"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

що забувалося, що це слова Перiкла, а не його власнi, й жодним чином не
вiдчувалося прирiвнювання до автора,
видатно┐ людини, вони ставали буденними, iнститутськими, простими.
Жодному працiвниковi лабораторi┐ вiн не оголосив за десять рокiв догани.
Ба, одну таки оголосив.
Три роки тому. Але ┐┐ б, мабуть, винiс i камiнний сфiнкс. Там треба
було вiддати пiд суд, а не оголошувати догану. I, такий збiг, учора
заготував ще одну. Другу в життi. Юлiю Вовку, що його називали в
лабораторi┐ Юликом.
Вiн ще не оголосив ┐┐, а написав i поклав у стiл. Щоб оголосити
сьогоднi. Але нехай хто скаже, що Марченко вчинив несправедливо! Де там
несправедливо. Юлiя давно треба вигнати з iнституту. Та хiба лише його...
Вiн i вижене. Сам напише клопотання...
Марченко аж задихався од гнiву. Вiн уже подумки скликав у лабораторi┐
збори, громив, розносив, кидав суворi присуди... У поривi гнiву, лютi
рвонув дверi кiмнати, переступив порiг i застиг у подивi. Кiмната була
повна-повнiсiнька людей. Вони стовпилися бiля столу з лiвого боку й щось
розглядали. Тут були всi спiвробiтники - старшi й молодшi, iнженери й
препаратори. Навiть Юлiй Вовк стояв тут. Вiн перший i кинувся назустрiч
Марченковi. Великi вуха, великi палаючi очi, сколошкане волосся,
розхристаний, з забрудненими в щось бiле руками. Такий вiн завжди -
поспiшливий, розкиданий, незiбраний. Вiн найчастiше запiзнювався, ранiше
за iнших, ще до закiнчення робочого дня, тихцем зникав з лабораторi┐ - й
де бував, того не вiдав нiхто. Марченко знав, що в нього хвора мати, й
менший брат на його руках, вiн завше за когось клопочеться, комусь дiста║
лiки, квитки на по┐зд, але все те не виправдувало його неорганiзованостi,
через яку не раз завдавав клопоту iншим i терпiв сам. То щось загубить, то
невчасно прийде; скаже Дмитро Iванович щось зробити, не заперечуватиме,
навiть стане, як по командi "струнко" (вiд бравади, невмiння знайти лiнiю
поведiнки): "Буде зроблено". Й не зробить. Забуде чи й просто не зробить,
заклопотаний чимось. Йому нагадають, прочитають нотацiю, вiн почервонi║,
попросить вибачення, але, майте певнiсть, знову не викона║ обiцянки. За
годину кудись побiжить - вислизне крадькома, злодiйкувато, шарiючись при
тому, й прийде аж завтра. Вiн i дисертацi┐ ще не захистив, хоч матерiалу в
нього зiбрано багато, може, не на одну, а на двi дисертацi┐, але той
матерiал треба систематизувати, органiзувати, описати. Й дивно, що вiн не
клопочеться захистом. Зда║ться, вiн не клопочеться нiчим. I не зна║, що то
мати клопiт, мати певну мету, житейський прицiл. Вiн i дума║ не так, як
iншi. Дмитро Iванович не раз намагався розгадати - задоволений Юлiй собою
чи не задоволений, щасливий чи нещасливий. Напевне, незадоволений,
напевне, нещасливий. Адже - розумний, бачить свою незграбнiсть,
непристосованiсть, тiльки не може нiчого з собою вдiяти. "Зовсiм як я,-
думав iнодi Дмитро Iванович,тiльки в значно бiльших масштабах.
Гiпертрофованих". Звичайно, Марченко помилявся. Хоча б тому, що був значно
практичнiший, чiпкiший у життi. Навiть просто чiпкий, у часи скрут, невдач
умiв мобiлiзуватися, боротися. хоч i цiною нервiв. Але, мабуть, саме через
те, що знаходив у Юлi║вi якусь спорiдненiсть з собою, i прощав йому
стiльки. Опрiч того, вiн знав: Юлiй не просто розумний, а й обдарований.
Хоч знову ж нiчого не взяв з тi║┐ обдарованостi для себе.
Дмитровi Iвановичу в одну мить схлюпнула з душi гаряча каламутна хвиля.