"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Юрiй Мушкетик.

Бiла тiнь


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



РОЗДIЛ ПЕРШИЙ

День був ясний, сонячний, проте холодний. Коли цвiтуть сади, так бува║
часто - пiсля теплих весняних днiв настають холоднi, iнодi навiть
вертаються вiдзимки, спалюють iне║м траву та нiжний вишневий i абрикосовий
цвiт. Щоправда, нинi похолодання не сягнуло iнею, та й трава вже стояла
буйна, рослава. Це був молодий, закладений минуло┐ осенi на торфi та
привезеному чорноземi газон, яро-зелена, густа трава аж пирскала
насмоктаними з землi, з весни соками, й iнститутський сторож Василь косив
┐┐ ручною садовою косаркою. Вiн знiмав перший укiс. Косарка диркотiла,
чадiла синiм димом, з-пiд не┐ бризкала зелена роса, й пахло глибоко, до
похлипу, зелом, весною, земним духом. Аби бiльше вдихнути тих сокiв,
Дмитро Iванович пiшов вузенькою асфальтованою стежечкою попiд газоном, де
саме косив Василь. Проте тут, зблизька, запах був надто густий, пересичено
густий, якийсь водянистий, давкий, вiн зовсiм не асоцiювався з пахом
свiжоскошеного лугу, а саме ця асоцiацiя й збурила Дмитра Iвановича. До
того ж диркотiла косарка й смердiло перепаленим бензином.
Одначе i холодна вiльгiсть, i цi майже непри║мнi запахи вже не могли
розвiяти в Дмитровi Iвановичу того дужого вiдчуття весни, народження
чогось нового, з яким ступив на вузеньку асфальтовану дорiжку. То бiльше,
що це вiдчуття йшло не ззовнi, а зсередини, вiн сам дiткнувся душею
вишневого i бузинового цвiту, й трави, i синяви далекого обрiю за Днiпром,
i метушливо┐ бадьоростi шпака, що сiв на важку, в густих бубочках зав'язi
гiлку яблунi, струсивши кiлька крапель роси на асфальт; оголеними чуттями,
настро║м просяк крiзь пори весни кудись далi, вглиб - до буяння,
шумування. Й побачив, таки вперше побачив, що вже весна, що дерева
сповненi яко┐сь пожадливостi життя, нестримностi зросту, вiн мовби
розбруньковувався з ними й вiдчув, що ┐м ще цвiсти, та цвiсти, й буяти, а
йому тiшитись тим буянням, що попереду довге-довге лiто з м'якими
розкошами, та┐ною визрiвання, степ-леними водами i зеленим шумом, яке
любив, завжди чекав i яким нiколи не встигав натiшитись,- так швидко воно
минало. Вiн добре знав, звiдки почина║ться це вiдчуття. Бо в ньому самому
мовби щось одновилося, одродилося, тiльки допiру вмерла та несподiвана
погроза, лячна тiнь, яка висiла над ним уподовж майже трьох тижнiв. З