"Полювання на мустангів" - читать интересную книгу автора (Глушенок Дмитрий Иванович)

Ранкові зустрічі

Відколи розпочався політ до планети Надія, директор Інституту космічної навігації Андрій Степанович Яремчук змінив задавнений розпорядок дня. Він перестав, як бувало раніше, вимагати детальної інформації про перебування в космосі всіх запущених апаратів. Спочатку — більше за звичкою — співробітники щоранку продовжували приносити одержані за минулу добу таблиці польотів, але Андрій Степанович сказав, що надалі цікавитиметься лише “Беркутом”. Тому інші польоти контролюватимуть його заступники і завідуючі відділами.

Це рішення було сприйняте по-різному. Дехто із заступників, переважно молодих, розцінив його як вияв більшого довір’я до себе, але знайшлися й такі, що дорікнули: “Андрій Степанович зменшив коло власних обов’язків. Зате розширив його для інших”. І чомусь нікому не спадало на думку оцінити міру відповідальності кожного. А відповідальність у директора тепер була найбільшою за останні роки.

Політ здійснюватиметься довго. Там, на кораблі, дуже близькі йому люди. Допоки все йтиме згідно з розрахунками, проведеними на Землі, буде спокій. Оперативні зведення протягом перших двох тижнів не давали підстав для хвилювання. Проте вчені і астронавти знали: головне випробування попереду — гальмівний пояс Стрефорда… Хотілося вірити, що це єдиний бар’єр на шляху, і варто лише перетнути його…

Прозвучала музична фраза з Лисенкової баркароли. Андрій Степанович перевів погляд на інформаційне табло, де спалахнули слова: “Саврюк — директор Інституту космічної орієнтації”. “Ну, звичайно ж, як і домовились, на десяту. Саврюк завжди точний”, — відзначив подумки Яремчук з помітним хвилюванням: Саврюк приходив лише при винятковій необхідності.

Андрій Степанович дав сигнал “прошу”, і прізвище гостя разом з титулом одразу згасло.

— Ні сну, ні відпочинку змученій душі, — баритоном почав Саврюк, причиняючи за собою двері. — І дарма. До Стрефордового поясу можна спати і астронавтам, і нам, грішним, приреченим стежити за польотом, переживати, звіряти, уточнювати, сумніватися й сподіватися.

— А потім? — Андрій Степанович потис гостеві руку, запросив сісти. — А потім що?

— А потім — залежно від обставин. — Саврюк великим і вказівним пальцями затис акуратну, з кольоровим зображенням Сатурна сигаретну коробку. — Фірма “Нансі”. Сигарети без шкоди для здоров’я. Пригощайся!

— Дякую. — Яремчук поставив гостеві попільничку. — Ніяких не палю.

— Дуже приємний запах. Одна сигарета — як чашка чорної кави: піднесений настрій і таке інше. Я залишу тобі коробку як сувенір.

— Даруй, Михайле Омеляновичу. Я знаю, що ти повернувся із закордонного відрядження. Збирався провідати, розпитати, але…

— …Клопоти, політ… У нашій делегації я був найпопулярнішою особою: цікавились нашим польотом. Я ще ніколи не давав стільки інтерв’ю. Спочатку мене дратували одноманітні запитання, поки не призвичаївся.

— Правду кажучи, я трохи здивувався твоєму дипломатичному хистові. Ще більше — тій насолоді, з якою ти рекламував політ. Як на мою думку, твоя афористичність переважала над скромністю. Адже висновок наукової ради щодо природи пояса Стрефорда — не абсолютна істина, а гіпотеза. Гіпотеза — і тільки. А ти заявляв: потужна гравітаційна система допоможе пройти крізь гальмівний пояс, як крізь димову завісу.

— Я говорив про те, в що вірю. Хіба не віриш ти або члени наукової ради?

— Ми віримо в можливість успішного експерименту. В можливість. І кожен політ — це спроба, варіант можливої перемоги. До планети Надія пробував наблизитися “Сфінкс”. Для освоєння всесвіту категоричні заяви якщо й не шкідливі в прямому розумінні, то принаймні зайві.

— Ви ніби змовились. Подібне я вже чув від Стрепетова. Виявляється, ви так уважно стежили за нашим відрядженням, що перечитували всю зарубіжну пресу.

— Я особисто невдовзі кинув читати твої інтерв’ю. Не ображайся. В афористичних виступах ти не повторювався, але суть їх залишалась однією.

— Іншою вона і не могла бути. Одна суть, бо одні переконання.

— З тобою важко сперечатися.

— Дозволь розцінити це як комплімент без іронічного підтексту. Знаєш, як рекламує “Нансі” свою продукцію? “Якщо у вас раптово погіршився настрій, закуріть нашу сигарету. Якщо вас ображають і ви ось-ось готові вибухнути гнівом, стримайтесь на хвильку і дістаньте з коробки лише одну сигарету. І ви тоді відповісте розсудливо, ваш вчинок буде логічним і опісля не буде гнітити вас”. Переклад дослівний.

— Михайле, ти з’явився до мене в прекрасному настрої і чомусь відразу закурив. Значить…

— Ні, Андрію, не ти виною. Та й ображати навряд чи ти вмієш. Ти — добра душа. А відносно мого настрою помиляєшся. Я хвилююся. Так-так. Хвилююся, як хвилюється людина, перш ніж прийняти серйозне рішення. Ти ж не думаєш, що я прийшов розповісти тобі про сигарети фірми “Нансі”? Хочу порадитися з тобою. Вчора я подзвонив до тебе, коли повернувся від Стрепетова. Була ділова розмова. Ні, не розмова. Була ділова пропозиція нашого директора космічного центру. Він, як годиться, докладно розпитав про відрядження, порадив, про що треба інформувати наших науковців, посварив за мої інтерв’ю, а потім… — Саврюк підвівся, поклавши недопалок у попільничку, — він запропонував мені стати його заступником.

— І ти завагався.

— І я завагався. Хоча Стрепетов сказав, що для центру потрібен організатор і такі здібності, мовляв, у мене є.

— Треба, Михайле, і нам самим іноді давати собі оцінку. Своїй діяльності…

— Ти сумніваєшся в моїх можливостях? Підстави?

— Підстав немає. І сумнівів немає. Але й певності немає. Якщо ти вже прийняв рішення і в розмові зі мною лише хочеш самоутвердитися, тоді треба інакше вести бесіду.

— Я відвертий з тобою, Андрію. Я вагаюсь. Довір’я, та й масштаби, зрештою, солодять психіку. Але мені боляче залишати мій інститут. Мій. Я ж керував ним п’ятнадцять років. З дня заснування. Відтоді, як його було створено на базі відділу. В інституті працюють мої друзі. Мої кадри. Ти ж знаєш, чому — мої. Я добирав людей, відданих науці, допомагав їм. Нинішні завідуючі відділами — колишні лаборанти. Це теж додає мені гордості. Інститут має гарну репутацію в науковому світі. Це теж приємно. І мені залишити цей інститут, усе, чим я жив, у що вкладав знання, досвід…

— У таких розлуках я не бачу ні гріха, ні зради. Якщо відчуваєш силу…

— Відчуваю втому. Закордонне відрядження, напружений ритм в інституті. Беру відпустку — і в Крим. Я не дав Стрепетову остаточної відповіді. Під час відпустки вгамуюся, врівноважусь. На твоє прохання оціню себе. І тоді зроблю вибір. А поки що дякую за пораду.

— Будь ласка. Ага, хотів уточнити: серед членів екіпажу Павло Житник. Здається, теж твій вихованець?

— Я називаю вихованцями тих, хто визнає мене вчителем. Житник — особа своєрідна. В нашому інституті він працював п’ять років. Талановитий юнак. І незрозумілий. Його ровесники заявляли про себе теоретичними дослідженнями, вченими ступенями, а він загорівся моделюванням всесвіту. Вимагав устаткування, коштів. Він один буквально заганяв до аварійного стану комп’ютери, обробляючи і узагальнюючи космічну інформацію. Свою ідею викладав так: для астронавтів повинно бути мінімум несподіванок. Вони повинні мати найточніші карти найдоцільніших маршрутів. Житник вважав, що зготована за найсучаснішими даними модель всесвіту дасть можливість максимально передбачати результати польотів, робити узагальнення і теоретичні висновки. Про практичну користь Житникової моделі судити не берусь. Але модель потребувала складного устаткування. Його треба було конструювати, виготовляти, монтувати. Зрештою, самому Житникові не впоратися було з такою роботою. Уяви її обсяг і складність: змоделювати всі відомі космічні процеси і явища. Створити в лабораторних умовах макросвіт? Отже, виникала проблема спеціалістів, кадрів. Житник запевняв, що достатньо піврічних зусиль одного відділу. Однак у це важко було повірити. Навіть весь колектив інституту невідомо коли зміг би втілити ідею моделювання. Та й це ще півбіди. Хто б міг гарантувати, що модель не нагадуватиме іграшку для дорослих? Іграшку, над якою працював великий колектив наукового інституту? Наукова діяльність — не розвага. Будь-яка ідея повинна мати практичну цінність. Ось чого не хотів розуміти Житник. Він захопився ідеєю, проте не спромігся оцінити її реальну сутність. Він умовляв мене заручитися підтримкою директора космічного центру Мікаеляна. Але з Мікаеляном у мене були не такі дружні стосунки, як тепер зі Стрепетовим. Ти ж пам’ятаєш Мікаеляна? “Виношуйте, плекайте власні ідеї. Але, ради бога, менше розмов про власні блискучі ідеї. Перетрушуйте їх самі — і самі відчуєте вагу кожної. Беріть ту, що чогось варта”. Хіба міг я переконувати Мікаеляна в необхідності моделі Житника, коли сам сумнівався?

— Переконувати не обов’язково. Міг порадитися.

— З Мікаеляном? Не та інстанція. Є норми поведінки, етика стосунків…

— Шкода, що ти завжди думаєш про власну амбітність. А Житник тільки-но починався в науці. Він не думав про субординації, інстанції, вузли і петлі. Я певен, що він розмовляв з тобою без школярського побоювання і сором’язливості. Хоч ти був директором, а він — молодим інженером лабораторії. Йому здавалося, що й Мікаелянові ти можеш так само просто доводити важливість нової ідеї. Оце тобі, Михайле, й етика стосунків. У твоїй інтерпретації вона якщо й не травмувала наївно відвертого інженера, то, в усякому разі, прикро вразила. Ти не допускаєш, що Мікаелян міг знайти аргументи, які влаштували б тебе і Житника?

— Буду відвертим. Інженер Житник не досяг чогось значного: мало продукувати ідеї, треба вміти їх здійснювати.

— Тобто Житник пішов у науку не тими східцями…

— Точніше, він уже зі східців вигукував ідеї, а вище — на майданчику — стояли люди й дивно переглядалися…

— Замість того, щоб подати руку.

— Чому ж, руку йому подали. Але він навіть не поцікавився, хто зібрався на тому науковому майданчику. За словом “добридень” він ще раз повторив свою ідею.

— Він вважав, що зібралися там науковці, котрі зрозуміють його без додаткових пояснень…

— Товаришу Яремчук, не запідозрюйте нас у холодній байдужості. Кожен одержує в житті те, чого заслуговує. Житник працював останні роки у вашому інституті. А що ви знали про нього до польоту? Чим він відзначився і уславився? Політ “Беркута” — оце й буде апогеєм його слави, його ім’я тепер облетить світ.

— Житника я справді мало знаю. Але тепер щодня думаю про наших трьох астронавтів, хвилююся за них, бо їхній успіх буде успіхом нашої науки.

За подвір’ям Інституту космічної навігації, звідки вийшов Михайло Омелянович Саврюк, стояло величезне табло, на якому щодня з’являлися нові повідомлення про польоти. Повів очима, як кажуть, по діагоналі: усе йшло згідно з програмою. Так воно й мало бути аж до пояса Стрефорда.

Озирнувся на кроки. Поруч зупинився Василько — син Житника.

— Здрастуй, козаче!

— Здрастуйте, Михайле Омеляновичу! Пробачте, не впізнав спочатку. Задивився на табло…

— А записник навіщо?

— Я, Михайле Омеляновичу, веду щоденник польоту. Повернеться батько — подарую. У мене й космічна карта є на стіні. Кожного дня доточую маленький відрізочок дороги до планети Надія.

— Молодець, Василю. Батько твій буде дуже радий такому подарункові. Знатиме, що ти переживав за нього.

— Я не переживаю. Мені просто цікаво вести щоденник. Та й на канікулах нічим зайнятися. Річка, футбол, кіно. Набридає…

Саврюк усміхнувся, зняв з голови хлопця білий берет з мідним якірцем.

— Звідки? Василько зашарівся.

— Це берет сусідського Толі Кавуна. Його брат у морехідному училищі. Толя мені три партії в шахи програв і на три дні дав берет поносити.

— Значить, тобі море подобається? А як же космічна карта?

— Море я тільки два рази бачив, давно. І полюбив. А в космосі не був, не знаю, як там. І в космосі темно, а море синє, і небо над ним теж синє. Повернеться батько, попрошу поїхати разом до моря. Тільки це вже наступного року.

— Чому ж наступного? — Саврюк елегантно припасував берет на хлоп’ячій голові. — Можна й зараз. Я їду у відпустку на Арабатську стрілку. Там і Чорне море близько. Хочеш, візьму із собою? Побудемо вдвох.

— Ви… серйозно?

— Цілком. Нам відведуть кімнату. А жити будемо за власним розкладом. Згода?

— А… батько? Тобто, що мати скаже? І щоденник…

— Ну з мамою домовляйся. І я з свого боку допоможу. А щоденник бери з собою. Будемо слухати радіо, читати газети. Не обов’язково ж списувати все з оцього табло. Щоденник стане ще цікавішим, коли ти не тільки занотуєш повідомлення про політ “Беркута”, а й запишеш свої враження про море. Завтра чекаю відповіді. До зустрічі!

Василько стояв розгублений. Несподівана пропозиція вразила й підкупила. Звичайно ж, до моря страшенно хочеться. “Але мати може не відпустити. Скаже, батько в космосі, ще й ти від мене їдеш… Попрошуся на тиждень. Ні, на три дні. У неї зараз клопоти з виставкою. Буде не до мене”.

Сонце підбивалося вгору, і каштани підкорочували тіні на сірих тротуарах. Саврюк ступав по химерних відбитках густої крони. Дерева саджали двадцять років тому, коли з’явилася нова споруда Інституту космічної навігації. Михайло Омелянович — тоді ще Михась, молодий співробітник однієї з лабораторій — вибирав найкращі, найстрункіші саджанці і підносив до викопаних ям. Працювалося весело, з жартами. “Це буде алея щасливих, бо всі ми мріємо про щастя, — звертався Михась до товаришів. — Це буде алея закоханих, бо всі ми закохані… в науку”. Хтось не стримався, додав: “А найбільше — в дівчат з відділу інформації”. Саврюк розумів — натяк на його адресу. До інститутського відділу космічної інформації ніби спеціально зараховували найвродливіших дівчат. Протягом дня молодий лаборант знаходив чимало причин, щоб зайти до відділу. Там він нікому не набридав, відчував, що подобається явній більшості працівниць. Усе завдяки компанійській вдачі. Хоч, звичайно, зовнішні дані теж робили своє. “Та й, — задоволено думав Саврюк, — ще й тепер справляють враження”.

Настрій — зранку трохи невизначений, як залишився невизначеним і після розмови з Яремчуком, — поступово покращувався. Саврюкові аж ніяк не хотілося повертатись до свого інституту бодай з найменшими ознаками роздратованості. Короткочасна прогулянка Каштановою алеєю підбадьорювала, вселяла впевненість у майбутніх життєвих злагодах. Алея скінчилася, і Михайло Омелянович опинився перед щитом із строкатими афішами. Не зупиняючись, байдуже ковзнув поглядом по рекламних плакатах, але щось змусило глянути ще раз. Ага: “Виставка творів Іванни Житник”. Значить, відкривається сьогодні, о шістнадцятій годині. “Перша персональна виставка художниці Іванни, — майже вголос промовив Саврюк. Довелося зважувати: піти на відкриття чи ні? — Невідомо, чи сподобається мій прихід авторові. Давні стосунки, спогади… Вона ж, напевно, й так дуже хвилюється. Цікаво, чи буде на виставці картина “Мрія астронавта”? Колись репродукції з неї друкувалися на кольорових вкладках журналів. Власне, картина принесла їй перше визнання і славу. Та і я пишався, що портрет астронавта Іванна малювала саме з мене. Ні, краще зателефонувати, привітати з такою подією, заодно й про Василька домовитися. Хоча не варто, — вирішує Саврюк. — Вона неодмінно подзвонить сама. Йдеться ж про її сина”.

За сніданком Василь знову нагадав матері про свою зустріч із Саврюком. Мати не поспішала з відповіддю, і хлопець уже вирішив, що вона підшукує переконливі докази супроти звабливої пропозиції Михайла Омеляновича. І Василь сам пішов на виручку:

— Я, мамо, не наполягаю. Мені справді дуже хочеться до моря, але я можу зачекати, доки повернеться батько.

Іванна губилася в здогадах. Звиклий до розваг Саврюк добровільно бере з собою у відпустку десятирічного хлопця… Відмовитися від запрошення неважко. Проте чи варто? Саврюк уміє не тільки сам розважатися. З ним і Василько не нудьгуватиме. Навряд чи є тут корисливі мотиви. Може, просто забажалося проявити гуманність. Павло в космосі. У хлопця канікули. Все ж з висновками поспішати не треба. Товариський Саврюк далеко не простакувата людина. Посилатися ж на раптовий прояв емоцій і почуттів, знаючи Михайла Омеляновича…

— Ти, синку, маєш відповісти про свою згоду сьогодні? Гаразд, після обіду вирішимо остаточно. Я зайду в інститут до Андрія Степановича — треба дещо з’ясувати, потім — на виставку, довго там не затримаюсь і повернуся додому. Ти збирався в кіно?

— Ні, в бібліотеку з Толею Кавуном. Хочемо позмагатися в конкурсі любителів книги.

Іванна Житник не була професійною художницею. Як і її чоловік, працювала в інституті Яремчука. На посаді дизайнера.

У зв’язку з організацією виставки Андрій Степанович звільнив Іванну від роботи в інституті на чотири дні. І був здивований, коли вона з’явилася в його кабінеті.

— Про успіхи не запитую, — сказав Яремчук, запрошуючи Іванну сідати. — Даруй, що на відкриття не встиг. Обіцяю найближчими днями побувати на виставці.

— Буду рада такому гостеві. Досі не можу отямитись— захмеліла від фіміаму похвали. Один із шановних маестро проголосив: “Цей павільйон не знав подібної виставки, бо кожен її експонат можна без перебільшення назвати шедевром”. Отакої заспівав. Виходить, я неперевершений майстер живопису, принаймні у нашому місті.

— Ти незадоволена високою оцінкою? А втім, самокритичність для митця — ознака його непересічних здібностей. З чим біс не жартує, можливо, мені доведеться гордитися тобою не менше, ніж науковими світилами, котрі працюють у нашому інституті.

— І ви тієї ж, Андрію Степановичу. Мене, якщо правду казати, вразила не похвала, а зустріч з матір’ю Стрефорда.

— З матір’ю Джона Стрефорда? Астронавта?

— З нею. Вона приїхала з туристською групою. Літня посивіла жінка з глибокою печаллю в темних очах. Відрекомендувалась: “Місіс Стрефорд”. Це прозвучало, як: “Ви, мабуть, пізнаєте”. І я справді одразу здогадалась, хто вона. Мені ледве вдалося позбутися гамірливого оточення, і ми з місіс Стрефорд усамітнилися у невеличкій кімнатці. Місіс пояснила, що зовсім випадково дізналася про відкриття виставки “художниці Іванни — дружини астронавта Павла Житника”. Місіс дуже хвилювалася. “У вашій творчості, — зауважила вона, — зовсім немає космічних мотивів. І єдиний портрет “Мрії астронавта” здається випадковим експонатом на виставці. Мріями астронавта можна назвати всю виставку — оті пейзажі, етюди, естампи, де все земне, до болю рідне. Джон у дитинстві теж любив малювати. А потім…” На очах місіс Стрефорд з’явилися сльози. Мабуть, спогади заважали їй розмовляти спокійно. Я запросила місіс до себе додому. Вона обіцяла бути сьогодні ввечері. Приходьте й ви, Андрію Степановичу. Гадаю, їй буде приємно познайомитися з директором відомого інституту.

— Дякую. Прийду обов’язково.

Іванна підвелася, потім, ніби вагаючись, сказала:

— Саврюк запрошує мого Василя з собою у відпустку. Хлопець дуже хоче до моря. Відмовити серйозних причин немає…

— То й відмовляти не треба. Канікули закінчаться, а він усе літо протовчеться вдома. Чи не так?

— Я думаю, як Павло поставиться до цього. Між ним і Саврюком свої стосунки, не зовсім зрозумілі для мене.

— Оце вже даремно. Я трохи знаю обох — і Павла, і Михайла Омеляновича. Якими б не були стосунки між ними, у даному випадку обидва стануть вище їх. Власне, один — Саврюк — уже став, а другий… Через кілька днів — за програмою польоту — має відбутися перший сеанс телезв’язку астронавтів з рідними. Цей сеанс можна провести, скажімо… завтра. І батько порозмовляє з сином. Так що лаштуй Василька в дорогу.