"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тому, а може, й зовсiм не тому, що нинi всi вони, люди, пiдiйшли щiльно
самим сво┐м iснуванням до цих проблем. Чистого повiтря, води, ┐жi. Що
провiднi вченi, державнi дiячi дедалi частiше перечiпляють-ся через них
практично. А саме через те, що його власне життя, його робота були
втягненi в цю проблему, як кожна молекула води втягнена в лiйку, в яку
рине вся вода. Для чого я роблю оцю роботу? Так я опiкуюся тим, що через
пiвстолiття шести мiльярдам людей нiчого буде ┐сти? Чого я хочу? Що я
стверджую? У мене ║ друзi. Я хочу добра дiтям. I вже бачу в уявi внукiв.
Знаю: буду любити ┐х. Як декотрi з мо┐х ровесникiв, що вже мають внукiв,
люблять ┐х неймовiрно, дужче, нiж сво┐х дiтей. Може, тому, що коли нашi
дiти малi, ми самi ще молодi й бiльше дума║мо про себе. А тут думка вже
переключа║ться... То я роблю для них? Мабуть, i для них. Тодi чого я
прагну, насолоди?
Так. I нема чого боятися. Адже й насолоди ║ рiзнi. к насолода навiть
зiйти на вогонь заради iстини. Не тiльки страждав Джордано Бруно, мав
насолоду сказати правду.
Менi ж при║мно приносити людям користь. Втiха менi, люди теж мають вiд
того. Це ж не зловорожа насолода. Як, скажiмо, насолода паразита або
садиста. Мали ж якусь насолоду... Нi, не насолоду, а потребу душi, серця
Заболотний, Кох i навiть отой пiлот, що впав над сибiрською тайгою i до
останньо┐ митi записував на магнiтофонну плiвку роботу приладiв лiтака...
Саме оце, невiдоме, й вело людство протягом вiкiв. Для того люди й
жили. Чи свiдомо так жили? Скiльки ┐х жило так? Отi всi, що лежать пiд
пiрамiдами й курганами або над якими тисячолiття шумлять жита? Отi, що в
Карфагенi, в Помпе┐, просто на сiльському цвинтарi?
Але ж залишилася теорема Пiфагора i знайдена в тому ж попелi статуя
Венери. То оце все i ║ прогрес? Мабуть. Тiльки жодна людина, творячи, так
не дума║. Не може думати. Вона сама, ┐┐ дiяння - тiльки часточка того
великого руху.
Власне, вiн i сам нiколи не думав у такiй послiдовностi i такiй
абстрактностi. Iмпульси йшли од найконкретнiшого. Од його роботи. I тут
вiн уже не мiг не думати. А що, коли одного дня стане вiдомо, що вона
абсурд?! Що цю iстину, над якою б'║ться, вiдкрити не можна? Тодi куди
пiшло тво║ життя? Нi, навiть ще вужче. Шлях, який вибрав, мiсток, який
намага║шся прокласти, не той. Прокладений не над тi║ю прiрвою чи навiть не
над прiрвою, а на твердому й рiвному. Тодi ти обдурив не тiльки себе, а й
оцих двадцять вiсiм чоловiк, що довiрились тобi, що вiрять тобi, що
шукають разом з тобою. Що вони скажуть?..
Оце й була та крапка, з яко┐ починалися його думки. Й що ближчав день
перевiрки, коли вони запустять у суспензiю мiченi атоми й стане вiдомо:
змарнували, спалили вони безслiдно оцi останнi шiсть рокiв чи мають хоч
якiсь результати,- то дужче тиснули думки. I, як здогадувався, не лише
його. Не мiг не думати про це й дехто з оцих двадцяти восьми. Але, мабуть,
вони задумувалися зовсiм не так, як вiн. Вони йшли за ним. Це було схоже
на те, як солдат iде за наказом командира, правильним чи неправильним. А
вiн од цi║┐ думки втекти не мiг. Уже хоча б тому, що мета лежала в
кiнцевiй точцi шляху, його роботи, була вираженням доцiльностi ┐┐, а отже,
i його життя. Через те й отi всi думки про прогрес, про майбутнi поколiння
не були для нього схоластикою, чистою теорi║ю, якою можна бавитися за
склянкою чаю чи чаркою коньяку, втiшатися, лякати гарних жiнок (вони