"Пульс безконечності" - читать интересную книгу автора (Анисимов Николай Юрьевич, Забирко Виталий...)

Художник Л. О. Дікарєв

Кочівники Всесвіту

Десяток днів тому старший науковий співробітник Кримської обсерваторії Валерій Куров навіть подумати не міг, що зробить відкриття, яке сколихне весь науковий світ.

На нічне чергування він заступав у буденному невизначеному настрої. Не можна сказати, що Курову геть обридли ці всеношні біля телескопа, просто з певного часу його душу невідступно баламутили сірі, апатичні думки: який толк з цього нескінченного вдивляння у бездонний морок? Нового все одно нічого не побачиш… Втішало лише те, що часто його чергування співпадали з чергуваннями стрункої, пишноволосої лаборантки Оленки. В неї Валерій був таємно закоханий. Проте не настільки пристрасно і нестямно, коли у відсутність об’єкта душевних поривань чорніє світ і пропадають будь-які бажання. Кохав він її тихо й непомітно. Так тихо, що про це не знав ніхто, навіть сама Оленка, і, щонайнеприємніше, Куров часто ловив себе на тому, що і сам він добре не усвідомлював, чого хоче від дівчини.

Оленка, як і завжди, запізнилась майже на десять хвилин.

— Привіт, Валерчику, — її личко сяйнуло чарівною посмішкою і на стіл з шумом полетіла модна сумочка.

Сьогодні на ній були вузенькі білі джинси і смугаста синя чоловіча сорочка з погончиками. Куров довго дивився на дівчину і не міг відірвати від неї погляду.

— Ти що, Валерчику? — здивовані Оленчині очки грайливо метнули в Курова невидимі стріли.

— Та так, нічого… привіт, — нарешті озвався він і засовався на стільці.

В цей час Оленка розкрила сумочку, засунула в неї тонку руку і почала викладати на стіл вишукані речі своєї багатої парфюмерної колекції.

“Це вже надовго”, — з досадою подумав Куров. Його бісило подібне захоплення коробочками, баночками, тюбиками й олівцями, які таїли в собі лише жінкам відомі багатства. Чому — він і сам не міг пояснити.

— Валерчику, а знаєш, кого я сьогодні зустріла? — запитала Оленка, впевнено водячи пензликом по віях. — Стьопку. Пам’ятаєш, приїжджав до нас із Києва? Кандидат наук.

— А-а, — невесело відгукнувся Куров.

Стьопку він пам’ятав. Той минулого року приїздив до них у відрядження і нахабно впадав коло Оленки, за що йому, Курову, і став ненависним.

— Так от, він мене в ресторан запросив, — похвалилася дівчина, завершуючи оформлення другого ока. — Як ти гадаєш, піти чи не треба? Загалом він, по-моєму, нічого… Тільки надто хизується…

— Ось що, Олено, кінчай цю мазню і сідай до роботи, — раптом різко перебив її Куров.

Дівчина здивовано звела обважнілі вії і скривджено підібрала нижню губу.

— Та я вже й так закінчую. А в жіноцтві, Валерію Ігоровичу, ти нічогісінько, виявляється, не тямиш.

— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.

Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.

— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.

— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.

Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.

— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.

— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?

Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.

— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.

— Хто скаче? — здивувалася Оленка.

— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?

— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.

— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…

— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?

— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.

— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…

Куров уже не міг стримувати хвилювання.

— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.

— Не схоже. Метеорити так не поводяться.

Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”

— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.

Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.

Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.

— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.

— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.

Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.

— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…

Нарешті він різко підвівся.

— Оленко, неси кометний довідник.

— Ви думаєте… комета? — несміливо запитав Куров.

Віктор Купріянович потер кулаком заспані очі.

— Поглянь сам. Мені здається, вона витягнулася.

Куров сів за телескоп і завмер.

— Справді…. Починає ніби довшати…

Олена подала шефу товстий довідник.

— Так… комета Галлея… рано, Когоутека, не те… — він водив коротким пальцем, перебігаючи очима від одної до іншої назви.

Дійшовши до кінця списку, Віктор Купріянович невизначено пхикнув. Жодна з відомих комет не повинна в цей час з’явитися у доступному для огляду із Землі просторі.

— Валерію, а твоя комета нова, — сказав він, знову повертаючись до телескопа. — Отже, так. Стеж за нею, не зводячи очей. Описуй кожну деталь. А я йду дзвонити в Пулковську і Бюракан. До ранку.

…На восьму добу з дня виявлення комета настільки наблизилася до Землі, що її вже можна було бачити неозброєним оком. Академія наук СРСР зв’язалася з НАСА, і з Х’юстона сповістили, що теж зафіксували нове світило і ведуть за ним спостереження. Через постійно діючі на навколоземній орбіті космічні станції намагалися визначити приблизну швидкість руху комети і її орбіту. Але виявилося, що вона рухається зовсім не по орбіті, а просто летить до Землі, змінюючи свій курс. Дивну поведінку комети поки що пояснити не могли. У наукових колах різних країн висловлювали тривогу: якщо не зміниться напрям руху і швидкість комети, то через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі, а тоді… ніхто не знає, що може статися далі. Найбільше дивувало те, що невідома космічна гостя не мала кометного хвоста. Крім того, ядро як таке не проглядалося зовсім. Інтенсивність світіння відмічалася по всій площині комети. Це означало, що через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі…

…У телескопній було повно народу. За телескопом сидів сам академік Волкогонов і розглядав космічний феномен. У присутності такої поважної особи всі намагалися говорити стиха, тому чувся тільки монотонний гул голосів.

— Чуєш, Валерко, — зашепотів на вухо Курову його колега, низенький рудуватий астроном Бабенко, — Волкогонов назвав її “кометою Курова”. Дивись, так і в історію ввійдеш.

Волкогонов важко звівся з крісла.

— Ну що ж… поведінка явно не кометна, — академік обвів поглядом присутніх… — Та все ж, я гадаю, це блукаюча комета. Явище досить цікаве і унікальне. Будемо уважно вивчати. Щось пояснити поки що важко… Однак, гадаю, спільними зусиллями ми розкусимо цей горішок. Продовжуйте спостереження і фіксуйте всі деталі!

До Волкогонова швидко підійшов референт і сповістив, що академіка терміново викликає Москва.

— Прошу вибачити, колеги, — Волкогонов потягнувся до портфеля, — але я мушу летіти. Очевидно, щось серйозне…

Всі мовчки стежили за ним. По суті, загадка феномена лишалася нерозкритою. Астрономи, особливо молодь, були розчаровані. Поряд з тим більшість з них усвідомлювали, що у такому неординарному випадку навіть Волкогонову розібратися нелегко.

Академік розкланявся і в супроводі меткого референта попрямував до дверей. Коли він був уже біля виходу, з апаратної раптом пролунав крик. Волкогонов зупинився.

— Що трапилося?

Сходами, що зв’язували телескопну з апаратною, майже скотився фізик Мещерський. Він був розхристаний, важко дихав, очі горіли від крайнього збудження. В руці він стискав шматок перфострічки і розмахував нею, наче прапором.

— Ось! Ось! Швидкість — нуль! Вона… зупинилася!..

Кілька секунд всі як заворожені дивилися на фізика з перфострічкою, а тоді ніби по команді кинулися до телескопа…

Засідання Верховного Консиліуму відбувалося на одному з трьох основних кораблів армади. Всі двадцять п’ять членів Консиліуму, одягнені в однакові жовті тоги з червоними трикутниками на грудях, вже зайняли свої місця за напівкруглим столом, чекаючи, коли головуючий підніме праву руку і тричі проголосить засідання відкритим.

Зал був переповнений.

Головуючий підняв руку, оголосивши про відкриття засідання, а потім сказав:

— Замість преамбули заслухайте терміновий висновок учених.

Один з них, у сріблястій куртці з голубим овалом на лівому боці, підняв праву руку, а лівою натиснув червону кнопку на своєму поясі. У залі рівномірно зазвучав його голос.

— Глибокий фізико-хімічний та біологічний аналіз показав: планета П-4 має таку кисневу атмосферу, що лише на два відсотки перевищує насиченість нашої дихальної сфери. Гравітація планети на одну двадцяту менша від нашої гравітаційної норми, що знову ж таки не може стати перешкодою для нормальної життєдіяльності нашого організму. Крім того, планета П-4 багата на воду й рослинність. І, нарешті, біологічний аспект…

При цих словах усі в залі завмерли.

— …П-4 населена розумними істотами, які становлять цивілізацію третього ступеня, тобто рівень її розвитку вдвічі нижчий за наш. Зонди показують, що цивілізація П-4 має роз’єднаний характер, причому роз’єднаність простежується у технічному, психологічному та морально-політичному рівнях. А у деяких районах планети цивілізація ще затримується на другому ступені.

Коли вчений замовк, у залі стояла гнітюча тиша.

— Прошу висловлюватись, — закликав головуючий.

По залу відразу прокотився легкий гомін, заговорили всі разом, байдужим не залишився ніхто.

— Прошу слова, — почулося із заднього ряду.

Своїми думками забажав поділитися високий лисий чоловік з побляклими очима.

— Я вже немолодий, і жити мені лишилося небагато. Та йдеться не про мене. Як медик, я мушу сказати: у нас підвищилася смертність і знизилася народжуваність. Поширилися захворювання. Помирають діти, від тривалої бездіяльності спостерігаються психічні аномалії серед дорослих. В ім’я порятунку нашої цивілізації я виступаю за здійснення варіанту “X”…

Багато хто схвально зреагував на слова старого, але більшість, виражаючи свою незгоду, впоперек прокреслили у повітрі лівою рукою.

У передньому ряду виросла постать молодого вченого.

— Тільки варіант “X”! — запально вигукнув він. — Хіба не переповнилася чаша нашого терпіння? Хіба не переситилися ми цим нескінченним і виснажливим блуканням у Всесвіті? Не наша вина в тому, що злощасний вулкан розколов нашу планету, змусив нас покинути її. Врешті-решт ми усвідомлено кинулися на пошуки нового дому. Наші оксигенератори виробляють все менше й менше кисню. Це відомо всім. Недалекий той час, коли ми вже не спроможні будемо рухатися далі…

— Але ж ми розробляємо програму освоєння безкисневої планети, — перебив промовця хтось із протилежного боку залу.

— Ви добре знаєте, що в умовах космосу ця програма нездійсненна. Потрібні стаціонарні умови і потужний енергетичний потенціал. І, крім того, — ми цивілізація п’ятого ступеня. Наш розум стоїть на дві стадії вище цих…

— …людей, — підказав усе той же голос.

— …людей, — повторив молодий оратор, — нехай так. Але вони чужі нам, і, повірте, я вболіваю насамперед за те, щоб ми всі не перестали існувати. Я — за варіант “X”.

Шум у залі щодалі наростав.

— Прошу тиші! — закликав до порядку головуючий і подивився на членів Верховного Консиліуму.

Ті незворушно мовчали, та з виразу їхніх облич можна було зрозуміти, як складно їм зараз винести остаточну свою ухвалу.

— Дозвольте мені сказати, — піднявся вчений з того ж ряду, що й попередній промовець.

Він вийшов аж на середину залу.

— Знищити цілу цивілізацію не так просто. Та чи подумали ви, що буде з нашою совістю після того, як ми поселимося на їхній планеті? Як ми будемо дивитися в очі один одному і як відповідатимемо перед історією? Власне, як ми назвемо цей акт? Цілеспрямованим геноцидом однієї, сильнішої, розвинутішої цивілізації проти слабшої, нижчого рівня розвитку? Адже так? І після цього будемо називати себе носіями більш розумних форм життєдіяльності?!. Ні, варіант “X” не приймаю!

Німі фосфоричні зірки заглядали через великі овальні ілюмінатори у середину корабля, який сам нагадував мініатюрну зірку чи планету. Праворуч, ліворуч і позаду головного корабля висіли такі самі мініпланети-кораблі, в яких жили люди, виснажені кочівними митарствами у космосі, і чекали, чекали, чекали…

Коли вже висловилися десятків три присутніх, головуючий запропонував припинити обговорення. Проте, бажаючи внести важливі доповнення до виступів попередніх промовців, підвівся ще один вчений. Це був біолог, якого цінували і поважали. З його думкою завжди рахувались, його слово часто ставало вирішальним у розв’язанні багатьох проблем і суперечок.

— Співгромадяни! — почав він сумовито, але спокійно. — Я уважно слухав усіх моїх колег і, залежно від характеру думок, їхні виступи то утверджували мене в моїй позиції, то гірко пригнічували. Я відданий своєму народові, пишаюся нашою високою цивілізацією і разом з вами гірко сумую за тими, кого не вдалося врятувати на нашій армаді… Тоді ми вирішили шукати нову планету з кисневою атмосферою і утворити там планету, яка стане нам батьківщиною. І ось ми нарешті знайшли те, що шукали. Але П-4 виявилася колискою іншої цивілізації, наших менших братів по Всесвіту, братів по розуму, які починають робити перші кроки у космосі. Тож чи маємо ми право стерти їх з лиця їхньої ж твердині? Ні, ні і ні! Їхнього суверенітету ми не порушимо! Розум, у якій би формі він не існував, повинен шанувати інший розум!

Біолог зробив паузу.

— Хто загалом висунув варіант “X”? — це запитання, мовлене на підвищеній тональності, сколихнуло весь зал. — Я вважаю, що це ганебний акт для цивілізації п’ятого ступеня. Планету П-4 ми не зачепимо! — і, помовчавши, тихо додав: — Навіть якщо нам загрожує загибель… Ми — люди, отже, знайдемо інший вихід.

Присутні у залі закивали головами, виражаючи загальну згоду…

Другу добу Куров не покидав обсерваторії. Вдень він дрімав в апаратній, де його колеги всіма засобами намагалися проникнути у таємницю диво-комети, а вночі невідривно, до запаморочення, вдивлявся в осяйну хмарку, в якій танула велика кількість яскравих, симетрично розташованих цяток. Зондування не давало жодних наслідків. Інфрачервоні та лазерні промені, радіохвилі до комети не доходили, а може, й доходили та гасились, розчиняючись у ній безповоротно. Дивну гостю вже всі звали не кометою, а куровським феноменом. Вона з’являлася увечері на сході, а під ранок зникала на заході, що означало — вона нерухомо висить у співвідношенні до Землі, яка обертаючись, не сходить зі своєї орбіти.

О 13-й годині 42 хвилини третьої доби з протилежної кулі, з Х’юстона, де в цей час була ніч, було отримано термінове повідомлення: “Вона відходить!”

Куров, як і всі працівники обсерваторії, не знаходив собі місця. Він буквально зненавидів Сонце, що заливало півкулю своїм яскравим промінням. День довго не відступався. Страшенно повільно, як ніколи в житті, повз час. Та ось нарешті звечоріло, прийшла ніч. І в її царстві відразу визирнули зі своїх глибин зорі… та комети не було.

Довго і вперто вдивлялися астрономи у безодню простору, намагаючись відшукати дивну комету, та зусилля виявилися марними. У високості сяяли знайомі вже зорі, глумливо переморгуючись між собою і ніби шепочучи одна одній: “Погляньте на цих диваків… Вони хочуть нас розгадати… Їм це ніколи не вдасться…”

А може, зорі помиляються?..