"Пульс безконечності" - читать интересную книгу автора (Анисимов Николай Юрьевич, Забирко Виталий...)

Художник Л. О. Дікарєв

Золоті печери

Всюдиходи зближалися. Один з південного заходу, другий з півночі. Плато, покрите жовто-коричневим щебенем, майже скрізь було ідеально плоским, тільки подекуди на рівній поверхні здувалися невеликі округлі горбики. Всюдиходи чимось нагадували невтомних жуків, що заклопотано квапилися у своїх справах. Довкола плато здіймалися скелясті гори, порізані гряди яких відходили далеко вдалину.

— Загадкова планета, — сказав Данилін, розстібаючи комір комбінезона.

— Як ти гадаєш, Кириле, чому Рею та Іштвану не вдалося проникнути всередину печери? — запитав Жерар Лафай, другий астропілот.

— Тому, Жераре, що, по-перше, ми самі наказали їм туди не лізти, а по-друге, ти ж чув — вони там щось відчули. Що — зараз розкажуть…

Всюдиходи були вже метрів за сто від корабля. Правда, той, в якому їхали Джейсон Сіглер і Юрій Сайко, дещо відставав.

— Мушу сказати, — озвався індієць Мохандас Шрівастава, поблискуючи своїми великими чорними очима, — відколи ми сіли на цю планету, мене не покидає дивне відчуття, що довкола щось діється… Я постійно відчуваю чиюсь незриму присутність.

— Це дуже серйозно, Мохандасе, — звернувся до нього Данилін. — Напруж усю свою біоенергетику, тут все має значення.

— Кажуть, дід твій був знаменитим йогом? — підключився до розмови Рінальді, мабуть, натякаючи на можливе успадкування здатності гостро відчувати в природі те, чого неспроможні уловлювати інші.

Мохандас не встиг відповісти, бо в цю мить почулися кроки астронавтів, що поверталися з експедиції і зараз гулко ступали важкими “планетоходами” по металевих східцях.

— Хелло, друзі, — першим зайшов Рей Берилі, за ним Іштван Касаш, а далі й решта.

Рей намагався вдати, що він бадьорий та веселий, однак це йому не вдавалося.

— Проїхались непогано, — розгерметизовуючи свій скафандр, мовив Сайко. — Матеріалу сила-силенна, але… щось тут не так.

— Отож-то, все тут не так, — похмуро підтримав його думку Сіглер.

Вивільнившись зі своїх скафандрів, астронавти стомлено повсідалися в м’які крісла. Всі вони були чимось пригнічені, їхня поведінка свідчила про те, що з ними сталося щось таке, чого вони й самі не в змозі пояснити.

Данилін стримано мовчав.

— Ну, так що ж там? — урвався терпець у Рінальді.

— Не поспішай, Чезаре, люди стомилися.

Струснувши головою, ніби звільняючись від сумбуру думок, заговорив Рей Берилі:

— Так от, друзі, ця несимпатична кулька до біса багата на золото і платину. Причому їхня висока концентрація зафіксована нами на протязі всього шляху. В горах вона ще більше підвищується, а от біля печери… тієї самої печери, — він спочатку подивився на Даниліна, потім обвів поглядом інших, — датчик взагалі зашкалило. Словом, ми топчемося по золоту.

— Наші датчики показали те ж саме, — додав Сайко.

— Та-ак, — Данилін замислено оглянув панораму плато, — отже, планета може становити для нас чималий інтерес. Запаси коштовних металів на Землі у значній мірі вичерпано і…

— Ти забув про печери.

Данилін поглянув на Касаша.

— Ти забув про дивні печери, Кириле, — повторив той.

— Так, будь ласка, ми вас слухаємо, — погодився Данилін, не висловлюючи далі своїх міркувань.

— А далі сказати нічого, — приглушено відповів Берилі, — крім того, що, коли наближаєшся до печери, тебе охоплює панічний страх і ноги самі біжать назад…

— Чому ж нічого, — ніби заперечив йому Сайко. — Ми почували те ж саме, але із наших печер, я маю на увазі тих, що виявили ми з Джейсоном, долинали ще якісь звуки, приглушені і монотонні, так, неначе шумлять підземні води, А зайти в печеру справді неможливо… ніби якась сила тримає тебе.

— Що звук? Звук і ми вловили, — махнув рукою Рей Берилі, — а от психіка при цьому починає завихрюватись, — і він покрутив пальцем біля скроні.

— Обставини, звичайно, дивні, та все ж проби брати треба. На те ми й тут, — підсумував Данилін і звернувся до Чезаре Рінальді, бортового лікаря. — Провести якнайдетальніший аналіз психіки всіх чотирьох. А завтра… завтра на першому всюдиході я сам поїду до печери Рея. Зі мною будуть Рей і Мохандас. Другий всюдихід тримати біля корабля напоготові. Юрій і Іштван — у всюдиході. Сіглер, Лафай, Рінальді стежитимуть на куполі. Все. А зараз — відпочивати…

Коли до заглибини лишалося метрів з тридцять, Данилін скомандував:

— Вистачить.

Всюдихід зупинився. Не закриваючи за собою боковий люк, Данилін, Берилі і Шрівастава неквапливо рушили до печери. Кроків за п’ятнадцять до неї Рей зайшов наперед і підніс руку:

— Зупиніться! Прислухайтеся!

Вухо справді вловило безперервний шум, приглушений, далекий, що долинав аж ніби з надр.

— Чуєте?

— Так. Шум є.

“Від чого ж він іде?” — подумав Данилін. Однак ніякого пояснення він не знаходив.

— Ходімо.

— Я не піду, Кириле. Мої нерви не витримають, — раптом заявив Берилі.

Він не відривав погляду від печери, очі в нього розширилися від жаху.

— Перестань, Рей, не вигадуй. — Данилін поправив про-менемет, що висів у нього на поясі, і рішуче попрямував до заглибини.

— Кириле! — різонуло в шоломофоні. — Поглянь, Кириле! — Мохандас показував рукою кудись убік.

— Що там таке?

Не відповівши, Шрівастава і Берилі побігли в напрямку, куди показував індієць. Данилін кинувся за ними.

Дещо збоку, на північ від печери, за навислою брилою скелі жовтіла і променилася на сонці гірка з дбайливо складених безформних шматків металу. В висоту вона сягала до пояса. Зачудованими очима астронавти розглядали це диво, не знаючи, що й думати. Великі шматки золота були складені так, що вони щільно прилягали один до одного.

— Оце так дива! — вихопилося в Берилі. В його очах спалахнув вогник захвату. — Це ж… скільки ж його тут!..

— Воно і вчора лежало тут? — запитав Данилін, важко дихаючи.

— Вчора? — Берилі довго розмірковував, ніби згадував про щось давнє і далеке. — Вчора… ні. Вчора його не було зовсім!

Данилін серйозно замислився.

— Невже, — по спині пробіг неприємний холодок, — невже тут господарюють розумні істоти?

Троє астронавтів з тривогою почали озиратися довкола. Але навкруги були тільки гори, плато, небо і… гірка золотого каміння.

Шоломофони розривалися. Ті, хто залишився на кораблі і на резервному всюдиході, вимагали негайно пояснити, що це за купа жовтого металу, яку вони бачили на своїх екранах.

Аж раптом Данилін помітив, що Шрівастава нервово посмикує плечима.

— Мохандас?! — звернувся він до індійця.

— Друзі, мені щось недобре, — пробурмотів той. — У мене з’явилося неприємне передчуття чогось…

“Пора на корабель, — промайнуло в голові Даниліна. — Чортзна-що діється”.

Він уже розкрив було рота, щоб наказати повертатись, та так і завмер на місці. Те, що він побачив, не вкладалося ні в які рамки реального.

Із розщелини повільно виростала, наче спливаючи на поверхню, якась істота. Спочатку з’явилася кудлата голова з двома темними плямами-очима. Замість звичних для людини рота й носа вона мала якісь знаки з овальних вигадливих ліній. Далі виплив тулуб, велетенський, могутній, весь вкритий шерстю, з довгими руками, в яких щось поблискувало. Нарешті істота вилізла на поверхню цілком. Побачивши потвору, астронавти мимоволі сахнулися від жаху: просто на них прямував гігант кількаметрового зросту, людина — не людина, мавиа — не мавпа, хоч він дуже нагадував доісторичних приматів, тільки набагато збільшених.

Рей вихопив променемет. Все його тіло тремтіло. Шрівастава, швидко відступаючи назад, махав руками і закричав охриплим від хвилювання голосом:

— Втікайте! Кириле, Рей! Втікайте! йому вторили з корабля:

— Рятуйтесь! Швидше в корабель!

Данилін теж, конвульсивно стиснувши в руках променемет, прокричав:

— Відступаємо до всюдихода! Всі! Стріляти лише в крайньому випадку!

Гігант і далі неквапно рухався, не звертаючи уваги ні на людей, що в паніці кинулися втікати, ні на машину, що темніла збоку. Він різко, з деякими затримками, переставляв могутні ножиська. Підійшовши до гірки золота, гігант зупинився, глянув у бік всюдихода, в який уже вскочили астронавти, і поклав зверху на гірку ще один шматок блискучого металу, що приніс у руках. Потім він так само неквапно повернувся і закрокував назад до печери, ступнув у неї, сховався по коліна, далі по пояс і врешті зовсім зник…

— Ну, що ви про все це скажете? — запитав Данилін, трохи віддихавшись і опам’ятавшись після побаченого і пережитого. Всі вісім членів екіпажу зібралися в куполі корабля. — Примати добувають з надр планети золото. Незбагненно! Неймовірно!

— Чому “примати”? Ми ж бачили тільки одного.

— Я переконаний, Рей, що їх там багато. Інакше як ще можна пояснити весь той гул?

Астронавти були вкрай збуджені. Ще з космосу планету було прозондовано на предмет виявлення біологічних ознак, і аналіз дав цілком негативну відповідь: на планеті нема життя взагалі, не кажучи вже про наявність високоорганізованих тварин. І раптом — людиноподібні гіганти, які добувають коштовні метали. Що все це означає?

— Недаремно мене весь час щось мучило, — озвався Шрівастава. — Тільки… яка ж тут логіка? — він завагався і змовк. Його погляд блукав десь далеко в горах.

— Говори ж далі, Мохандас, — нетерпеливо сказав Лафай.

— Бачите… прилади показали відсутність живих організмів, а я реагую на живе. Виходить, помиляюся або я, або прилади. Проте ми знаємо, що наші прилади бездоганно надійні, так, в усякому разі, гарантують їхні творці. З другого боку — всі ми бачили на власні очі цих чудовиськ, вони рухались, отже, вони живі. Виходить, і я, і всі ми теж не помиляємося. Що ж це врешті таке? Тупик, — відповів сам собі Шрівастава.

— По-твоєму, біозондування було неправильним? — спалахнув Іштван Касаш. — А я певен, що датчики показують точно!

— Не гарячкуй, Іштване. Адже ніхто нікого не звинувачує, — втрутився Данилін.

Тут він поглянув на Сайка, який стояв на самому краю панорамного відеосектора і мовчки розглядав бурий ландшафт планети.

— Чому ти мовчиш, Юро? Яка твоя думка про все це? — звернувся до нього Данилін.

— Я думаю ось про що, — повернувся Сайко до товаришів. — Вас не дивує сам факт існування тут приматів?

— Мама міа! А про що ж ми тут балакаємо цілих дві години?! — майже у відчаї сплеснув руками Рінальді.

— Почекай, Чезаре. Мені здається, Мохандаса тривожать не ці мохнаті істоти… Позбавлена життя планета, жодних ознак рослинності: ні дерев, ні кущів, ні трави, навіть моху нема. Ні тварин, ні птахів… Мікроорганізмів — і тих немає. Та й цілком зрозуміло, адже на планеті зовсім відсутня вода. А що ж ми бачимо? Голу поверхню, пісок, каміння, гори і… живих людиноподібних істот. Де ж тут логіка? Чим вони мусять харчуватися? І крім усього цього, оброслі шерстю істоти, тобто напівтварини, відкривають рудник і добувають із штолень золото?! Цікава картина.

— Правильно! Як же ми відразу не здогадалися? — вигукнув Сіглер. — Отже, ти думаєш, що вони…

— Я не думаю, а майже певен, що це ніякі не примати, а звичайнісінькі роботи, які зовні дуже скидаються на наших приматів.

Вражені новою думкою, астронавти притихли.

— Безперечно, роботи! — прозрів Шрівастава. — Згадайте, як іде… Живі так не ходять…

Всі принишкли: в повітрі зависло неминуче логічне питання, задати яке не зважувався ніхто. Бо й відповіді на нього теж не було. В поглядах астронавтів приховалися непевність і навіть страх перед невідомістю.

“Чиї ж… роботи”?

Запитання знову повисло в повітрі.

Наступний день минув у виснажливих пошуках істини. Та чи можна зрозуміти чужий світ, коли все таке недоступне для стороннього ока і суворо кимось оберігається? Про існування цього когось сумніву не було. Але ж де він цей хтось? І хто він? Становище дедалі ускладнювалося. Щохвилини чекали якихось несподіванок. З корабля вирішили поки що не виходити. За роботами стежили за допомогою теледатчиків. Мохнаті механічні чудовиська один за одним безперервно виносили з печер шматки золота і складали на купу. Коли купа вивершувалася, вона… зникала. Коли, куди, прилади не фіксували цієї операції, а оком розгледіти нічого не вдавалося, бо відбувалося це вночі.

— Якщо тут чиясь монополія, то нам пора тікати звідси, — сказав якось Рей під час однієї з нарад на кораблі. — Сидимо, як в’язні, роботи ніякої, а планета вже кимось окупована…

Хоч і неприємно було, нічого не розгадавши, відступатися, але на цій думці сходилися всі. Хтось невидимий і могутній встановив над планетою свій протекторат і цілеспрямовано викачував з багатих її надр коштовний метал за допомогою роботів. Було вирішено готуватися до старту.

Збиралися, немов після поразки.

— Все готово? — нарешті запитав Данилін, всівшись за командний пульт.

Астронавти почергово підтвердили готовність до зльоту. Данилін глянув на Жерара Лафая, що займав другий пульт. Той кивнув. Данилін повернув тумблер пускового пристрою. ПП мовчав. Він насупив брови і вимкнув тумблер. Почекавши, повернув його знову. Система не спрацьовувала.

— Що трапилося, Кириле? — з тривогою дивився на нього Лафай.

— Не запускається…

Данилін відкрив блок пускового пристрою і уважно перевірив усі вузли. Дефекту ніякого не було.

“Нічого не розумію”, — він аж спітнів. Пройшовся поглядом по всіх приладах і датчиках. З ними діялося щось нечуване. На екранах шалено металися ламані синусоїди.

— Жерар, перевір частоту режимів.

Другий астропілот витяг із одного з гнізд на пульті блискучий циліндрик і натиснув на кнопку, після чого почувся застережливий писк і з’явився напис: “Силове поле”.

— Звідки воно таке потужне?! — вигукнув Лафай. Всіма способами намагалися позбутися поля, однак нічого не добилися. Прилади на кораблі й далі не слухались астронавтів. Це почало викликати паніку.

— Може, спробуємо аварійний пуск? — тихо запропонував Лафай.

— Давай! — без вагання згодився Данилін.

Але аварійний пусковий пристрій теж не спрацював. На першому і другому ПП було сконцентроване загадкове енергополе, яке їх повністю паралізувало.

Цілий день проморочилися астронавти, шукаючи виходу, але запуск здійснити так і не змогли. Вони ледве трималися на ногах від утоми.

Після тривожного перепочинку зранку Данилін і Лафай знову спробували запустити двигун, але повторилася вчорашня історія. Корабель не корився своїм господарям.

Тепер всіх охопив справжній відчай.

— …Це вони, вони, — шептав, стискаючи кулаки, Лафай. — Вони нас не випустять… Вони вб’ють нас, це вже ясно!..

— Замовкни! — сердито крикнув на нього Данилін. — Ще нічого не сталося, ми всі живі. І поки мислимо і рухаємося, будемо боротися, шукати виходу!..

Та виходу не було.

Яке безглуздя гинути в такій, здавалось, зовсім не критичній ситуації, сидячи в полоні якоїсь невидимої, неконкретної сили. І де він, цей всемогутній спрут, що розорює планету, орудуючи такими велетнями-роботами, що скував їхній міжзоряний корабель?.. Від безсилля мозок був спроможний лише констатувати безвихідь ситуації. Хтось явно прирікав їх тут на смерть, очевидно, не бажаючи мати живих свідків. Цей хтось, напевно, дуже жадібний і жорстокий…

— Що це?! — на крик зірвався невпізнаний голос Касаша.

Астронавти здригнулися, попіднімали голови і завмерли.

Пронизавши скло оглядової панелі, всередині корабля рухався тоненький голубий промінь. Він виходив невідомо звідки, починався десь далеко, в просторі, а його жало повзло повільно, ніби обмацуючи на своєму шляху всі предмети. Пробившись у пультовий відсік, промінь почав вигинатися, нишпорити скрізь, ніби щось шукаючи.

Сповненими жаху очима астронавти стежили за цією цівочкою світла. Вони були наче прикуті до місць, загіпнотизовані цим неприродним променем.

Нарешті кінець променя дійшов до дверцят шафи, де висів скафандр Рея Берилі, і зупинився.

Астронавти поступово почали освоюватися.

— Вони подають нам знак, — пошепки мовив Шрівастава.

— Який? Чого вони хочуть?

— Хоч би натякнули якось…

— Дивіться!

Промінь почав пульсувати. Не зрушуючи з місця, він то яскраво засвічувався, то майже гас. Так тривало з хвилину, після чого він завмер.

— Вони нам сигналять…

Раптом Рей Берилі підняв руку і різко випростався:

— Я зрозумів! Я все зрозумів!

Обережно ступаючи, ніби балансуючи на канаті, і не відриваючи очей від променя, він поволі наблизився до своєї шафи, відкрив її і засунув руку в задню кишеню скафандра. Коли він повернувся, то всі побачили в його руці шматок золота завбільшки з куряче яйце.

— Де ти його взяв? — глухо запитав Данилін.

— Там…

— Навіщо?

Берилі не відповів. Він тільки посміхнувся і пішов до люка викидної лінії.

— Мабуть, їм стало шкода навіть цього шматочка металу, — пробурмотів Берилі і, поклавши золотий уламок у люк, натиснув на кнопку.

Вмить блискучий камінець вилетів метрів за сто від корабля і впав на жовто-коричневу рівнину. Промінь тричі мигнув і зник.

…Коли через півгодини Данилін повернув тумблер пускового пристрою, корабель здригнувся і по його корпусу пробігла легка вібрація…