"Мертва голова" - читать интересную книгу автора (Бєляєв Александр Романович)

ЛІКАР САЛЬВАТОР

Зуріта заходився здійснювати свою загрозливу обіцянку. Він спорудив на дні затоки багато дротяних загорож, протягнув у всіх напрямках сіті, порозставляв капкани. Але його жертвами поки що були тільки риби. “Морський диявол” немов крізь землю провалився. Він більше не з’являвся і нічим не нагадував про себе. Даремно приручений дельфін щодня припливав у затоку, пірнав і пирхав, ніби запрошуючи свого незвичайного друга прогулятися. Його друг не з’являвся, і дельфін, сердито пирхнувши востаннє, плив у відкрите море.

Погода зіпсувалася. Східний вітер розгойдав гладінь океану; вода затоки закаламутилась від піску, що піднявся з дна. За пінявими гребенями хвиль не видно було дна. Ніхто не міг роздивитися, що діється під водою.

Зуріта годинами міг стояти на березі, вдивляючись у вали хвиль. Величезні, вони котилися один за одним, розбивалися шумливими водоспадами, а нижні шари води з шипінням котилися далі по вогкому піску, кидаючи гальку і черепашки, підкочуючись до ніг Зуріти.

— Ні, це ні до чого, — казав Зуріта. — Треба придумати щось інше. Диявол живе на морському дні і не хоче виходити із своєї оселі. Отже, щоб піймати його, треба піти до нього — спуститися на дно. Це ясно! — І, звертаючись до Бальтазара, що майстрував новий хитромудрий капкан, Зуріта сказав: — Рушай негайно в Буенос-Айрес і привези звідти два водолазні костюми з кисневими резервуарами. Звичайний водолазний костюм із шлангом для нагнітання повітря не годиться. Диявол може перерізати шланг. До того ж, можливо, нам доведеться зробити невеличку підводну мандрівку. Та не забудь прихопити з собою електричні ліхтарі.

— Ви хочете в гості до диявола? — запитав Бальтазар.

— З тобою, звичайно, старий.

Бальтазар кивнув головою і рушив у дорогу.

Він привіз не тільки водолазні костюми і ліхтарі, але й два довгих, химерно вигнутих бронзових ножі.

— Тепер уже не вміють робити таких, — сказав він. — Це старовинні арауканські ножі, якими колись мої прадіди розкраювали черева білим — вашим прадідам, пробачте на слові.

Зуріті не сподобалася ця історична довідка, але ножі він похвалив.

— Ти дуже обачний, Бальтазаре.

Другого дня, на світанку, дарма що була досить велика хвиля, Зуріта і Бальтазар надягнули водолазні костюми і спустилися на дно моря. Вони насилу розплутали натягнуті біля входу до підводної печери сіті і влізли у вузький прохід. їх оточувала цілковита темрява. Ставши на ноги і вийнявши ножі, водолази засвітили ліхтарі. Дрібні рибки, налякані світлом, кинулися вбік, а потім підпливли до ліхтаря і заметушилися в його блакитнуватому промінні, немов комашиний рій.

Зуріта відігнав їх рукою, блиском луски вони засліплювали його. Це була досить велика печера, не менш як. чотири метри заввишки і п’ять—шість метрів завширшки. Водолази оглянули закутки. Печера була порожня, ніхто в ній не жив. Тільки зграї дрібної риби, певно, ховалися тут від морського хвилювання та хижаків.

Обережно ступаючи, Зуріта й Бальтазар посувалися вперед. Печера поволі звужувалась. Раптом Зуріта спинився здивований. Світло ліхтаря освітило товсті залізні грати, що заступили дорогу.

Зуріта не повірив своїм очам. Він ухопився руками за залізні грати і почав смикати їх, намагаючись відчинити залізну загорожу. Але грати не піддавалися. Присвітивши ліхтарем, Зуріта побачив, що грати ці, міцно вбиті в обтесані кам’яні стіни печери, мають петлі і замикаються зсередини.

Це була нова загадка.

“Морський диявол” мав бути не тільки розумною, але й винятково обдарованою істотою. Він зумів приручити дельфіна, знає, як обробляти метали. Нарешті, він міг збудувати на морському дні міцні залізні перепони, що захищали його оселю.

Але ж це неймовірно! Не міг же він кувати залізо під водою. Отже, він живе не у воді чи принаймні надовго виходить з води на землю.

У Зуріти стукало в скронях, наче в його водолазному ковпаку забракло кисню, хоча він пробув у воді лише кілька хвилин.

Зуріта дав знак Бальтазарові, і вони вийшли з підводної печери — більше їм тут нічого було робити — і піднялися на поверхню.

Арауканці, що нетерпляче на них чекали, дуже зраділи, побачивши водолазів живими й здоровими.

Скинувши ковпака і віддихавшись, Зуріта запитав:

— Що ти скажеш на це, Бальтазаре?

Арауканець розвів руками:

— Я скажу, що нам довго доведеться сидіти тут. Диявол, напевно, харчується рибою, а риби там досить. Голодом нам його з печери не виманити. Зірвати грати динамітом — тільки й лишається.

— А чи не думаєш ти, Бальтазаре, що печера може мати два виходи: один — із затоки, а другий — з поверхні землі?

— Бальтазар про це не подумав.

— Так треба подумати. Як це нам раніше не спало на думку оглянути околиці? — сказав Зуріта.

Тепер вони почали вивчати берег.

На березі Зуріта набрів на високий мур з білого каменю, що обгороджував величезну ділянку землі — щонайменше гектарів десять. Зуріта обійшов мур. У всій стіні він знайшов лише одні ворота, зроблені з товстих залізних листів. У воротах були маленькі залізні двері з прикритим зсередини вічком.

“Справжня в’язниця або фортеця, — подумав Зуріта. — Дивно. Фермери не будують таких товстих і високих мурів. У мурі ні просвітку, ні щілини, крізь які можна було б зазирнути всередину”.

Навколо — безлюдна, дика місцевість: голі сірі скелі, порослі де-не-де колючим чагарником і кактусом. У долині — затока.

Зуріта кілька днів блукав уздовж муру, подовгу стежив за залізними ворітьми. Але ворота не відчинялися, ніхто не входив і не виходив; жоден звук не долинав із-за муру.

Повернувшись увечері на палубу “Медузи”, Зуріта покликав Бальтазара і запитав:

— Ти знаєш, хто живе у фортеці над затокою?

— Знаю, я питав уже про це в індіанців, що працюють на фермах. Там живе Сальватор.

— Хто ж він, цей Сальватор?

— Бог, — відповів Бальтазар.

Зуріта від подиву високо звів свої чорні густі брови.

— Ти жартуєш, Бальтазаре?

Індіанець ледь помітно посміхнувся.

— Я кажу те, що чув. Багато індіанців називають Сальватора божеством, рятівником.

— Від чого ж він їх рятує?

— Від смерті. Вони кажуть, що він всесильний. Сальватор може творити чудеса. У своїх палацах він тримає життя і смерть. Кривим він робить нові ноги, живі ноги, сліпим дає зіркі, мов у орла, очі і навіть мертвих воскрешає.

— Прокляття! — пробурмотів Зуріта, підбиваючи пальцями знизу догори свої пухнасті вуса. — У затоці — морський диявол, над затокою — бог. Чи не вважаєш ти, Бальтазаре, що диявол і бог можуть допомагати один одному?

— Я вважаю, що нам слід би забиратися звідси якнайшвидше, доки наш мозок ще не зсівся, як кисле молоко, від усіх цих чудес.

— Чи бачив ти сам когось із людей, зцілених Сальватором?

— Так, бачив. Мені показували людину з поламаною ногою. Побувавши у Сальватора, ця людина бігає, як мустанг. Ще бачив я індіанця, якого воскресив Сальватор. Усе село стверджує, що цей індіанець, коли його несли до Сальватора, був холодним трупом — череп розкраяний, мозок зовні. А від Сальватора він прийшов живий і веселий. Одружився по смерті. Гарну дівчину взяв… І ще я бачив дітей індіанців…

— Отже, Сальватор приймає в себе сторонніх?

— Лише індіанців. І вони йдуть до нього звідусіль: з Вогняної Землі й Амазонки, з пустелі Атаками й Асунсьйона.

Діставши від Бальтазара ці відомості, Зуріта вирішив поїхати до Буенос-Айреса.

Там він довідався, що Сальватор лікує індіанців і користується серед них славою чудотворця. Звернувшись до лікарів, Зуріта дізнався, що Сальватор талановитий і навіть геніальний хірург, хоч людина з великими дивацтвами, як багато хто з видатних людей. Ім’я Сальватора було широко відоме серед наукових кіл Старого і Нового Світу. В Америці він уславився своїми сміливими хірургічними операціями. Коли становище хворих вважали за безнадійне і професори відмовлялися оперувати, викликали Сальватора. Він ніколи не відмовлявся. Його сміливість і спритність не мали меж. Під час імперіалістичної війни він був на французькому фронті, де оперував майже виключно череп. Багато тисяч людей завдячують йому своїм поверненням до життя. Після укладення миру він поїхав на свою батьківщину, в Аргентіну. Лікарська практика і вигідні земельні спекуляції принесли Сальваторові величезне багатство. Він купив велику ділянку землі поблизу Буенос-Айреса, обгородив її височенним муром — одне з його дивацтв — і, оселившись там, облишив будь-яку практику.

Він займався тільки науковою роботою у своїй лабораторії. Тепер він приймав і лікував індіанців, що звали його богом, який зійшов на землю.

Зуріті пощастило дізнатися про ще одну подробицю з життя Сальватора. Там, де тепер розташувалися величезні володіння Сальватора, до війни стояв невеличкий будинок з садком, так само обгороджений кам’яним муром. Весь час, поки Сальватор був на фронті, цей будинок стерегли негр і кілька величезних собак. Жодної людини не впускали у двір ці непідкупні вартові.

Останнім часом Сальватор оточив себе ще більшою таємницею. Він не приймає в себе навіть колишніх університетських товаришів.

Узнавши все це, Зуріта вирішив:

“Якщо Сальватор лікар, він не має права відмовитися прийняти хворого. А чому б мені й не захворіти? Я проникну до Сальватора, вдаючи хворого, а потім побачимо”.

Зуріта рушив до залізних воріт, що захищали володіння Сальватора, і почав стукати. Стукав довго і вперто, але йому ніхто не відчиняв. Розлютований Зуріта взяв великий камінь і заходився гамселити ним у ворота, здійнявши такий грюкіт, що міг би збудити мертвих. Далеко за муром загавкали собаки, і нарешті вічко в дверцях трохи відтулилося.

— Що треба? — запитав хтось каліченою іспанською мовою.

— Хворий, відчиняйте мерщій! — відповів Зуріта.

— Хворі так не грюкають, — спокійно відповів той самий голос, і у вічку показалось чиєсь око. — Лікар не приймає.

— Він не сміє відмовитись допомогти хворому! — обурювався Зуріта.

Вічко затулилося, кроки віддалились. Тільки собаки продовжували шалено гавкати.

Зуріта, вичерпавши увесь запас лайки, повернувся на шхуну.

Поскаржитися на Сальватора в Буенос-Айрес? Але ж це нічого не дасть. Зуріту аж трясло від гніву. Його пухнастим чорним вусам загрожувала серйозна небезпека, бо, розлютившись, він раз у раз смикав їх, і вони позвисали вниз, як стрілка барометра, що показує низький тиск.

Поволі він заспокоївся і почав обмірковувати, що йому далі робити.

В міру того як він думав, його брунатні від загару пальці все частіше підбивали догори розкуйовджені вуса. Барометр ішов угору.

Нарешті Зуріта вийшов на палубу і несподівано для всіх дав наказ підняти якір.

“Медуза” вирушила до Буенос-Айреса.

— Гаразд, — промовив Бальтазар. — Скільки часу змарновано. Дідько б його вхопив, цього диявола, разом з богом!