"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

стратити. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Зараз тобi дадуть свiжого коня, бо тво┐ такi загнанi, що годяться
тiльки на м'ясо... Будеш у походi при менi - товмачем, а також помагатимеш
кухарю, доглядатимеш коней. Добре служитимеш - матимеш достатньо ┐жi,
хитруватимеш - будеш битий!
На знак того, що й цi слова дiйшли до нього, Ждан кивнув головою.
Тут же на мовчазний погляд хана молодий курт[6] пiдвiв бранцевi коня i
прилаштувався поряд.
Широкою галявиною орда рушила до Сули i по льоду перейшла ┐┐.
Першою жертвою стало невелике сiльце, що заховалося мiж лiсами у
розлогiй долинi. Орда швидко обiйшла його з двох бокiв, оточила, - жоднiй
живiй душi не пощастило вислизнути з нього.
Кончак i Туглiй зi сво┐ми почетами зупинилися на узвишшi i
спостерiгали, як во┐ни вривалися в хатини, виводили надвiр переляканих
людей i тут же одних убивали, а iнших - дiвчат, юнакiв, молодих жiнок та
чоловiкiв - в'язали сирицею по десятку, щоб вiдправити пiд вартою в
Половеччину. Однак таких було значно менше. Бiльшiсть гинула пiд шаблями
нападникiв.
- Так ми всiх переб'║мо! - вигукнув Туглiй, побачивши, як лютують
во┐ни. - Хiба не краще потягнути всiх у полон, щоб потiм мати непоганий
зиск? Ми б змусили переяславського князя Володимира Глiбовича добряче
потрусити кишенi!
Кончак думав iнакше. Вiн зверхньо глянув на невисокого товстуна i
жорстоко кинув:
- Хай убивають! Це я наказав! Бо багато цих урусiв розплодилося!.. Я
поклявся Тенгрiханом, що винищу, витопчу всю Переяславську землю аж до
Десни i Сейму, а Ки┐вську - до само┐ Либедi! Цi землi повиннi належати
кипчацьким родам! Тут вони ставитимуть сво┐ юрти, тут випасатимуть табуни!
Ми твердо станемо на обох берегах Днiпра аж до самого Ки║ва, i я сво┐м
списом застукаю у його Золотi ворота! Тсе-тсе!
Ждан чув цi холоднi слова, чув жiночий лемент, дитячий плач, крики й
прокльони чоловiкiв, рев худоби, гоготання вогню - i невтримний дрож
стрясав усе його тiло. Ах, коли б мав меча, коли б мав списа, то, не
роздумуючи, всадив би в широку ханову спину!
Коли закiнчилася огидна розправа над мирним населенням, коли все в
долинi пойнялося вогнем i кiлька десяткiв во┐нiв погнали полон, табуни
скоту i нав'ючених всiляким добром коней на схiд, Кончак пiдвiвся на
стременах i гукнув:
- Вперед! На Дмитрiв! Обминемо Ромен - хай до пори до часу залиша║ться
у нас позаду... Вiн нам зараз не страшний... Попалимо всi поселення мiж
Роменом i Дмитровом - i роменцi самi здадуться або подохнуть з голоду!..
Вперед! I нiкого не жалiти! Палити i вбивати - це наказую вам я, хан
Кончак, син Атрака, внук великого Шарукана!
I вiн, широко розпроставши сво┐ могутнi плечi, вдарив коня i перший
помчав на пiвнiч, де бiлiли чистi, не рушенi нi людською ногою, нi
кiнськими копитами снiги...

* * *