"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кажуть, колись тут, у степу, кочували тiльки орди, дикiшi за нинiшнi. Й
куди воно справдi дiваються нехристи? Чи в них ║ сво║ пекло i свiй рай?
Але ж наш бог не потерпiв би на одному й тому ж небi чужого раю!
Далебi, нi. А кум Шевчик казав, що в нашого бога сво║ небо, а в
турецького, поганського, сво║. Ще й буцiмто вони повиходять кожен на свiй
край неба, посiдають, поспускають ноги й шкилюють один з одного. (В це
Сироватка не вiрить, бо хiба можуть боги уподоблятися сварливим сусiдкам,
якi пащекують в кiнцi городу). Ще Шевчик розказував: басурманський бог
вельми любить купатися в морi-окiя-нi. Отож одного разу, коли турецький
бог, скинувши рясу, вижиро-вував у хвилях, наш бог i каже йому: "От ти
хваста║ш, що гарно пiрна║ш, а дна не дiстанеш". - "Дiстану", - каже той.
"Не дiстанеш", - наш йому. Тодi турецький бог набрав повнi груди повiтря й
пiрнув. Наш тодi хукнув на море, й воно замерзло. Виринув з дна поганський
бог - i торох лобом об кригу. Валасався доти, доки додумався прохукати
кригу. А наш тим часом закинув на десяту хмару його рясу, й хмара попливла
з рясою геть. Випiрнув поганський бог, глип - ряси нема║. "Де ряса?" -
кричить на все море. "Не знаю", - одвiча║ наш, а сам регочеться.
З того часу й увiшли вони в страшний розмир, а з ними й народи ┐хнi.
Мабуть, оця кумова розповiдь - суспiль вигадка, хоч i в нiй ║ щось од
правди, iстинно-бо: пани б'ються, а в мужикiв чуби трiщать.
"Прости, господи, що согрiшив", - щиро розкаявся, ще й перехрестився на
тому Сироватка. А проте грiшнi думки не полишали його й далi. I не йшов з
мислi поганин, який лежав пiд ним на сподi могили.
Може, вперше пропливло отак близько в думцi чуже життя й заклопотався
чужою душею.
Сонце, щойно викотившись iз божо┐ кузнi, пливло понад зеленими
мирськими плавнями по чистому, мов озерна вода восени, небу й пригрiвало
зовсiм не по-весняному. Тепло, затишно Сироватцi пiсля холодно┐ ночi,
солодко йому крiзь дрiмоту думалося. Про того ж таки поганина, про його
неприкаяну душу. Мабуть, вона таки в раю. В ┐хньому, поганському. А чи
схожий той рай на наш, християнський? В раю завжди сонячно й затишно, i
походжа║ по ньому бог, пильну║ порядку.
В цю мить вiн бачив бога зовсiм близько. Як свого дiда Корнiя. Отакий
вiн, з бiлою бородою, добрими очима в зморшках, у липових личаках, iз
кобзою в руках. Сидить на небеснiй призьбi, над якою висять вiночки
цибулi, славить пiснею ясний свiт.
Козак Сироватка побожний. Святобливий. Розмовляючи з богом, вiдчував,
як нiби легенький вiтерець пробiгав у душi. Почував справжню святiсть, i
чистоту, й чиннiсть усiх божих помислiв, почував себе не рабом, а нiби
молодшим пiдпасичем у мудрого ватага. Сам, без бога, давно б загинув або
здичавiв у цiй пустелi. Одначе ж у сво┐й святобливостi не сягав за межi,
де почина║ться власна безконечна малiсть, мiзерне приниження, панiчний
страх, а то й вiчний самообман душi. Вiн не боявся бога. Слугував йому,
радився з ним i сам намагався пiдказати молитвами, як содiяти, щоб краще
жилося козацькому люду, з якого боку заступити край од супостатiв, коли
послати дощi, а коли поберегтися з блискавицями, аби не спалили дотла
степу. Щоправда, бог не вельми дослухався до його молитов: позаминуло┐
осенi Сироватка ледве вихопився конем до лиману, степ палав од Кизикермена
до Перекопа, згорiла Сироватчина куга i весь риштунок, - то, мабуть, через
те, що не вiн один, а надто багато ┐х шепоче йому у вуха молитви. Та й