"Iван Нечуй-Левицький. Два брати (Казка) (Укр.)" - читать интересную книгу автора

руки.

- Цього, хлопче, не можна зробить, бо тобi князiвни не можна бачить.
Вона живе в садку, в кришталевому палацi, i тiльки царевичi та княжевичi
можуть бачить ┐┐ обличчя.

Тiльки що князь промовив цi слова, аж князiвна присила║ до батька
царедворку, щоб дозволив привести до не┐ того, хто знайшов ┐┐ намисто:
кiшечка вранцi принесла ┐й дощечку на ши┐.
- Коли так, то неси сам до дочки намисто, а за те, що ви вчинили менi
послугу, я вас надарую. Зоставайтесь служити менi в палацi. Ти, Юрку,
будеш за старшого над мо┐ми слугами та робiтниками, бо ти менi сподобався;
а ти, Уласе, доглядатимеш мо┐х вловчих собак, мо┐х коней та свиней.
Ото повели Юрка до князiвни в палац. Палац той був кришталевий, з
срiбними банями й свiтився на сонцi так, що аж заслiплював очi. Коло
палацу блищав ставок. По обидва боки ганку бризкали фонтани. В фонтанах
плавали золотi рибки. Кругом палацу цвiли квiтки. На деревi скрiзь пурхали
райськi птицi та павичi. На ставу плавали лебедi. Птицi спiвали, квiтки
сповняли повiтря солодкими пахощами. Садок цвiв, як рай.
Царедворки привели Юрка до ганку. З дверей вибiгла князiвна Богаза,
така гарна, що ┐┐ краси не можна було й пером списать. Вона була убрана в
срiблясте легеньке убрання, а на головi блищав вiнець з дорогих камiнцiв.
Юрко по очах впiзнав ту дiвчину, що водила його кругом озера в лiсi. Вiн
поклонився князiвнi до землi й подав намисто. Одна царедворка пiдхопила
намисто на золоту тарiлку й подала князiвнi. Богаза од радостi аж
зареготалась i зараз почепила на шию намисто, а потiм почала придивлятися
до Юрка. Вона почервонiла, як рожа, потiм побiлiла, як ┐┐ срiбна одежа, а
далi знов почервонiла.
Юрко був такий гарний, як i Улас; i на вид, i на зрiст достоту такий,
як i брат: такий високий, рiвний та кучерявий; тiльки в Уласа очi були
темнокарi, яснi та привiтнi, як весняна нiч, а Юрко мав яснi сiрi очi,
розумнi, але хитрi, злi й мстивi. Князiвнi одразу здалось, що то Улас, але
вона придивилась до очей i примiтила, що помилилась.
- Чого ж ти, хлопче, бажа║ш за те, що знайшов мо║ намисто? - спитала в
Юрка князiвна.

- Нiчого я не бажаю, аби тiльки служити тобi, князiвно, та хоч раз на
рiк подивиться на тво┐ пишнi очi.
Царедворки осмiхнулись, а князiвна каже: "За мо┐ очi билось вже багато
царевичiв та княжевичiв. Мабуть, ┐м дуже велика цiна, коли й царевичi так
┐х цiнують".

Вона висмикнула з коси золоту шпильку з дорогим камiнцем i подала
Юрковi. Юрко похапцем сховав шпильку в кишеню.
- Чи ти, козаче, не знайшов часом в лiсi або на озерi лебединого пера?
- сказала князiвна, осмiхаючись.
Юрко трохи подумав, запикнувся, та й каже: "Може... може... нi...
знайшов... чи те... пак не знайшов, але може й знайду..."
Князiвна осмiхнулась i пiшла в палац. Царедворки одвели Юрка назад,
вивели за браму, зачинили й замкнули браму трьома замками. Князь звелiв