"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiдземеллi, й гомiн стрiмко покотився прiч. Але не встиг вiн оддаленiти, а
Сироватка спам'ятатись, як знову задвигтiла земля, тепер уже
дрiбно-дрiбно, немов ┐┐ струшували десь скраю й воднораз розгойдували з
боку на бiк, посипався на Сироватку пiсок, а в смердючiй глибокiй темрявi
почулося хрипке гарчання. Степ двигтiв, i двигтiла могила, й тремтiв у ┐┐
чорних нетрях козак. Але тепер вiн гаразд тямив усе, що ко┐лося там,
нагорi. То йшла орда. Вiн, Сироватка, впустив ┐┐ зi свого дозорського ока
й за те ма║ каратися, гинути в оцiй смердючiй норi. Мо', вже й не вилiзе
звiдси! Бо ж он як убуравився! А мусить видряпатися й спробувати обернути
бiду бодай на пiвбiди. Ось тiльки притихне тупiт, ординська хвиля
перехлюпне через могилу... Сироватка напружено вслухався, а земля
вiддавала йому всi луни од копит, що сунули над ним, бо на ту мить був ┐┐
полоном, ┐┐ часткою. Та ось стала влягатися хитавиця, й гуркiтнява злилася
в один гул, що вiддалявся, - так гудуть зоддалiк днiпровi пороги.
Сироватка вперся руками в землю й спробував вилiзти нагору. Натискав
щосили, чеберяв ногами, рвав плечима - нi руш. Здавалося, що його тримала
чиясь мiцна, нещадна рука. Холодний пiт пойняв Сироватку. На мить вiн
подумав, що не треба було отак запанiбрата розмовляти з тим, на сподi,
спогадувати нечистого...
Але Сироватка таки зборов холодний тремтливий дрiж, не дав вiдчаю
заволодiти ним. По хвилi, по короткому розмислу вiн повернувся трохи
набiк, витягнув уперед руки й, впираючись у горiшнiй бiк нори, посунув
назад. Вилазив з кожуха, вилазив з кунтуша, лишаючи ┐х на загнiздок
лисовi. Закоржавiла од смоли сорочка задерлася на голову, й вiн, коли
вилiз, у першу мить не побачив свiту. А тодi проклiпався, стягнув з очей
заволоку й притьма, ледве оглянувшись на татар, що саме оминали далеку
балку, подерся нагору. Вiн гарячкове стягував розкиданий по всiй могилi
хмиз, згрiбав очерет, стопкував усе на купу.
Страх ще раз гострою шаблею брийонув козака: Сироватка шукав у кишенi
штанiв кресало й не знаходив. Тодi спохопився, помацав - кресало крiзь
дiрку в кишенi посунулося аж у чобiт, роззувся i знайшов його.
Трут загорiвся не вiдразу: в оцiй шарпанинi, в оцiй крутнi у норi
обтерся надгорiлий крайок виварено┐ в селiтрi губки, й iскрi нi за що було
зачепитися. Врештi губка задимiла, зачадiла. Сироватка пхнув ┐┐ у клоччя й
замахав руками, як вiтряк крильми. Тiльки тепер знову подивився вдалечiнь.
Татари ледве бовванiли на обрi┐. Здавалося, то комашиться мурашня.
Аби вогнище розгорiлося швидше, козак здер з себе просмолену од нужi
сорочку й пхнув ┐┐ поверх соломи. Й вогонь справдi спалахнув i загоготiв,
як божевiльний чорт. Червоне купайло затрiщало, а смола зашипiла й метнула
вгору довгий чорний рукав. Аби було ще бiльше диму, Сироватка назгрiбав
прiло┐ соломи, вологого бур'янища й теж кинув на купу.
А тодi взув на праву ногу чобiт i втiкав сам. Його землянка на березi
Волошки обплетена дерезою, пищальником, жостером, оточена чорнокленами й
дубами, ┐┐ не добачиш i за два кроки, але вiн, однак, не залишився в нiй.
Тiльки схопив iз сплетено┐ з лози примостки стару кожушину, якою вкривався
на нiч, натягнув на посинiлi ребра й побiг до болота. Там у нього була
схов'ана мiж купиння липова довбаночка.
Стояла висока весняна вода, й острiвцi зараз були майже всi
позатоплюванi. Сироватка привеслував до одного з них, заштовхався
довбанкою у густi лози та сухi, покляклi й поламанi торiшнi очерети й лiг