"Володимир Малик. Черленi щити (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вогняним смерчем прокотилися половцi понад середнiм Посуллям, попалили
села, спустошили ┐х дощенту i врештi обложили Дмитрiв - чимале городище,
розташоване на рубежi Переяславсько┐ i Новгород-Сiверсько┐ земель. Кончак
хотiв узяти його з ходу, та дмитрiвцi встигли зачинити ворота, закласти
┐хнi провушини мiцними дубовими балками, а стiни облили водою, i вони на
морозi вiдразу взялися гладеньким, мов скло, льодом.
Кончак наказав приготувати драбини. Та вони стояли немiцно, ковзалися
по льоду, трiщали пiд вагою багатьох тiл, i захисники Дмитрова, озбро║нi
дерев'яними вилами-дворiжками, легко зсували ┐х набiк або просто назад, i
вони з гуркотом падали на мерзлу землю, на смерть розбиваючи тих, хто по
них лiз.
Кончак лютував. Стояв на пригiрку i лихим оком зиркав на городище, що
не хотiло здаватися.
- Спалiть його! - вигукнув, окрилений новою думкою. - Закидайте
палаючими стрiлами! Викуримо урусiв iз ┐хнiх гнiзд!
Сотнi вогнистих смолоскипiв шугнули через заборола на город. Здавалося,
нiщо тепер не вряту║ його. Однак приметенi снiгом солом'янi та очеретянi
дахи не хотiли займатися.
- Ну що ж, - сказав Кончак, - тодi ми заморимо ┐х голодом! Я змушу ┐х
┐сти собак i котiв!
Минув тиждень. Дмитрiв мужньо тримався i не думав здаватися. Кончак
плюндрував навколишнi села, а награбоване багатство та полонених з
охороною вiдправляв у Половеччину.
Жив вiн у просторiй хатi дмитрiвського попа неподалiк вiд городища,
вставав рано, снiдав i йшов до вiйська, що облягло фортецю. Там вигадував
усе новi й новi способи, щоб узяти ┐┐, та всi намагання були марнi, i вiн,
змерзлий i злий, повернувшись вечором, люто кляв i мороз, i глибокi снiги,
i урусiв, що не хотiли здаватися, i сво┐х батирiв, котрi, на його думку,
проявляли слабодухiсть i невмiння воювати.
- Ждане, ти урус, ти зна║ш свiй народ i сво┐ звича┐ краще, нiж я.
Скажи, як узяти цю кляту фортецю, i я не тiльки вiдпущу тебе на волю, а й
дам стiльки багатства, що вистачить тобi на все життя! - питав полоненого,
якого чомусь уподобав i тримав при собi, доручаючи всiлякi домашнi роботи
- топити печi, носити воду, допомагати кухаревi-половцю мити посуд чи
рубати дрова.
Ждан тiльки здвигнув плечима.
Одного разу здобичники притягнули гурт бранцiв, яких Кончак мав
справедливо, як йому здавалося, подiлити мiж сво┐ми родами. Нещаснi
полоненi тулилися один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтися. Серед них
видiлявся чоловiк рокiв сорока п'яти. Вiн був без шапки, без верхнього
одягу - в однiй сорочцi; на ногах - незвичнi для слов'янина половецькi
стоптанi чирики; борода i чуб - скуйовдженi, вкритi памороззю, лiве око
запливло синцем, а з розбито┐ губи сочилася кров. Вiн тремтiв вiд холоду,
мов сухий листок. Нiчний мороз, безперечно, докона║ бiдолаху! Та й чи
дотягне вiн до ночi?
Кiлька разiв проходив Ждан двором з оберемком дров, i кожного разу у
нього стискувалося серце: замерза║ старий, на очах замерза║!
Тодi вiн наважився: прослизнув у попiвську комiрчину, де ханський кухар
став тепер повновладним господарем i куди iнодi посилав юнака по те або по
iнше, зняв з жердини старого, витертого кожуха, що не приглянувся