"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ждан i так був приголомшений тим, що сталося щойно з ним, а тепер,
почувши, що перед ним сам Кончак, втягнув голову в плечi, мовби ждав
удару. Хто ж не чув про хана Кончака? Вся Русь зна║ його! Матерi лякають
ним дiтей. Дорослi, зачувши це iм'я, хрестяться. Та й не дивно:
не раз i не двiчi протягом останнiх десяти - дванадцяти рокiв приходив
вiн з мечем на Переяславську та Ки┐вську землi i проявляв там нечувану
жорстокiсть - села i мiста палив, старих i немiчних вирiзував, дужих у
полон тягнув, а малолiтнiх дiтей наказував брати за ноги i бити об дерева,
об стiни будiвель або просто об землю, аби ┐хнi голiвки репалися, мов
гарбузи. За час сво┐х спустошливих нападiв Кончак знiс майже все Посулля.
Залишалися тiльки укрiпленi городи Посульсько┐ оборонно┐ лiнi┐, зрубанi ще
князем Володимиром Святославичем у 988 роцi, - Во┐нь у гирлi Сули, Римiв,
Лукомль, Снiпорiд, Лубен, Ксиятин, Сенча, Лохвиця, Ромен, Дмитрiв...
Тепер, видно, вiн добирався i до них.
Також знав Ждан, що Кончак мав велику силу серед половцiв, бо зумiв
збро║ю, хитрiстю, пiдкупом та умовляннями пiдбити пiд свою руку або
поставити собi в залежнiсть багато половецьких родiв i племен, якi
кочували на широкому просторi мiж Волгою, Днiпром та Азовським морем.
Навiть сильний, гоноровитий хан Кза, що сам намагався очолити так званих
"диких" половцiв, котрi кочували пiвнiчнiше, зрештою був змушений визнати
зверхнiсть Кончака.
Ждан вiдчував, як терпнуть у нього ноги i щось болюче давить у грудях.
Все пропало! В одну мить розвiялися його надi┐ на визволення. Замiсть
того, щоб перейти Сулу i ступити вiльною людиною на рiдну землю, про яку
мрiяв довгi роки i до яко┐ добирався так важко, з такими труднощами, вiн
знову сто┐ть ось нiкчемним рабом, невiльником перед самим ханом Кончаком,
i той зi злорадiсною усмiшкою на устах, граючись ним, як кiт з мишею, жде
на його вiдповiдь.
- Я Ждан, - видавив iз себе потерплими губами юнак, - урус.
Судячи по слiдах, на якi ми випадково натрапили сьогоднi вранцi, ти
┐деш з Половецько┐ землi... Ти був там у полонi?
- Так.
- Де?
- У Секен-бея, що з племенi хана Кзи.
- Ти добре розмовля║ш по-нашому...
- Я жив серед половцiв три лiта.
- Ось як! Справдi, за такий час можна навчитись! - погодився Кончак i,
помiтивши на вогнищi перепалений кiстяк людини, запитав: - А то хто?
То мiй батько... Ми разом тiкали. Вiн захворiв у дорозi i вночi помер.
- Ви з батьком смiливi люди. Не кожен зважиться взимку тiкати через
безлюднi заснiженi степи...
- Краще смерть, нiж неволя!
- Ой-бой! Я бачу, смiливiсть i досi не покинула тебе! Але ж тепер ти
знову невiльник, раб!
Тепер менi однаково... Ви уб'║те мене?
Кончак усмiхнувся. З-пiд покритого iне║м вуса блиснули мiцнi бiлi зуби.
Ця посмiшка трохи скрасила його тверде суворе обличчя.
- Нi, не вб'║мо. Для чого вбивати? Ми ще не ступили на Руську землю, а
вже взяли здобич. Це добра прикмета!.. Ти був полонеником хана Кзи, тепер
будеш мо┐м!.. А от якщо спробу║ш тiкати, тодi я накажу ослiпити тебе або й