок та шипiння снiгу, що танув
довкола.
Так сидiв довго, то дивлячись, як обвуглю║ться труп батька, то
завмираючи вiд туги. Гарячi сльози туманили його зiр. Бiдний отець! Як вiн
мрiяв ще раз побачити батькiвщину, думкою ще не раз i не двiчi летiв до
не┐ через безмежнi степи, повноводнi рiки, через лiси i байраки! Як
хотiлося йому побачити рiдну оселю або хоча б згарища ┐┐! Сподiвався, що,
може, хто-небудь з найменших дiток урятувався i пережив лихолiття у добрих
людей... Та ба! Боги розсудили iнакше i покликали його до себе.
Злякала i вивела його з задуми стрiла, що гостро цвьохнула над головою
i встромилася в малинову купу жару. Вiн отетерiло оглянувся i побачив
позад себе чималий загiн половцiв, що поволi наближався. Тiкати було
нiкуди та й нiяк. Запiзно.

* * *

Це був лише передовий загiн. Невдовзi галявину вщерть запрудили
половцi. Попереду на баских конях сидiли два вершники, що, судячи по одягу
та прикрасах на кiнськiй збру┐, були беями або ханами.
Ждана пiдвели до них.
Вершники пильно вдивлялися в полоненого. Старший не вiдзначався нi
зростом, нi силою, нi владнiстю погляду. Сидiв вiн у сiдлi, як лантух,
стомлено, обважнiло. Брезкле обличчя - безживне, жовте, в очах - нiяких
почуттiв. Другий же, молодший, вiдразу привертав до себе увагу. Одягнутий
у добротний кожух з вовчого хутра i в лисячу шапку з малиновим верхом, вiн
чимось скидався на дужого пса-вовкодава. Могутня статура, велика голова,
пронизливий погляд бистрих чорних очей, мiцна рука, що держала повiд,
крупний дзьобатий нiс посеред обпаленого морозом, злегка вилицюватого
обличчя - все дихало в ньому незвичайною силою i рiшучiстю.
Вiн якийсь час мовчки розглядав юнака, а потiм з легкою насмiшкою в
простудженому голосi сказав:
- Я Кончак! Ой║!.. Це хан Туглiй - славетний джигiт!.. Чував про таких?
А ти хто, жовтовуха свиня? Урус?