"Юрий Мушкетик. Бiла тiнь (Укр.)" - читать интересную книгу автора

знають, що ┐м треба лякатися) чи кидати в дискусiйний раж молодих
аспiрантiв. Йому ж вони мовби натякали: а чи не краще, якби ти робив щось
конкретне, точне, ну, скажiмо, видобував би каротин з водоростей чи
вирощував хлорелу. Там видно все. Там результат помiтний i на очах
спожитий людьми. (До речi, саме вони й знайшли - для власних потреб -
новий спосiб вирощення хлорели в закритих басейнах, вiн виявився таким
ефективним, що на них посипались заявки а главкiв i мiнiстерств з
проханням розробити його широко й впровадити в господарство, хлорела -
надзвичайно поживний корм для худоби). А ти можеш спокiйно споживати сво┐
науковi шукання, рости в академiки, утверджуватися й не каратися. Ну, щоб
каратися... То - щось бiльше. Караються вiд вчиненого злочину. А вiн
злочину не вчиняв. I тому хоч i одчахувався думкою од сво║┐ роботи,
розмiрковував начебто з вiдстанi й справдi трохи теоретично. Тiльки iнколи
його раптово неначе била навiдлiг гаряча думка: а що, як ось перевiримо, й
нiчого не вдасться? Що тодi? Вiн не знав, що буде тодi.
То┐ митi постукали. Це не були сво┐-вiн сам привчив спiвробiтникiв
заходити до кабiнету без стуку. Постукали вимогливо, впевнено, дверi
вiдчинилися, перш нiж вiн вiдгукнувся. До кабiнету стрiмко зайшли директор
iнституту Корецький i завiдуюча вiддiлом кадрiв Лепеха. Власне, стрiмко
зайшла Лепеха, Корецький переступив порiг тихо й коректно. Вiн був таким
завжди - тихим, коректним, навiть несмiливим, замкнутим. Ось уже багато
рокiв його вела, пiдштовхувала, мiцно тримала в руках ця злиняла, зi
зморщеним, майже аскетичним пергаментним обличчям,
фарбованим-перефарбованим, попаленим волоссям жiнка в строгому костюмi.
Як у керiвника iнституту, у Корецького була неоцiненна риса - вiн
завжди першим показував на стежку, яка приводила до мети, глибинним чуттям
одразу вхоплював суть i спрямування запропоновано┐ проблеми, майже
iнстинктивно вiдшукував ┐┐ мiцнi й слабкi вузли, допомагав розвивати,
просто допомагав усiм, хто щиро й чесно йшов у науку. Щоправда, допомагав
тiльки в межах iнституту, поза його стiнами захисник i оборонець з нього
був кепський.
Проте Дмитро Iванович знав про Корецького й ще одне. Серед людей
близьких вiн iнакший. Спокiйний, розважливий, може легенько пiдштрикнути
спiврозмовника, вмi║ пiдштрикнути. Легенько й незлобиво, так що
спiврозмовник не розсердиться й вiдчу║ красу дотепу. Дмитро Iванович якось
вiдпочивав з Корецьким у санаторi┐. Там Корецький був душею товариства, це
сталося само по собi, вiн не нав'язувався. Марченковi iнодi здавалося, що
оцей другий Корецький нудьгу║ за першим.
Високий, худий, зiгнутий, Корецький стояв позаду Лепехи як сумирний i
тактовний знак запитання. Наталiя Кирилiвна стояла як нехай i невеликий,
але грiзний знак оклику. Це була жiнка тверда, вольова, хотiла бути такою
й тому була. Вона не визнавала панiбратства, не хотiла сприймати жартiв,
врештi, розучилася ┐х розумiти зовсiм - навiть на банкетах пiсля захисту
дисертацiй, куди ┐┐ неодмiнно запрошували й куди вона зрiдка приходила,
сидiла прямо, стуливши вузькi безкровнi губи, й, здавалося, стежила, чи не
вчиняв хто яко┐ нетактовностi: з'┐в бiльше, нiж треба, запiзнився чи пiшов
рано.
Зараз вона тримала в руках якiсь списки. Глянувши на них, Марченко
зрозумiв, що ┐хнiй з Корецьким прихiд означа║ перевiрку, перевiрку на
високому рiвнi: чи всi в лабораторi┐ на мiсцях. Останнiм часом Лепеха