СВІТЯЧИ ІНШИМ… Повість

Василь Серпан намагався іти щонайшвидше. Проте сіра стрічка тротуару тікала від нього, і коли він на мить зупинявся, аби перевести подих, відчував, як швидко втрачає так важко здобуті метри. Повільно відпливали дерева, кіоск “Союздруку” на розі вулиць Франка і Леніна, бородатий молодик біля дитячого візочка у світлі вечірнього ліхтаря. Серце калатало.

Він перепочив лише мить і знову рушив. Ось він знову порівнявся з кіоском “Союздруку”, з бородатим молодиком, той саме дістав сигарету, клацав раз у раз запальничкою, яка не давала вогню. Стримуючи важке дихання, Серпан на ходу дістав з кишені коробку сірників, лівою рукою в цей час ще міцніше стиснув ручку важкого портфеля.

— Візьміть сірники, — подав коробочку бороданеві. Намальований на етикетці червоний півень блимнув гребенем під світлом ліхтаря.

— Спасибі… О, це ти, Василю?!

Серпана здивувало, що той чоловік назвав його по імені. Виходить, вони знайомі? Але не міг пригадати, де він бачився з цим бороданем?

Дихалось важко, не вистачало кисню, ніяк не міг вдихнути на повні груди.

— Гуляєш? — запитав бороданя.

— Як бачиш, — той прикурив і простягнув назад сірники.

— Не треба… Хай будуть у тебе… Це скільки вже малому? — запитав Серпан, намагаючись не втратити пройдені метри і водночас думаючи про те, що не знає — хто ж там у візочку? Хлопчик чи дівчинка?

— Скоро буде рік… Ти, бачу, поспішаєш?

— Так.

— З роботи?

— З роботи.

— Не поміняв ще? На тому ж місці?

— Так… А ти?

— І я приріс… Ну, біжи, не буду затримувати. — Бородань глибоко затягнувся димом і схилився над дитячим візочком. Його густа чорна борода блищала у світлі ліхтаря.

Василеві захотілося курити, але він вгамував це бажання… “Додому. Негайно додому. На мене давно чекають. Я не подзвонив, що затримаюсь. Я так втомився. Так хочу спати. Швидше додому…”

І раптом наче невидимий тягар сприснув з плечей. Василь відчув, як легко стало йти, вдихнув на повні груди прохолодне вечірнє повітря, настояне на машинному перегарі, перекинув портфель з руки в руку і побіг, легко побіг, майже не торкаючись ногами тротуару. Повертаючи ліворуч вулицею Пирогова, відчув, що стане сил полетіти, і сильно відштовхнувся ногами, усвідомлюючи, що нарешті відірвався від землі. У крутому віражі вписався в поворот вулиці, що вела до станції метрополітену. Летів понад жовтавим дахом тролейбуса, який теж повертав ліворуч.

Вдивлявся в рухливий натовп біля станції метро і думав: “Аби лиш не випустити портфель”. Стискав ручку, аж пальці терпли.

Перед самою станцією легко вдалося зменшити швидкість і опуститися на землю, ні з ким не зіштовхнувшись.

Вагон метро був переповнений. Василь утиснувся останнім. Двері вдарились гумовими прокладками стулка об стулку, прищемили полу Василевої куртки. Просто в обличчя — спина огрядної жінки в квітчастому рожевому ситцевому платті, різкий запах її парфумів. По лівий бік — чоловік років сорока у джинсовому костюмі. Праворуч — дівча, підліток у синьому гольфі. Несподівано для Василя дівчина досить голосно спитала в нього:

— Пробачте, котра зараз година? — але дивилась якось відчужено, манірно кудись поверх голів.

Він відпустив ручку портфеля, і портфель не впав, притиснутий коліном до ніг жінки, що стояла попереду. Спробував підняти ліву руку й нарешті глянув па циферблат.

— Десять хвилин на десяту, — відповів дівчині.

Вона ледь чутно вилущила закопиленими губками “спасиб…”, як і раніше дивлячись в одну точку.

Хотів узяти портфель правою рукою, але не міг намацати ручки, хоча добре відчував портфель коліном. Пальці наштовхувались на щось м’яке, тепле. Жінка попереду нервово заворушилась, спробувала відступити від Василя — портфель опустився пшкче. Тепер дістати його було майже неможливо.

На зупинці двері відчинились, і могутній натиск багатьох тіл відразу виштовхнув Василя на перон, портфель залишився під ногами в огрядної жінки, і вона, підхоплена загальним потоком, зашпорталась у дверях, Василь допоміг їй еийти, а дівча в синьому светрику тим часом спритно підчепило портфель гострим носком білого черевика і штовхнула на перон, до Василя.

— Я дуже вдячний тобі, — мовив Серпан до дівчини, але вона безумовно нічого не почула в загальному хаосі.

Одні пасажири вийшли з вагона, інші почали заходити, утворився потік у зворотному напрямку. Василь пропустив усіх, хотів уже й сам повернутися до вагона, але двері раптом зачинились, і поїзд повільно рушив. Мить повагавшись, Василь побіг уздовж переповнених вагонів. Ось зараз закінчиться перон, а поїзд, ніби велетенський хробак, заховається в темноту тунелі. Останній вагон. Вертикальний поручень! Так! Тут є куди поставити ногу. Хоч і не дуже зручно. Василь напружився і стрибнув. Розрахунок був правильним — рука дотягнулася до поручня, схопилась за нього. Василя сильно сіпнуло, мало не вирвало портфель з правої руки, але все обійшлося щасливо.

Поїзд в’їхав у тунель.

Перестук коліс на рейках і дзуміння потужного електромотора стали об’ємними, всевиповнюючими. Світла пляма підземної станції лишалася позаду, меншала, нарешті взагалі зникла — тунель повертав. Пахло креозотом. Вітер куйовдив Василеву чуприну. Було прохолодно і незвично приємно.

“Як це я раніше не додумався так їздити? У вагоні завжди жарко й тісно. А тут — лише триматися треба міцно, зате цікаво, просто фантастика…”

Незчувся, як доїхав до своєї станції. Зістрибнув на перон і тільки тепер відчув, як втомилася ліва рука, оте. рпла, набрякла, стала важкою, ніби вщерть виповнилася ртуттю. Василеві нараз видалося, що він непритомніє. Ніби кудись провалюється. Але тут-таки, заточившись, він знову полетів, хоч уже без тієї легкості, яка була в ньому кілька хвилин тому. Метр за метром долав відстань до виходу на поверхню. Знову бракло кисню. Нарешті вихопився з-під землі, вилетів з підземного переходу, вигулькнувши в темряву ночі з яскраво освітлених підземних залів. Зробив крутий розворот і, намагаючись не втрачати висоти, полетів до свого будинку…

Вони з дружиною і двома дітьми жили в помешканні на другому поверсі. Полетів зразу до свого освітленого вікна. Підлітаючи, помітив ще здалеку — кватирка відчинена. Ще одне зусилля, і він опинився в кімнаті, лише трохи зачепив лівим плечем та портфелем раму.

Відчувши себе вдома, нараз обм’як знесилений, випустив з рук портфель, і сам упав слідам за ним на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, м’яко освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина, два стільці з зеленими, вже добре потертими спинками, три книжкові полички на стіні…

Василь лежав на підлозі і важко дихав.

Дружина збудилася і, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет з довгими рукавами, прим’ятими на згинах. Сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.

— О, це ти… А я, бачиш, задрімала… Чому ти так пізно сьогодні?

Василь лежав і важко дихав.

— Зморився? — лагідно, співчутливо мовила дружина і сіла поруч з ним на підлозі. — Хочеш їсти?

— Трохи, — мовив Василь і спробував усміхнутися. — Діти сплять?

— Сплять… — дружина поправила рукою пасмо волосся, що впало на очі, і подивилась праворуч на стіну, за якою спали діти. — Складна була операція?

— Дуже… — мовив Василь і раптом почув голосне жаб’яче кумкання. — Де це? — запитав.

— Що!?

— Кумкають?..

— Я нічого не чую…

— Як ти можеш не чути? Так голосно… І десь дуже близько…

Василь завмер, прислухався, потім порачкував до дивана. Понишпорив рукою під ним і за мить витягнув на світло велику зелену жабу.

Дружина зойкнула.

— Ти диви, який шкрек! — усміхнувся захоплено Василь і мовив до дружини: — Не бійся. Це сумирні створіння. Я малим скільки їх переловив. Ми їх шкреками називали…

— Бо скрекочуть?.. — запитала дружина.

— Еге ж, саме тому… — і погладив жабу.

І нараз відчув сильний біль у серці. Водночас його здивувало все — і голосне кумкання, що не вщухало під диваном, і холодне тільце жаби, аж морозяні зашпори заходили, і маска відрази на обличчі дружини, і портфель, недбало кинутий на підлогу…

І раптом він усвідомив, що спить, а все це йому сниться…

Сниться. Авжеж…

І, усвідомивши це, захотів крикнути щось, аби швидше прокинутись, але хтось ніби забрав голос. Намагався розплющити очі, проте важкі повіки не слухалися його. Нарешті це йому вдалося.

Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима непорушно, втупившись в одну точку поперед себе, аж йому стало страшно, моторошно від її закам’янілості. І він тихо спитав:

— Маріє… Ти не спиш?

— Не сплю… — відповіла ледь чутно.

— Про щось думаєш?

— Думаю… — і раптом усміхнулася, повернулась до нього обличчям.

— Про що?

— Про все… І ні про що… Ти вчора прийшов такий зморений.

— Так… Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою.

— Яку кватирку?

— Снилося… Ніби я летів додому з останніх сил… Все боявся загубити портфель… Було важко дихати і боліло серце… І зараз трохи болить… Влетів у нашу кватирку і впав просто посеред кімнати… Ось тут, — показав поглядом.

— Не бережеш ти себе. Він кволо махнув рукою.

— Світячії іншим, згораєш сам, як казалн древні…

— Все гаразд?

— На операції? Так… Здається… Я погано пам’ятаю, — винувато усміхнувся. — Я вчора справді перевтомився. Але якби вчора була якась несподіванка, то запам’ятав би…

— Ох, Василю…

— Не треба, Марійко, я все розумію, але ж… Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку:

— Сьогодні субота? Чи я помиляюсь? — мовив удавано весело.

За стіною в сусідній кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними суботньої розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Діти завовтузилися, защебетали.

Василь підвівся і, зімітувавпщ ранкову гімнастику, накинув на себе рябу сорочку, надів сині шорти.

Пригадував, як уві сні їхав у переповненому вагоні метро, як те дівчисько у синьому светрику викинуло йому портфель, як біг за поїздом, чіпляючись за поручень, а потім летів додому…

“Серце і зараз болить. І так важко дихалось у сні. І видіння були такі яскраві. Аж не віриться, що то лише снилося… Страшно… Я часто не можу відрізнити снів від реальності… Це, мабуть, перевтома. Так, я перевтомився. Але що зробиш? Вчора операція тривала вісім годин… Світячи іншим, згораєш сам…”

— Там учора якась пошта була у скриньці. Я не змогла взяти — десь загубила ключа.

Серпан нічого не відповів, мовчки пішов до поштових скриньок на першому поверсі. “Вечірка” і лист.

— Від кого це? — спитала дружина, хлюпаючись у ванній. Вмивалася.

— Від Марусини.

— Що пише?

— Пише… — поволі розкривав конверт, намагаючись затамувати біль у серці. — Пише… “Здрастуйте, Васю, Маріє! У мене все добре. А як там ви, не пишете, не з’являєтесь. Купила собі недавно двох козенят, хай ростуть, веселіше буде. Часто згадую Андрійка, як він з каченятами бавився. Приїхали б хоч на день-другий. Це вже три роки я його не бачила. Вже він великий, школяр. Як там меншенька, Ксеня? Хотіла сама приїхати, та немає на кого все залишити, а ще ж і козенята. І хата трохи протікає, поїду — а тут поллє дощ. І сливи рясні цього року, і вишні були гарні — відійшли. А так у мене в основному все без змін. Може, приїхали б? Цілую, Маруся”.

Дружина втиралася пухнастим, у зелену смужку рушником, і Василь знав, що вона зараз скаже, принаймні знав, про що вона зараз думає. І він якось несподівано для самого себе мовив:

— Може, я з’їздив би сьогодні з Андрійком? Завтра неділя і в мене немає чергування…

Дружина зворушено глянула на нього:

— Справді, це було б дуже добре… Ти ж сам розумієш, як їй одній важко і сумно…

Маруся — дочка покійної тітки Ганни, Маріїної тітки. Жила вона по смерті матері сама. Якось не знайшлося їй пари замолоду, хворіла дуже по війні, а роки йдуть. Батько з війни не повернувся. Брат — на комсомольській будові, зрідка пише, і кожного разу інша адреса, вже одружився там, сина має.

— То я збиратиму Андрія?

— Це йому така радість буде. Тоді про каченят він з півроку згадував.

Якась невидима рука ґвалтовно вхопила за серце. Аж очі заплющив від несподіваної млості, що розливалася тілом.

— Треба відпочити, розвіятись. Допоможу щось Марусині. Хата он, пише, протікає… Трохи відійду від учорашнього. Вісім годин біля операційного столу… Хлопчикові одинадцять років, трохи старший за нашого Андрійка…

— Не розказуй про це… Хворі діти, операції… Це жахливо… Я не змогла б бути хірургом.

З сусідньої кімнати вибігла п’ятирічна Ксеня в блакитній нічній льолі:

— Мамо! Тату! Андрій мене скубнув!

З дитячої кімнати линула голосна музика і сміх сина:

— Ябеда! Ябеда! Я ж просто грався!

“Може, подзвонити в клініку? Як там той хлопчина? Але ні… Я зробив усе, що міг. Не треба думати про роботу. Класична коартація аорти. Все пройшло нормально. Скоро відпустка. Поїдемо до моря чи підемо в гори. Перестану курити…”

— Оце з самого ранку… — докірливо мовила дружина і витягла в нього з рота сигарету.

…Горобець сидів на дроті біля старого, трохи похиленого, вичорнілого стовпа і слухав бравурні марші з великого дзвону репродуктора. Коли Василь Серпан із сином вийшли з автобуса (після двох пересадок), найперше, що впало їм у вічі, — це той усамітнений горобець на дроті біля невгамовного у своїй гучній радості репродуктора. Автобус фуркнув двічі і поїхав до центру села, до своєї кінцевої зупинки, поїхав повільно, розважливо погойдуючись то в один бік, то в другий, долаючи баюри. Василь з сином стояли й дивилися на горобця, що застиг на дроті, схиливши трохи набік голівку, слухаючи громові зойки радіо. Вулиця була безлюдна.

— А в тьоті Марусі ще є каченята? — раптом спитав син, пригадавши, як минулого приїзду бавився з ними.

Він тоді навіть хотів забрати їх додому, до Києва. “Он у Славика папужки живуть у клітці, — казав майже зі сльозами на очах, — а в нас будуть каченята”.

— Не знаю, синку. Думаю, що й зараз є.

— Але вже не ті, що колись. Уже інші. Правда?

— Правда.

Тоді Андрійко обходив Марусине господарство зачудовано, мов потрапив до зоопарку — кури і курчата, качка і каченята, собака, порося, індик, великий смугастий кіт…

“А слона у тебе немає?”

“Слона немає”, — усміхнулася Марусина.

“Жаль”.

Василь із сином пішли навпрошки повз клуб. Вночі, мабуть, пройшов дощ, під ногами чвакала ще не висохла грязюка, калюжі виблискували під сонцем.

А серце не відпускало.

“Та що ж це?! Невже щось серйозне? Ні! Ні! Треба відпочити. Глибоко дихати. Таке чисте повітря…”

— Так мало людей, тату, — сказав Андрійко. Бравурні марші з гучномовця стихали, віддалялися, Василь звернув у бічну вулицю.

— Це тобі не Хрещатик, — мовив до сина. — Тут вулицею не вигулюються… Пізнаєш Марусину хату?

— А он вона.

— Точно, синку. Пам’ятаєш.

Музика за спиною раптом урвалась, і стало тихо-тихо, якось нереально тихо. Десь далеко ліниво гавкнув пес. І знову все завмерло. Василь зупинився, наче не хотів чваканням багнюки під ногами порушувати цю фантастичну тишу.

“Мов на іншій планеті. Немає гуркоту машин, тиша і такий приємнихї вітерець… І все ніби намальоване… Але треба було подзвонити в клініку. Щось на мене найшло цього разу. Завжди дзвоню, запитую… Боявся, що не все гаразд? Так. Не треба лицемірити. І серце не відпускає…”

Марусине подвір’я від вулиці було відгороджене кількома кущами жовтої акації та бузку, а від сусідів, власне, нічим — рядком камінців, викладених через город. Василь зайшов на подвір’я, і старий Барсик вискочив із своєї буди коло хліва, почав гавкати. Ланцюг не пускав його дістати Василя зубами, але старий пес не дуже того й прагнув, вишкірювався задля годиться і ніби дивувався, що Василь усе ще стоїть, а не йде собі.

— Не впізнаєш?

Пес махнув хвостом, проте гавкати не переставав, аж доки Серпан підійшов до нього зовсім близько й погладив за вухом. Барсик зразу затих і ніби аж усміхнувся.

Вони пішли до дверей старезної (ніхто в селі не пам’ятав, коли її збудовано) хати. Василь натиснув на клямку…

У сінях темно, під ногами незвична тужавість долівки, в повітрі — ні з чим не зрівняний запах старої глиняної хати. Навпомацки знайшли двері до кімнати. Сутінки.

— Марусино!

Тиша.

В кімнаті нікого. Невеликі вікна за пожовклими завісками, стіл, телевізор, два ліжка, одне під вікном, а друге під глухою стіною, на тому ліжку, що під вікном — чорпа цеглинка гучномовця і тиха, ледь чутна музика: “Тиша навкруги… Лиш любов сія. І твоя й моя…” На стінах порозвішувано родинні фотографії разом з образами, а праворуч від дверей — піч, велика сільська піч.

Серпан зняв напівпорожній рюкзак (у ньому — бляшанка Івасів пряного посолу, Маруся любила таку рибу, як сказала дружина, а в село її не завозили, паличка копченої ковбаси, три порожні трилітрові слоїки для консервування), поставив його під стіл. Роздягнувся сам, зняв джинсову куртку з Андрійка. Сіли на лаву. “Тиша навкруги. Сплять рясні сади. Лиш любов сія, і твоя й моя…”

І от рипнули сінешні двері. І вже Маруся на порозі.

— Ой… Це ти, Василю? А Андрійко як виріс! Я чую — Барсик розривається. Хто б це, думаю. Я на городі поралась.

Сіла на стілець біля столу і дивилася зворушено.

— Я й сама тільки додому прийшла. Зранку в школі… — Маруся прибиральницею в школі. — А оце прийшла… Ну, як ви там? Письмо моє получили?

І, не чекаючи відповіді, підхопилася, звідкись дістала пляшку, яйця, сало, огірки.

— Сідайте до столу.

— Ти написала, що хата протікає. Я сьогодні тобі підлатаю…

— Не треба, Василю. Я сама. Вона вже й ие тече. Я замастила. Тобі ж у понеділок на роботу? Відпочивайте. Спасибі, що приїхали.

Андрійко підійшов до гучномовця на ліжку. “Маки червоні. Вогні на пероні…” Зробив музику трохи голосніше, потім узяв чорну коробочку до рук, і пісня раптово урвалася.

— Він у мене тільки на ліжку грає, — пояснила Марусина. — Вже з півроку. Тільки на ліжку або на теплій печі. Старий він уже. Ще мама купували…

Андрійко поклав гучномовця знову на ліжко.

“Маки червоні. Юначе безсоння…”

— А козенята ваші де? — несміливо спитав син.

— А там за хлівом припнуті. У сусідки коза здулася, а козенят я в неї купила. Малі, а понятливі. Якби їх хто потренував, то були б такі, як ми, розумні.

Марусина налила по чарці, але Василь зволікав пити. Тихий дзвін у вухах, і серце ніби аж стогне… “Перевтомився. Треба відпочити. Від усього відпочити. І, може, навіть треба випити. Розслабитись…”

— Андрійку, сідай до столу, їж.

— Не хочу. Я до козенят…

— Поїж, синку, а потім до козенят.

Маруся й собі налила трохи горілки, випила. Дивилась на Василя і розповідала тихо, ніби навіть і не йому, а комусь третьому:

— А вчора миша у стіні дірку проїла. І так високо. Бачиш? — показала на пляму на стіні коло вікна. — Я її пластиліном заліпила. Пластиліну не прогризе. Подавиться. Він на зубах в’язне. Я попробувала — такий гидкий.

Раптом рипнули двері, і на порозі з’явилася стара Явдоха.

— О, в тебе гості, Марусю… З приїздом.

У сірому чоловічому піджаку, в довгій коричневій спідниці, в величезних чоботях, вже стара і згорблена, але дитинно жвава Явдоха подибуляла від порога, подала руку Василеві, для Андрійка видобула з кишені карамельку, сіла па ліжко.

— Марусю, ану включи телевізор. Може, він уже віддихнув і знову робитиме.

— Та ні, Явдохо, щось у ньому поламалося… — але підійшла і клацнула вимикачем, а Явдоха вела далі:

— Може, віддихнув і знову робитиме. Колись у мене так було — насапалася на буряках, прийшла до хати, а спина не моя, руки не мої… Старий каже, ти б свині щось дала, а я не можу. Лягла, віддихнула, чую — оживаю.

Але телевізор мовчав.

— А ти в них не понімаєш? — запитала Явдоха Василя. — Постукав би ти його де треба…

Але Василь на телевізорах не розумівся.

— Він у людях знає, де й що, — сказала Марусина.

Явдоха чомусь скрушно захитала головою, поправила на голові хустку.

У цей час знову рипнули двері, і до кімнати зайшов старий дід у фуфайці, голосно сказав, кашлянувши поважно:

— Я — Никодим, у роті дим, а в руці чарка. Доброго дня вам. Бачу, до Марусі гості приїхали, дай, думаю, зайду.

Підійшов і сів поруч з Явдохою.

А слідом за Никодимом — Семен на рипучому порозі, сусід Марусин. Привітався і сів просто на підлогу біля дверей. А за Семеном — Іван Чорнобай, сів на лаву, якось ніяково усміхаючись, з мулярською кельмою в руці. А за ним — дебелий червоновидий сільський умілець з видатним прізвищем (Василь забув, яке саме було в нього прізвище, але пам’ятав, що якесь відоме, героїчне). А потім почали заходити вже по двоє, по троє — молоді, й старі, і зовсім діти, їх Василь уже не знав. Заходили, курили, вже сісти не було де, й тому більшість стояло.

І от, коли в кімнаті стало так тісно, що й не дихнути, хтось раптом голосно сказав:

— Тісна у Марусини хата. І стара, як світ. Може, ми їй нову хату поставимо?

І Василь упізнав голос свого тестя і лише подумав: “І він до Марусі приїхав, ніби знав, що я тут”.

— А чого ж, — мовив Чорнобай.

— Годиться! — крякнув сільський універсал з видатним прізвищем. — Ідея — сто пудів! А цю давайте зразу завалимо — просторіше буде.

Хата виповнилась схвальними вигуками, і всі відразу від малого до старого кинулись валити стіни. Глиняні стіни опиралися, знехотя пручались, але дуже скоро глуха стіна подалася і зі стогоном благовісної полегкості, тамованої безсловесної вдячності впала грудьми на землю. Все відразу потонуло у хмарі коричневої куряви. З хати ніхто не виходив, усі дружно налягли на сусідню стіну. І ось уже впала й вона. Василь усе ще сидів за столом.

“І чого я не подзвонив у клініку? Хоч би знав, що все це не даремно… Як болить серце! О, як болить…”

Впала третя стіна, але стеля висіла, як і раніше. Коли глухо гупнула остання дубова підпора, трохи поточена шашелем, всі з полегкістю зітхнули і почали виходити на подвір’я. А стеля, старезний дах під стріхою — усе ще висіла. І лише коли Василь вайлувато підвівся з-за столу і пішов до людей на подвір’ї, а за ним Андрійко, лише тоді в стелі щось хруснуло, клацнуло, ніби надломилося, і вона повільно почала підніматись, звільнилася від димаря і зависла над подвір’ям, над людьми. Три квітки червоного маку на порослій мохом соломі тріпотіли пелюстками.

Потім старий дах піднявся вище, трохи завалився на лівий бік і полетів уже швидше, описуючи коло. Незабаром він зник з поля зору. Посеред подвір’я стояла піч на руїнах. Димар височезний, мов заводський.

— Хлопці, то давайте вже й піч завалимо.

— Не треба. Залиште, — сказала Марусина. — Буде на чому хоч обід зварити.

— Обід — це добре, — мовив хтось із гурту, і всі схвально загули.

— Давай, Марусино, вари на всіх, а ми — до роботи.

Звідкись узялися вертольоти з величезними вантажними підвісками — в одного цегла, в другого бетонні монтажні блоки, в третього лісоматеріали… Розвантажувались посеред подвір’я. Ніхто не помітив, як придеренчав екскаватор і за лічені хвилини вирив траншеї під фундамент. Закипіла робота. А усміхнена Марусина поралась біля печі — варила обід.

— У нас колгосп багатий. Ми це діло — раз плюнуть! — раз у раз повторював чийсь веселий голос.

А звідкись здалеку долинало приглушене жаб’яче кумкання.

“Як я міг поїхати і не подзвонити в клініку, — подумки картав себе Василь. — А якби то був мій син? Хіба отак би поїхав після операції?” І раптом Серпаи розплакався. Сидів па купі піску, щойно висипаній з велетенського самоскида, і плакав, притискаючи до себе Андрійка.

— А якби то був ти, синку? Хіба б я тебе залишив? Ні, ніколи. Як я міг? Залишив людину, маленьку людинку, безпомічну… Ми ж люди! Насамперед — люди! Які там дисертації?! Яка наука?! Кому потрібні красиві й мудрі слова, коли я можу отак залишити людину…

— Не плач, тату, — сказав Андрійко. — Полетіли додому. Нас мама чекає.

— Так, синку, — намагався підвестися на ноги з купи піску і не міг. — Летимо. Зараз летимо.

Нарешті йому вдалося встати. Зібравши всі сили, відштовхнувся ногами від землі, підхопив сина і піднявся в повітря.

— Куди ти, Василю? — раптом вигукнула Марусина. — А картоплі взяти?! Ти ж по картоплю приїхав! Та й качок я тобі ще не врубала!

— У нас колгосп багатий! Нам картоплі комусь дати — раз плюнуть! — знову долинув чийсь голос.

З висоти кількох метрів Василь бачив, як Марусина побігла до погреба і швидко витягнула лантух картоплі, розв’язала його, взяла одну велику картоплину і щосили кинула її до Василя. Підбігли й інші односельчани, йвк брали з лантуха по картоплині і кидали.

— Ти ж картопельки хотів! Бери!

Василь, зависнувши над подвір’ям, злякано дивився на те все і лише міцніше притискав Андрійка до грудей. І раптом одна картоплина влучила просто в обличчя. Серпан відчув, як очі заливає щось гаряче-гаряче. Але, на щастя, то скоро минулося, і він полетів — усе швидше, швидше, швидше… На землі і в небі все злилося в одноманітну сіру миготняву. Аж нарешті побачив на обрії вогні вечірнього міста…

Здалеку побачив — кватирка відчинена. І, різко втрачаючи висоту, полетів до свого освітленого вікна, намагаючись втрапити у прямокутник кватирки.

Відчувши себе вдома, обм’як, знесилений упав на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина… Вона здригнулася, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет… Дружина сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.

— О, це ти… А я, бач, задрімала… Ти так скоро повернувся… Як там Маруся?

Василь довго лежав непорушно, нарешті підвівся і раптом усвідомив — він спить, і все це йому сниться. Хотів прокинутись — і не міг. Силкувався розплющити очі — і марно.

— Гарно в селі, тату, правда? — озвався Андрійко.

Василь порачкував до дивана, запустив під нього руку і, лише відчувши холодне жаб’яче тіло, прокинувся.

Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима.

— Маріє… Ти не спиш?

— Не сплю… — відповіла ледь чутно.

— Про щось думаєш?

— Думаю… — і раптом усміхнулась, повернулася до нього обличчям.

— Про що?

— Про все… І ні про що… Не бережеш ти себе…

— Так… — стримуючи біль у серці, спокійно мовив Василь. — Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою…

— Яку кватирку?

— Снилося…

— Ти спав цілу добу, Василю.

— Що?

— Ти спав цілу добу. Я злякалася, але чую — дихаєш… Не стала будити… Не бережеш ти себе… Складна була операція?

— Операція, як операція.

Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку.

За стіною у сусідиш кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними недільної розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Василь підвівся вдавано бадьоро, зімітував ранкову гімнастику, потім накинув на себе рябу сорочку, одягнув сипі шорти. Сів на стілець, довго сидів нерухомо і раптом тихо мовив:

— Маріє… Я, мабуть, зараз поїду до Антона.

— До Антона?

Антон Фрунов, колишній Василів однокурсник, працював психіатром. Останні роки вони майже не бачились, хіба що випадково зустрічались у вирі щоденних клопотів. А за часів студентства товаришували.

— Так… Просто хочу погомоніти… Давно не бачились…

— Не бережеш ти себе, Василю.

— Облиш… — кволо усміхнувся.

Василь Серпап підійшов до телефону, довго пригадував номер:

— Антон Васильович удома?

— Хто його запитує? — молодий красивий жіночий голос.

Дружина? Василь знав, що позаторік Фрунов розлучився і одружився вдруге. Його першу дружину Серпан знав, вона теж була лікарем, вчилася разом з ними.

— Товариш запитує.

Тривала пауза на тому кінці дроту.

— Ваше прізвище?

Це запитання обурило Василя, але він стримано відповів:

— Василь Серпан.

На протилежному кінці дроту знову запанувала тиша. Василь несподівано для самого себе спалахнув і закричав у трубку:

— Що ви ще хочете запитати, шановна? Чи, може, таки покличете Антона? — кричав і тут-таки пошкодував.

“Даремно. Так не можна. Адже й сам повинен усе добре розуміти. Антон — лікар, прекрасний спеціаліст з ім’ям, він не може відповідати на всі підряд дзвінки. Дружина оберігає…”

— Його немає вдома.

— Тож навіщо було стільки запитань? — жовчно кижув Серпан. — Чи вам з нудьги хотілося трохи розважитись?

— Він на дачі, — в її голосі звучала образа.

Василь опанував себе.

— Розумієте, якщо він справді на дачі, то я поїду до нього. І я не хотів би випадково розминутися…

— Ви знаєте, де наша дача?

— Так, якщо нічого не змінилося…

— Нічого… Можете їхати… А коли не застанете його, прошу не мати до мене ніяких претензій. Мені він сказав, що їде на дачу. Отак, шановний товаришу, — поклала трубку.

Василь сердито усміхнувся.

— То я поїду, Марійко, пробач. Суботу проспав, а на неділю втечу. Отакого маєш чоловіка. Але треба. Давно треба побачити Антона.

Василь вийшов з таксі, зупинившись біля дротяної огорожі, за якою в глибині саду виднілася ошатна хатина. На подвір’ї нікого не було видно.

— Антоне! — крикнув він, і за якусь мить на вузькій стежці поміж яблунями і грушами, що вела від хвіртки до будиночка, побачив знайому постать. Антон став на стежці (трохи розповнів за той час, що не бачились), вдивлявся, примружившись, нарешті впізнав, махнув рукою.

— Привіт!

— Привіт!

— Яким вітром?

— Та вже якимось занесло.

Ішли повільно стежкою, Фрунов першим, за ним Серпан.

— Дзвонив тобі додому… Хтось із приємним голосом ласкаво повідомив, що ти на дачі, — в голосі Василя прозвучала іронія.

Антон на ходу зірвав з гілки велике яблуко і простягнув товаришеві:

— Дивуюся, що вона взагалі з тобою балакала, та ще й повідомила мої координати. Вона мене дуже береже, — дістав сигарету і клацнув запальничкою.

— З Тамарою бачишся?

— Не часто… Ти ж знаєш її характер. Каже, якби хотів бачити сина, то думав би раніше. Часом навіть двері не відчиняє. А я теж не хлопчик, щоб її пороги оббивати…

— А зараз… Хто твоя дружина?

— Головний бухгалтер. Можеш уявити, — багатозначно хмикнув сам до себе. — Дебет — кредит… Усе підраховано, все враховано, все передбачено… А була ж такою кицькою… Але облишмо, Василю. Це моє болюче місце. Не чіпай, принаймні так відразу. Ти у справі до мене чи просто так?

— У справі просто так.

— Ходімо, я покажу тобі свої володіння. Це ж ти років зо три не був у мене?

— Два.

— Невже? Здається, вічність не бачились. Ось троянди… Ну, як воно? Моя гордість. Плекаю… Та й ось ці… Чудо, правда?

— Так.

— Але спершу зайдімо до хати, подивишся, як я живу.

“Серце… Чому болить серце? Воно ж мене раніше ніколи не турбувало… Ніщо мене раніше не турбувало… Старію? І в клініку забув зранку подзвонити. Як там той хлопчина?”

— Антоне, я до тебе, власне, як до спеціаліста…

— Навіть так? Ліпиш мені компліменти. Після мого другого одруження мені почало видаватися, що я зовсім не розуміюся в людській психіці. Тож, мабуть, з мене кепський психіатр…

— То в жіночій психіці… — спробував пожартувати Василь. — Але я хочу порадитися з приводу стану одного чоловіка…

— Хто він? — голос Фрунова відразу набув професійної розважливості. — Скільки йому років?

— Він лікар, хірург, йому тридцять дев’ять років.

— Твій знайомий? Родич?

— Родич…

— Киянин?

— Річ у тім, Антоне, що цей лікар, цей киянин — я сам…

— Он як?

— Розумієш, у мене вже давно надзвичайно яскраві сновидіння. Інколи навіть не знаю — що ж було насправді, а що лише снилося. Часом буває важко прокинутись. Сниться, що я прокидаюсь і щось роблю, працюю, а насправді — сплю. Часто буває відчуття, що мені вже все знайоме, навіть коли точно знаю, що потрапив у ситуацію цілком нову…

— Симптом “deja vu”…

— Так, симптом уже баченого… Я пам’ятаю з студентських літ, що це один із симптомів затьмарення свідомості… В найкращому разі — наслідок перевтоми, астенії… Чи не так?

— Безумовно. Сподіваюсь, ти не панікуєш? Я вже бачу, що немає нічого страшного. Повір мені. Всі твої симптоми — типовий наслідок невротичного стану. Радості мало, але, погодься сам, у наш доволі нервовий вік мало хто може похвалитися тим, що ніколи не перебував у невротичному стані. Поняття неврозу — дуже широке. А щодо яскравих сновидінь… їх найлогічніше трактувати, як нормальний прояв твоєї особистості, хіба що на тлі загальної перевтоми, деякої вразливості, лабільності психіки. Я ж тебе знаю. Ти тонка, лірична натура. Тобі треба відпочити. Ти давно був у горах? Я ж пам’ятаю — ти без гір колись жити не міг.

— Давно не був… Дочка захворіла…

— От бачиш… І оперуєш більше від усіх…

— Антоне, я часом думав про онейроїдний синдром… Ти як гадаєш?

Фрунов на мить замислився, його високе чоло збрижилось, очі примружились у хвилі професійного самозаглиблення.

— Ні, Василю… — Антон Фрунов читав лекції студентам, тож і перед Василем почав за звичкою здалеку: — Онейроїдний синдром — подібний до сну стан свідомості. Biq oneiros — сновидіння. Хворий схожий на просто замріяну людину. Коли до хворого заговорити, він зразу повертається в реальний світ, адекватно спілкується, але тут-таки знову занурюється у світ фантастичних переживань… Ти вже повинен відчувати, що твій випадок не має з цим нічого спільного. Йдеться взагалі не про сновидіння, а про певний стан затьмарення свідомості. Цей синдром полягає в прогресивному наростанні ілюзорних інтерпретацій. Виникає симптом двійника. В друзях вбачаються сторонні люди, а в сторонніх часто навіть рідня. В уяві хворого калейдоскопічно проносяться картини, в яких реальне, ілюзорне і галюцинаторне перебувають в нероздільній сценічній єдності. Хворий стає постійним учасником уявних переживань, подій. Фрагменти реальності сприймаються, як навмисне “підстроєні” кимось. Видається, що хтось показує йому “кадри життя”, інсценізуючи обстановку…

— Так, я це все знаю, — мовив тихо Серпан. — Але скажи, хто все це робить?

— Що робить?

— Хто показує ці кадри життя, хто інсценізує обстановку? Я сам не можу в цьому розібратися.

Антон зосереджено подивився на нього.

— Ти справді хочеш це знати?

— Хочу.

Фрунов піднявся з-за столу і підійшов до в|квуа.

— Без них… — показав поглядом у глиб двору, — такі штуки не обходяться.

— Ти про кого?

Василь теж підвівся і визирнув у вікно. В глибині двору під великою розлогою яблунею стояла якась споруда, схожа на великий човен, цілий катер, перевернутий догори оранжевим дном, біля нього поралися двоє молодих хлопців у сірих комбінезонах.

— Хто вони?

— Сказати правду?

— Безумовно…

— Але не дивуйся. І вір мені. Це марсіани.

— Оці двоє? — запитав спокійно Серпан.

— Так.

— Звідки знаєш?

— Від них же самих. Вони часто прилітають до мене. І я часто буваю на Марсі. Загалом, мушу тобі сказати — марсіан на Землі дуже багато. Ти їх бачив сотні разів, тільки не знав, що то марсіани. Або й просто не помічав нічого за своїми клопотами, за своєю байдужістю до навколишнього. Байдужі ми стаємо, Василю. Байдужі до життя. А вони молодці. Вони нас вивчають і себе разом з нами.

Антон прочинив вікно і голосно крикнув:

— Гей, Семене, Ігоре! Ходіть до хати!

Марсіани були в звичайних робочих, уже добре засмальцьованих комбінезонах.

Один з них, якого Фрунов назвав Ігорем, зайшовши в хату, зразу сів за стіл, заговорив:

— Благодатний край ваша Земля. Я тут відпочиваю і душею і тілом.

— Давно ви не прилітали, — мовив Фрунов.

— Та все клопоти домашні, марсіанські. До речі, величезна подяка тобі, Антоне, за останнього хворого. Дуже цікаві дані. Сам головний просив переказати велику подяку і ось це… — Ігор дістав з кишені товсту пачку грошей і кинув її на стіл перед Фруновим. — Велика подяка і прохання продовжувати дослідження.

Василь здивовано і навіть заздрісно подивився на ту пачку грошей.

— А тебе як звати? — спитав Ігор.

— Василь Серпан.

— Хірург?

— Так.

— О, яка приємна зустріч! На ловця і звір біжить. Ти нам потрібен. Ось твоя частка, — Ігор дістав з кишені трохи меншу пачку грошей, кинув Василеві.

— Спасибі… Це за що?

— За твого останнього… Він, власне, сам собою і не дуже цікавий, але він тридцять сьомий покійник з таким діагнозом! за час твоєї лікарської практики. Молодець. Наш головний наказав розшукати тебе і посприяти в захисті твоєї докторської дисертації. Тож не хвилюйся. Все буде гаразд.

— Ви хочете сказати, що той хлопчина помер?

— Помер, звісно. Велике спасибі.

Марсіанин голосно засміявся.

Антон нахилився до Василя і сказав утаємничено і зверхньо:

— Василю, ти вже й сам, вважай, помер. Ти ж нічого не знаєш. Ось послухай… Ти зараз лежиш у своїй рідній клініці з транссептальним інфарктом міокарда. Тобі стало погано під час операції…

— Облиш жартувати. Зараз я сиджу за столом з тобою і твоїми марсіанами.

— Ні, Василю. Це не ти сидиш… Тобі просто так видається… А насправді ти знепритомнів біля операційного столу і зараз лежиш на штучному диханні в рідній клініці. І тобі вводять морфін через кожні дві години, коли ти починаєш прокидатися… Після інфаркту хворий мусить спати. Сон — це здоров’я. Отак, Василю… Ти впав біля операційного столу, і вся бригада хірургів та анестезіологів кинулась до тебе. Доки метушилися біля тебе, хлопчик, якого ти оперував, помер… Берегти себе треба, Василю. Думав, ти вічний? А воно ні… Не так воно. Добра ти душа, Василю. Але вже тільки душа. Тіла свого вже, мабуть, ти не знайдеш. І житимеш ти на Марсі. Чи, може, підшукаєш собі красивішу і спокійнішу місцину. Ти — поетична натура. Марс тобі буде не до вподоби…

Василю раптом стало страшно. Він кинув пачкою грошей в обличчя марсіанина. Пачка розірвалася, і банкноти розлетілися по кімнаті. Тікати.

Василь Серпан метнувся до вікна, розбив грудьми подвійну шибу і випав на вулицю, але не встиг доторкнутися землі — полетів, спершу важко, надсилу, а потім легше. Набирав висоту.

“Прокинутись! Прокинутись! Треба нарешті прокинутись!”

Він летів над річкою. Відчуваючи, що бракне сил, опустився на порослий травою берег. Від води долинало несамовите жаб’яче кумкання. На березі стояв підліток з довгою вудкою в руках, ловив рибу. Повільно і безшумно Василь Серпан наблизився до нього і зупинився.

— Чому ви такі сумні? У вас щось сталося? — раптом запитав хлопець, не обертаючись.

— Звідки ти знаєш, що я сумний?

— Я відчуваю… Я вас відчуваю навіть на відстані. Ви ж мене оперували. Спасибі. Мене вже ніщо не турбує.

Хлопчина обернувся, і Василь з жахом упізнав у ньому хлопця, який лежав на операційному столі.

— Це ти?

— Так. Спасибі, лікарю. Я дуже хочу зробити вам подарунок. Я зараз спіймаю жереха. Для вас. Величезного жереха. Ось побачите…

— Пробач, хлопче… Я забув, як тебе звати…

— Ну, що ви… Байдуже… Ми з вами зараз просто рибалки…

…Марія Серпан у незвичному для неї медичному халаті, в завеликому білому ковпаці, що спадав на очі, зайшла до реанімаційної зали і злякано зупинилася. Сім ліжок, сім апаратів штучного дихання ритмічно плямкають клапанами, сім кардіомоніторів стукають у ритмі скорочення кожного із семи сердець, стукають різними голосами і малюють на своїх екранах електрокардіограми. Ті голоси зумерів були дуже схожими на багатоголосе жаб’яче кумкання.

— Де він? — запитала Марія, стримуючи сльози і вдивляючись здалеку в обличчя кожного із семи і не впізнаючи.

— Василь Андрійович третій від стіни… Біля вікна… Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд. Повинно бути гаразд…