"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

покладенi тi мiстки? Чи пройдуть по них туди, куди треба?
Проблему, над якою працювала i його лабораторiя i яка нещодавно стала
найактуальнiшою в свiтi, вiн сам пояснював дилетантам, людям з жiнчино┐
роботи або сво┐м колишнiм товаришам дитинства (здебiльшого вчителям i
вiйськовим) трохи з iронi║ю, що не ображала слухачiв, анi принижувала, анi
возвеличувала роботу, а тiльки висвiтлювала в ледь химерному свiтi його
самого, й то через те, що, мовляв, не може доладне розповiсти,-так:
фотосинтез - це ось хлiб, i картопля, огiрки i салат пiд оцю горiлку, ти i
я, зрештою, i повiтря над нами. Бачиш оцi зеленi пагони цибулi? В них
сонце. Вони росли, перетворюючи його енергiю. "Рослина - це Прометей, що
краде вогонь з неба". Це сказав Тiмiряз║в. А як саме краде, чого листочки
ростуть, ми й шука║мо. Декотрi з найнецеремон-нiших, тих, що не боялися
виставити себе профанами (здебiльшого вчителi-лiтератори), запитували: для
чого?
О, то було, на перший погляд, просте, а насправдi зовсiм не просте -
хоч цього не осягали тi, що запитували. Не цим, зовнiшнiм,- для чого отi
колби, полiерографи, епiкарди - всiлякi iншi установки. Тут вiн вiдповiдав
легко:
щоб стимулювати цей процес або й вiдтворити його штучно в лабораторних,
а далi заводських умовах, змоделювати i таким чином урятувати людство вiд
загрози голоду кисневого i звичайного, нагодувати не тiльки тих, що живуть
зараз, а й тих, що житимуть через п'ятдесят рокiв, отi шiсть мiльярдiв,
якi без цього справдi не прохарчуються, яких чека║ катастрофа.
Але за цим стояло й щось iнше, особисте, власне його i, як
здогадувався, не тiльки його, а й кожного працiвника лабораторi┐ i,
мабуть, усiх iнших учених, якi працюють над цi║ю чи подiбними проблемами,
де нема║ остаточного результату, а може, й не буде до кiнця життя. Воно
пов'язувалося з отим - роботою як сенсом життя, його метою. Тiльки про це
нiхто не говорить. Вiдповiдь ма║ десятки означень, закодованих формул, за
якими скрiзь i завжди сто┐ть людська душа, ┐┐ вiчне поривання, ┐┐ страх i
захоплення свiтом. Коли вiн починав про це думати, йому iнодi здавалося,
що ось зараз у його головi зiскочить якийсь тиблик i вiн збожеволi║. Вiн
про це думав не раз. Почав думати з якогось часу. Вiн майже щодня
натикався в наукових журналах, дисертацiях на такi чи подiбнi
формулювання: "На декiлька поколiнь нам доведеться вiдмовитись...", "Через
декiлька поколiнь ми зрозумi║мо природу цього явища..." I тодi мимовiльно
зривалося з мислi чи, може, майже позасвiдоме з душi: для чого? (Таке ж i
зовсiм не таке, як задавали йому не обiзнанi з проблемою знайомi). Хто -
ми? Ти, якого через пiвстолiття вже не буде, вже не буде й спомину по
тобi? Отож прикидаються тi, хто пише цi рядки, камуфлюють сво┐ думки чи
кажуть правду? Прикида║шся ти сам чи теж так дума║ш? Болi║ш тими
поколiннями? I чи можна щиро болiти за прогрес узагалi? Адже, одiрваний од
конкретно┐ людини, вiн абсурд. Абстрагований од не┐ чи доведений до рiвня,
коли замiненi, закодованi всi людськi чуття, всi емоцi┐ - любов,
ненависть... Тодi це буде те ж саме, що саморозвиток машин. Дехто, та,
власне, ║ такi i в ┐хньому iнститутi, так i кажуть. Тодi для чого прогрес?
Саморозвиток землi, однi║┐ з планет? Але ж ┐х мiльярди. Розвиваються, щоб
загинути...
Вiн помiчав, що його думка вивiльню║ться, повзе кудись убiк. Що вiн
мимоволi уника║ вiдповiдi, яку конче повинен знати для себе. I не тiльки