"Позначена блискавицею" - читать интересную книгу автора (Гайдамака Наталья Лукьяновна)

ПОКЛОНІННЯ ЗМІЇ

І знову запаморочливо швидко відплив у височінь ліс, і стрімко зросли стовбури дерев, і шугнуло вниз, у хащі велетенських трав, і налилося важким холодом тіло, яке ще мить тому променіло теплом, і почало воно свій неквапний рух уперед, розсуваючи пружні стебла. Ваура водночас охоплювала зором і в’юнку змію, яка звивалася поміж зелені, і зіщулену дівочу постать, що приникла до священного дерева Червоного птаха Вау. Батьки нарекли цим іменем дочку на честь птаха — покровителя роду, однак не порятував він од біди тих, що поклонялися йому. І тепер Ваура, остання з жінок свого нещасного племені, обертається на змію, покликану відплатити за зло. І дівчина під деревом віддаляється, маліє, а змія невблаганно повзе вперед. Вона має право на вирок і покару, Справедлива змія Холо…

— Я чув це від свого батька, а він — од свого, а той — від мого прадіда, і так споконвіку од старших до молодших переходили старовинні перекази. І я оповім їх тобі, дитино, щоб жила у тобі пам’ять про всіх вау. Наш рід не воскресити, але в тебе стане ще сил помститись за його загибель. Хай ненависть твоя буде, як жевріюча іскра, що чекає першого пориву вітру, аби спалахнути вогненним цвітом…

Глухо, мов шарудіння лісових верховіть, лунав голос старого Нігу, та Ваура не дослухалася до нього, бо вже знала напам’ять усе, що він міг їй розказати. Як народилися перші люди від матері-Сонця та батька-Місяця, як спустилися вони на кам’янисту, пустельну землю, і їхня небесна мати, відчувши до них жаль, перетворила буйне своє волосся на Праліс, аби їм було де жити й знаходити собі їжу, і як розділилися люди на племена, на роди, і кожен рід обрав собі одного з мешканців лісу, щоб поклонятися йому й прохати в нього допомоги та захисту в скруту… І один із родів почав називатися іменем Червоного птаха Вау, і прилетів до них Червоний птах, і опустився на найбільше дерево, і стало те дерево священним, і приносили вони до дерева дари, і молилися біля нього… Ріс та міцнів рід вау, і були чоловіки його сміливими й відважними, а жінки — старанними та дбайливими, і діти народжувалися здоровими, і хвороби обходили людей роду вау, і щастило їм у полюванні. А інші племена вклонялися іншим богам, і одне сусіднє плем’я вважало своєю покровителькою Справедливу змію Холо, а друге шанувало Чорного бика Кру… І спершу вистачало всім у Пралісі землі, води та їжі, і жили племена у злагоді. Та не дрімали духи ворожнечі й розбрату, мирні часи змінювалися тривожними часами, і приходили тоді вісники від ворожого племені, і ніхто не смів їх зачіпати, і ставили вони на стежках Знак війни, і стикалися між собою у відкритому бою воїни, летіли списи та стріли, були вбиті та поранені з обох боків, і перемагав той, хто мав більше сили, витривалості та вправності. Та ось одного разу в селищі роду вау було вбито Справедливу змію. І тоді жорстоке, підступне плем’я холо не прислало вісників, а напало потай, серед ночі, і з роду вау змогли порятуватися лише старий ворожбит та маленьке дівча…

— Ми повинні помститися! — хрипів Нігу. — Це наш обов’язок перед душами загиблих! Ти чуєш мене, Вауро?

— Так, — відповідала вона й заплющувала очі. їй хотілося заснути й хоча б уві сні сховатися від моторошних видив, але й у снах вони переслідували її.

Минуле невідступно йшло за нею, і непомірний тягар тиснув на плечі, як колись у дитинстві, коли вони із сестричкою удвох збирали каміння, щоб скласти вогнище коло своєї хижі. Один з каменів виявився заважким для Ваури, але вона не могла вже зупинитися й скинути його, мусила нести до кінця.

— Нищить нас із дня у день, а ми покірно сидимо й чекаємо, коли вона знов уб’є когось. Рід холо поменшав наполовину, немає жодної сім’ї, де не побувала б ця потвора. Ні, не священна то змія, а божевільна! Скажена!

— Скажених змій не буває. А в божевіллі богів є сенс, якого нам не осягнути. Благаю тебе, сину мій Техо, утримайся від таких слів. Я пояснюю їх лише молодою запальністю. Але коли почують інші… Як зможу я тебе захистити? Адже ти закликаєш порушити предковічні звичаї, за якими з давніх-давен живе рід холо!

— Та чому, чому ж вона хоче звести нас зі світу?

— Змію Холо недаремно вважають мудрою. Ти ж бо знаєш про Суд змії. Коли наші старійшини за браком доказів не могли визначити, хто саме вчинив злочин, вони віддавали тих, на кого впала підозра, у владу Справедливій змії. Вона не вкусить невинного, смерть від її зубів вважається присудом богів Пралісу. Справедлива змія не помиляється…

— О так, не помиляється! За що ж тоді вона прирекла на загибель дитя твоєї дочки, а моєї сестри, бідолашної Імке? Нас тепер лишилося так мало, що в жодної жінки холо не було в грудях молока, аби нагодувати немовля. Це ж наша кров, батьку! Невже тобі байдуже?

— Отже, вона знала за Імке провину, якої не відали ми.

— А може, ми не мали б того за провину?

— Сину, змія Холо довгі роки була священною покровителькою нашого роду. Якщо ж вона тепер гнівається на нас, то й причина в нас самих, а не в ній. Справедлива змія забрала життя твоєї матері і дружини моєї Тани. І я поховав Тану, як велить звичай, я тужив за нею, одначе не мав сумніву у справедливості змії. Наші предки шанували її, вони жодного разу не заподіяли їй кривди…

— Однак і вона була до них милосердною! Ти сам казав про Суд змії. Той, кого вона не займала, вважався очищеним від підозри. А що ж тепер? Невже рід наш поспіль складається із злочинців? Якщо вона винищить нас усіх, хто ж тоді принесе їй дари? Хто поклонятиметься їй, коли рід холо вимре? Я не вбачаю в цьому мудрості. Ще менше її в нашій сліпій покорі…

— Ми не можемо порушувати закони, мій Техо. Не нами вони встановлені, не нам і відміняти їх. Якщо завтра змія обере мене, без нарікань прийму її вирок, хоча й не відчуваю за собою провини…

— Коли б я був певен, що після наступної жертви вона нарешті вдовольниться, я сам пішов би до неї! Але вона не зупиниться, ні!

— Май терпіння, сину…

— Я терпів би мовчки своє лихо. Та коли йдеться про весь наш рід, мовчання — не для мене.

— Боюся, необережним словом ти сам прирікаєш себе на загибель…

— Краще загинути, аніж бачити все це й сидіти склавши руки!

— Я попередив тебе, сину…

Ваура чула цю розмову від першого до останнього слова. Незмигні маленькі очі змії, що причаїлася в кутку хижі, стежили за тим, кого вона мала знищити сьогодні. Така воля богів Пралісу, передана їй старим Нігу. Техо був онуком того, хто наказав винищити рід вау, не милуючи ні малих, ні старих. Жорстокий вождь і сам загинув у тому бою — його вразила на смерть стріла одного з синів Червоного птаха. Руки Нігу давно вже не згинали лука, тож він обрав іншу зброю, і в Справедливій змії втілився його праведний гнів. Хай зникне з серця жаль до ворогів, Техо судилося померти сьогодні, бо він із проклятого, підлого роду холо, роду вбивць і зрадників…

Нарешті син урвав марну суперечку з батьком, відійшов у куток і зупинився кроків за два від неї. Зміїне тіло напружилося, приготувалося до блискавичного кидка. Однак Ваура чомусь зволікала. І коли Нігу здалеку, із лісових хащів, де вони знайшли притулок, відчув її нерішучість і могутньою хвилею своєї волі штовхнув її уперед, вона в останню мить усе ж таки звернула вбік, і зуби її торкнулися кісточки на нозі батька Техо — тверде, незручне місце… Глухо, неначе далекий відгомін грому, долинув до неї розпачливий крик сина.

Ваура тоді тільки-но перейшла до третього віку й сама допомагала вже матері доглядати молодших братів та сестер. Незадовго до того, як скоїлось лихо, мати вдягла їй плетений фартушок — на знак того, що дівчинка вступила у вік Помічниці.

Ваура пам’ятала, як незрозумілий жах, ніби хмара, огррнув усіх в їхній родині, коли одного ранку дітей розбудили злякані вигуки дорослих. Обережно винесли вони у великому кошику щось важке… А коли дівчинка спитала, що то, її зацитькали. Лише згодом Ваура почала здогадуватись: уночі до них заповзла змія Холо, а вранці її знайшли мертвою на долівці. Мабуть, то сірий мік, звірятко, приручене дітлашнею, боронив дім від непроханої гості. Кумедний, спритний мїк, він так полюбляв солодкі ягоди з кущів, що росли коло селища, і діти зривали йому ті ягоди, пригощали його й так до нього звикли, що навіть дозволили йому ночувати у своїй оселі. Хтозпа, може, змія і не зачепила б нікого, може, вона просто хотіла напитися молока із великого глека, але відважний мік кинувся до неї і переміг, однак та перемога важко йому дісталася: більше ніхто не бачив звірка в селищі. Ваура не встигла навіть поплакати за своїм улюбленцем — те, що трапилось потім, заступило її дрібні дитячі біди.

Таємниця врешті-решт перестала бути таємницею — чи хтось із дітей зронив необережне слово, чи то бачили, як виносили й закопували в лісі мертву змію… Як уже там було, але в роді холо довідались про все (жили-бо поруч, і чоловіки холо іноді брали собі дружин із роду вау, а чоловіки вау одружувались із жінками роду холо). І тоді Туссу, злий та хитрий вождь холо, аби зберегти своїх воїнів, порушив древній закон. Вау знали, що їм будуть мстити, але чекали чесного бою, а він наказав уночі, потай оточити їхнє селище, перекрити всі стежки й підпалити його. Лемент і плач стояли довкола, і Ваура не впізнавала нікого, бо лиця її одноплемінників були спотворені смертельним жахом та відсвітом пожежі. Гоготів вогонь, звідусіль летіли списи й стріли, і порятунку не було, не могло бути, і довго ще потім снилося все це Ваурі, і не могла вона збагнути, яким дивом урятувалася, аяк поки Нігу не розповів…

Напередодні він саме вирушив до витоків Зеленої ріки по цілющі трави, котрі годиться збирати, коли народжується молодий місяць. Він був на віддалі денного шляху від місць, де жило його плем’я, аж раптом невідступна тривога оволоділа ним і змусила повернути назад. Нігу досяг селища, коли нічим не міг зарадити своїм братам, устиг лише зробити невидимим дівчатко, що вихопилося з полум’я і мчало до лісу, прямо на сяиси та стріли воїнів холо. Він повів Вауру подалі від тих місць, де селилися холо, вигоїв опіки на її тілі; він учив її знаходити їстівні плоди та корені і цілющі трави, розпізнавати отруйні рослини, приманювати здобич так, що її можна було брати голими руками; розповідав їй казка amp; легенди роду вау. Дівчинка прив’язалася до старого — той був єдиним її другом та захисником. Водночас Ваура відчувала і потаємний страх перед Нігу, який умів те, чого не вмів ніхто інший: коли загрожувала небезпека, робив себе й Вауру невидимими для людей та тварин; коли дівчинка розпанахала ногу об гострий сучок, замовив їй кров; коли довго не могли знайти воду, вивів на поверхню підземне джерело. Однак над усе вразило її те, як старий за одну ніч виростив нове дерево для Червоного птаха Вау.

— Священне дерево згоріло, — казав Нігу, — зостався лише попіл, і Червоному птахові нікуди прилітати… Але я знайду інше дерево, я прикличу птаха Вау, і він не покине нас. Ми принесемо йому дари, і він візьме тебе й мене під крило…

Ваура уявляла собі, як Червоний птах спускається до них і накриває їх обох своїми могутніми крильми. Щодня чекала вона прильоту Червоного птаха Вау, та його не було: не траплялося старому потрібне дерево, що годилося б для високого призначення. І тоді Нігу знайшов молоденьке деревце, на заході сонця полив його водою й почав шепотіти заклинання.

Дивні слова злітали з його вуст. Від ритмічних вигуків дівчинці хотілося піти в шалений танок, руки й ноги її ледь помітно здригалися, але тіло ураз поважчало, знерухоміло і було немов прикуте до землі.

— О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні. Сила людини — в її крові. Сила дерева — у воді. Я дав тобі воду! Разом із нею ввіллється в тебе сила моя. Станеш ти мною, як я — тобою. Глибоко в землю увійде коріння. Високо в небо здійметься крона. Дай же притулок Червоному птаху! Хай захистить він нещасних сиріт! О дерево! Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!

Заклинання несподівано урвалося на високій ноті, а Нігу завмер — неначе вріс у землю. Ваура чекала, що от-от потягнуться до неба віти, заворушаться, ніби зміюччя, корені, і цікавість змагалася в її душі зі страхом. Проте дівчинка так і не побачила дива і, ображена цим, заснула. Зате вранці… Ох, як вона шкодувала, що проспала найголовніше! Дерево збільшилось у кілька разів, а знесилений Нігу, який сидів під ним, втомлено схилився на товстий виступ кореня. Зморшки на його обличчі поглибшали, очі позападали, та лице було спокійне і вдоволене…

І Червоний птах Вау прилетів до священного дерева, і сів на його могутні віти, і Нігу склав до підніжжя улюблені ласощі пташині, що знайшов у лісі, і довго шепотів незрозумілі Ваурі молитви. Вона була ще така мала, що не осягнула сповна значення слова “помста”.

— Ти порушила волю богів Пралісу, Вауро! Ти не зробила того, що я наказав тобі зробити!

— Я не відступила від твого наказу. Сьогодні рід холо зменшився ще на одну людину.

— Але не на ту, про яку я вів мову! Запам’ятай, дівчино, ти вже не належиш собі. Сама ти — менша, аніж піщинка на березі ріки, та тобі судилося мати велику владу над життям і смертю інших. Ти стала знаряддям священної помсти. То що ж скоїлося з тобою, дівчино з роду вау? Поглянь мені в очі! Невже пожаліла ти одного з цих нікчемних холо? Невже забула, що вони вбили твоїх братів та сестер, батька й матір? Знищили вогнем усіх вау? Техо — онук того, хто велів спопелити наш рід! Чим же він зворушив твоє серце? Чи не тим, що із себе гарний, що всі дівчата роду холо задивляються на нього? Відповідай, Вауро!

— Я навіть не знаю, вродливий Техо чи потворний. Я не бачила його обличчя, як ніколи не бачила облич тих, інших, на кого падав вирок. Погляд змії не піднімається вище ніг…

— Що ж тоді змусило тебе помилувати його?

— Техо… він сьогодні сказав…

— Якими ж брехливими словами обплутав він твій розум?

— Він сказав, що радо прийняв би смерть, коли б знав, що вона буде останньою… що більше ніхто з роду холо не загине…

— Ти виявилася слабкою, як і кожна жінка, Вауро. Я хотів зробити тебе непохитною, мов скеля, і невблаганною, мов камінь, котрий летить із гори. Ти мусила впасти на ворогів і знищити їх, наче цей камінь, а ти дозволила жалю й сумніву увійти в своє серце. Ти забула, що пролита кров волає про кров, а смерть прикликає смерть. Техо повинен умерти. Це станеться завтра.

— Завтра? Уже завтра? Ти не даси мені ані дня спочинку?

— Коли ти навчилася хитрувати? Ні, Вауро, я нічого не відкладатиму. Якщо й завтра ти не виконаєш мою волю, я назавжди залишу тебе в зміїній шкірі. Але ти не станеш змією до кінця, і душа твоя — душа людини — знемагатиме в цьому полоні…

— Яв полоні давно вже, Нігу. Мене нема, є лише Справедлива змія Холо. Я вірила тобі, я гадала, що іншого шляху не існує… Ті, хто нанав тоді на вау, мертві, то чому ж помста триває?

— Прокляті вони, діти їхні, онуки і правнуки! Холо не змили ще з себе невинну кров. Хай же знають, що навіть священна змія відвернулася від них після такого злочинства. Як і ми, вони мусять зникнути з лиця землі, не лишивши по собі нащадків. Це і буде вища справедливість.

— Вау ніколи не поклонялися змії. Вау шанували Червоного птаха. Чому не дозволяєш ти мені звернутись до нього? Я хочу в нього спитати…

— Я помилився в тобі, Вауро. Гадав, ти заміниш мене, коли я відійду в країну предків, і завершиш священну справу помсти. Мої сили вичерпуються. А ти — та виявилася зрадливою дочкою свого роду, і кара не помине тебе. Завтра, із першим сонячним променем, ти обернешся на змію Холо і поповзеш у селище. Тех© мав вмерти. А потім…

— Я не хочу! Я не зроблю цього!

— Буде так, як я кажу, Вауро.

“Я не хочу… не можу…”

Ваура лежала серед товстого коріння дерева Червоного птаха, і зорі дивилися на неї крізь просвіти в листі. Спершу хотіла сховатись у лісі, але потім вирішила, що все це марно: якщо Нігу схоче, то знайде її й під землею. А тут вона могла сподіватися прильоту Червоного птаха. Може, він захистить її? Може, дасть Нігу зрозуміти, що час уже спинитися?..

…Ваура прокинулась посеред ночі від того, що хтось торкнувся її. Було дуже темно, але з голосу вона впізнала Нігу. Він ледь чутно дотикався до її голови, рук, живота… Ваура почула його шепотіння й нібито розрізнила знайомі вже їй слова: “Рости! Виростай! Хай прискоряться твої дні!..” А може, то їй дише вчулося? Дивна млість розлилася по тілу, воно стало важким і гарячим. Дівчина боялася поворухнутися. Нігу, певно, помітив, що вона не спить, прибрав руки і стиха запитав:

— Тобі наснилося щось лихе, Вауро?

— Я знову бачила пожежу, — вона не розуміла сама, навіщо сказала Нігу неправду. Нараз страх оволодів нею: уперше чужа воля заполонила її, як вода заповнює глек. Невже Нігу примусив і її, як дерево, зростати швидше? Він-бо не раз казав, що не хоче померти, не виконавши свого призначення. А для того, щоб увійти в тіло Справедливої змії Холо, потрібна тільки жінка. Може, через те Ваура майже не пам’ятала своїх дитячих літ і все для неї вмішалося в шаленому вирі з тієї вогненної ночі?..

Коли уперше невідома сила жбурнула її на землю, вона немов оглухла й осліпла, незнаний нею раніше пронизливий холод увійшов у її тіло, звичні кольори поблякли, та натомість вона одержала інший вір, що давав їй змогу вловлювати чуже тепло, і вона побачила себе очима змії, а змію — своїми очима. А далі — далі чужа воля повела її в селище холо. Змія — і вона разом із лею — неухильно рухалась уперед, а потім обвилася навкруг дерева, завмерла і так чекала довго. Нарешті вона ковзнула вперед і торкнулася ноги людини, що саме проходила повз дерево. Розімкнулися й знов зійшлися щелепи. Змія відразу ж заспішила геть. Так Ваура прилучилася до помсти, що її плекав Нігу. І коли зміїне тіло немовби луснуло й затріщало, випускаючи її яа волю, воно було тщом змії — але й тілом Ваури водночас, і тому їй стало дуже боляче. Та от дерева знову зменшились, і трави ледь сягали їй до колін, і дівчину охопила нездоланна огида. Огида до змії, що встигла вже сховатись у заростях, до Нігу, який змусив її втиснутися в чужу плоть, огида до цього лісу, до цих трав і дерев — свідків того, як вона занапастила іншу людину, огида до себе самої… Ніч видалася їй дуже холодною, а коли перший сонячний промінь упав на неї, вона затремтіла від тепла. І Нігу прийшов і сів коло неї. Він приніс їй води та плодів, але вона не схотіла ні їсти, ні пити, не схотіла говорити, а як сонце повернуло на захід, заснула й проспала цілісіньку добу. Коли розплющила очі після довгого сну, то побачила над собою обличчя Нігу.

— Прости мене, дівчинко, — шепотів він. — Прости, маленька. Того, що ти зазнала, забагато для тебе. Якби ж міг сам… Та мені не дано цього. Така невблаганна доля. Іншого пшяху для нас нема. Ти віриш мені, Вауро?

Вона розтулила терпкі, вкриті смагою губи і через силу вимовила:

— Вірю.

Я помру завтра. Я так часто бував свідком чужих смертей, що це можу помилитися. Старість, клята старість… Недугу я здолав би, а перед нею — безсилий. Та Я не чіплявся б так за життя, коли б устиг виконати волю богів… О великі боги землі і води, боги дня і боги ночі, добрі й злі духи Пралісу! Ва прилучили мене до своїх таємниць. Ви відкрили мої очі — і я побачив те, чого не бачили інші, ви загострили мій слух — і я почув те, чого інші не могли почути. Чи мати моя виблагала у вас цю ласку, чи ви самі обрали мене з-поміж багатьох? Би давали мені силу й снагу, і я чинив вашу волю, і ніс її своєму родові. Та не зростив я твердих духом собі на заміну, в цьому моя провина, і тому помираю самотнім. Душі невідомщених проклянуть мене. І Ваура… Ваура… Я готував її до найважчих випробувань, але вони їй понад силу. Коли я піду до предків, вона не буде більше мстити, бо серце її м’яке й хитке. Завтра мене не стане! Завтра на світанні Ваура востаннє увійде в зміїну плоть, і пам’яті мертвих буде принесено останню жертву… О боги Пралісу, простіть мене і прийміть у своє лоно! Не гнівайтеся на мене! Будьте милосердні…

Коли зорі почали танути, Ваура стала на коліна перед священним деревом і палко зашепотіла:

— Прилети й порятуй мене, Червоний пташе! Я не хочу більше бути змією!

Та ліс мовчав, і не чутно було шелесту пташиних крил. А небо невблаганно світлішало. Ваура схопилась на ноги й простогнала:

— Нігу! Де ти, Нігу?

У хащі щось ворухнулося, зітхнуло, Ваура вловила ці ледь чутні звуки й кинулася туди, не розбираючи дороги, обдираючи тіло об колючки… Нігу лежав навзнак, очі його були заплющені, але, й не розкриваючи очей, він дізнався про її прихід і зашепотів, похлинаючись хрипом:

— Я… вмираю… Вауро…

Дівчина обхопила його ноги і закричала в розпачі:

— Звільни мене, Нігу! Зараз зійде сонце…

Тіло старого звела судома, воно здригнулося й застигло. Остання надія полишила Вауру. Сонячне світло впало на неї, і крижаний холод ізнов скував її. Тепер уже нікому було зняти з неї закляття.

Гнучке тіло відміряло звичний шлях. Ох, як повільно рухалося воно сьогодні! Справедлива змія Холо неквапно повзла поміж хижами. Вона більше не ховалася. Та люди холо не наближались до неї, лише одна жінка схилилася у ритуальному поклоні й поставила перед нею мілку миску з молоком. Змія очікувала. Невже ніхто так і не насмілиться її зайняти? Вона завдала їм стільки лиха… Невже до кінця днів своїх зоставатись їй у зміїній шкірі? Так ось та кара, яку вона заслужила…

Несподівано щось черкнуло об її тіло, і вона повернула голову. Жодного разу не бачила обличчя Техо, та була певна: це він. У руці його був довгий спис, а на обличчі, суворому й сумному, вона із несподіваним полегшенням прочитала свій вирок. Гостре жало вп’ялося в її шию, вогонь упав на неї, і світ заслався пітьмою.

Звичай велів карати святотатця вигнанням. Відкинутий рідним племенем, Техо блукав лісом, далеко від знайомих місць. Тут він наштовхнувся на старого й дівчину і спершу подумав, що вони обоє мертві. Та коли нахилився нижче, помітив, що дівчина ще диха. На шиї в неї зяяла глибока рана, видно, від удару списом. Чи виживе ця бідолаха? Він узяв її за руку, і очі дівчини відкрилися — величезні очі, а в них — божевільний жах.

— Я тебе впізнала… — залепетала вона. — Убий мене, убий ще раз… Ти — моя смерть…

І очі її знову заплющились, а тіло затрусилося, немов його била пропасниця.

“Марить, — подумав Техо. — Як опинилась вона тут, у нетрях, із цим дідом? І хто поранив її? Мабуть, це теж вигнанці. Який закон порушили вони?.. Я поховаю старого, як велить звичай, а її спробую виходити. Удвох нам було б легше блукати лісом… Може, і вона відвернеться од мене, коли взнає, чому я тут? Аби лиш не померла…”

І він віддав останню данину мерцю, а потім підстеріг здобич, і засмажив її на вогні, і нарвав жовтих плодів, які повертають сили недужим та втомленим. Але дівчина гарячково металася і не брала їжі, а коли він збудував курінь і спробував перенести її туди, почала пручатися й кричати, тільки-но він доторкнувся до неї. І кров потекла з її рани, і тоді Техо, як то робили воїни його племені, притулив до рани свій спис — вважалося, що рану можна зцілити, якщо прикласти до неї таку ж зброю, якою її завдано. Кров зупинилася, і дівчина затихла. Він переніс недужу в курінь і всю ніч підтримував вогонь, пильнуючи, аби дикі звірі не напали на них. А на сході сонця дівчина раптом голосної скрикнула й затулила голову руками, неначе боялася, що сонячні промені спопелять її. Потім вона гірко заридала і плакала довго, і з тими сльозами виходили з неї страх та знетямленість, і погляд її став м’якшим, а рухи зробилися спокійними, і коли відкинула вона з обличчя розкошлане волосся, Техо із подивом відзначив, що вона дуже вродлива.

Рана потроху заживала, та дівчина була ще квола, 1 він доглядав за нею, як мати за малою дитиною, і добував їжу для себе й для неї. Він вирішив, що не залишить її, доки їй потрібна допомога.

Техо розповів їй про лихо, яке спіткало його рід, і про те, як він сам прирік себе на вигнання, бо вбив Справедливу змію Холо, а вона вважалася недоторканною. І дівчина затихла й зіщулилась, в очах її знову затріпотів страх.

— Так, вони засудили мене, і ти дивишся на святотатця з переляком, однак я врятував їх усіх, а гнів богів упаде на одного мене! — вигукнув Техо.

Дівчина рвучко випросталася, ніби скинула із себе важкий тягар.

— Інші осудили тебе, Техо, — мовила вона, — але не я. Ти вчинив правильно.

Зажура захмарила її лице, коли вимовляла ці слова, і щось чуже й непевне з’явилося в ній, ніби вона зберігала якусь похмуру таємницю. Про дівчину він не знав нічого: після хвороби вона втратила пам’ять і пе забула лише ім’я своє — Ваура.

І Ваура міцнішала із дня у день, і повернулися до неї сили, і почала вона дбати про нього, готувати йому їжу, стелити постіль зі свіжої трави й плести одяг із волокон рослин. Рана її загоїлася, однак тепер вона завжди трохи схиляла голову на лівий бік, але Техо не помічав цього, бо врода її вже увійшла в його очі й досягла серця, і бачив він, що дівчина ця добра й турботлива, і думав, що самі боги Пралісу подарували йому її, аби він не був самотнім. І запитав він одного разу, чи не хоче вона розділити з ним його шлях. Сум знову ліг на обличчя Ваури, довго мовчала вона, а потому мовила:

— Я сказала тобі неправду, Техо. Нічого не забула я, та не насмілююсь повідати тобі про те страшне, що розділяє нас. Ні, не бути нам разом ніколи…

— Я беру тебе такою, якою ти є зараз, і мені байдуже, ще було з тобою раніше. Я кохаю тебе, Вауро. Здогадуюсь, що випали тобі важкі випробування, та вони не зламали тебе і не ©били в твоєму серці доброти. Я не думав ніколи, що той, хто бажає людям добра, може стати вигнанцем. Якщо і з тобою трапилось таке, як зі мною, якщо ти, як і я…

— О ні, Техо, ні! У мене інше… страшніше…

— Не хочу знати твоїх таємницьі Ми однаково знедолені, і нам судилося бути разом. Я кличу тебе в далеку дорогу. Чи підеш ти зі мною?

— Дай мені час, Техо! Нічого не хотіла б я так, як завжди бути з тобою. Та не квап мене із відповіддю…

І вранці пішла Ваура до священного дерева Червоного птаха Вау, обняла товстий стовбур і довго стояла так, доки не почувся шелест крил і не спустився на дерево Червоний птах, та не сам, а з подругою, і дівчина завважила поміж гілля гніздо. І тоді повернулася Ваура до Техо, поклала руку свою в його руку і мовила до нього:

— Я піду туди, куди ти підеш, і не залишу тебе, доки живу.

І промайнули роки. Вони жили в любові та злагоді, ділили порівну радощі та горе, викохували дітей — трьох синів та дочку. Коли ж старший син досяг віку Мисливця, занедужала Ваура. І гадав Техо, що то нескінченна праця й тяжкі випробування позбавили її сил та зістарили до часу, і побивався, що не зумів вберегти свою подругу. А Ваура танула на очах. Здавалося, за день вона проживає цілий рік. Коси її посивіли геть, шкіра помережилася глибокими зморшками, і лише очі нагадували колишню Вауру.

І сказала вона йому:

— Коли не стане мене, чоловіче мій Техо, іди до свого племені. Я знаю звичаї холо. Ти спокутував];свою провину тим, що виростив дітей. Кров холо і вау злилася в них. Може, вони будуть мудріші за своїх батьків та дідів і відкинуть від себе зло? І не матимуть влади над ними демони ворожнечі й помсти. Діти наші не блукатимуть лісами, мов самотні звірі. Вони вернуться до лкь дей, і з ними повернешся ти, коханий… Обіцяй мещі

І якось удосвіта, коли діти ще спали, відлетіла душа Ваури. З жахом та подивом побачив Техо, як тоншав тіло її і вкривається лускою. Перед ним лежала не Ваура, а мертва Справедлива змія Холо. На шиї у неї виплівся рубець від удару списом. І здригнувся тоді Техо, бо збагнув, яку важку таємницю несла в собі Ваура рсі щ довгі роки. Та в серці його не виникло ні зла, ні відрази, а тільки біль за Вауру, яка не наважилася поділитись із ним цим тягарем. На світанні поховав він мертву змію так, як поховав би людину, і дотримав усіх обрядів.

А коли прокинулись діти, він почав збирати їх у далеку путь — до свого роду.