"Iван Нечуй-Левицький. Двi московки (Укр.)" - читать интересную книгу автора

все пильнувала над комiром, вилiчувала нитки та вишивала заполоччю. Як же
не пильнувати матерi, коли вона шила сорочку задля сина свого Василя,
котрого виглядала що божого дня, котрого вона не бачила вже п'ять рокiв, з
того часу, як його взяли в москалi.
Хомиха нацiлилась ниткою до вушка та й не по-трапила. Тодi вона встала,
прикрила очi рукою, глянула на сонце, а потiм на шлях...
"I знов минув день, вже й вечiр настав, а мого сина нема та й нема! -
думала Хомиха... - Вже другi москалi давно поприходили, а про мого Василя
нi чутки, нi вiстки".
I не один день сидiла Хомиха на порозi та виглядала свого сина. I тепер
знов ciлa вона на призьбi, пiдперла голову рукою; ┐┐ очi впали на широку
дорогу, на далекий лiс, на далеке небо, а думка, як та птиця, полинула
десь далеко, в чужу сторону. "Чи живий вiн, чи здоровий, - думала вона, -
чи прибуде до мене? Чого не трапляеться москалевi на чужiй сторонi? Може,
його на войнi вбито, може, його звiр зачепив у лici темно┐ ночi, а може,
де занедужав на чужинi, лежить один i нiкому порадоньки дати". Лiта║
материна думка то по степах широких, то по темному лici в глуху темну нiч,
то бачить вона його слабого, недужого, в якiйсь чужiй хатi, мiж чужими
людьми, то на битiй дорозi, де на його напали недобрi люди. А серце
материне ни║ та ни║...
Встала стара, перехрестилась, помолилась за сина i попленталась в хату
з болячою душею. А тим часом в одному вiкнi, потiм в другому за-манячив
червоний комiр. Сiнешнi дверi рипнули, одчинилась хата, i перед Хомихою,
як з-пiд землi вирiс, з'явився ┐┐ син Василь.
Вечiрн║ сонце блиснуло на його в вiкно. ; Високий та тонкий стояв перед
нею син; чорнi кучерi, лице, одежа - все припало пилом.
Стара аж руками вдарила об поли, аж затрусилась.
- Добривечiр, мамо! - промовив Василь. - Чи пiзна║те мене?
Стара крикнула, кинулась до його й заголосила...
- Як ти вирiс, сину, який став високий!
- А ви, мамо, старi стали, такi старi!
- Ох, час, сину, вмирати! Та тепер менi за всi голови! Я побачила тебе
- i менi вмирати буде легше.
Стара махнула неначе з радощiв рукою, втерла сльози рукавом.
- Не плачте, мамо, - промовив Василь. - Я ж, бачте, слава богу,
вернувся живий i здоровий.
Василь зняв з плечей ранець i торбину, поклав пiд лавою. Стара
завешталась по хатi, неначе помолодшала; не знала, що й робити, що й
почати. До всього кидалась, нащось одчиняла скриню, чогось шукала i не
знала, чого шука║; чогось побiгла в сiни, а послi знов вернулась в хату.
Василь попросив води вмитись. Налила Хомиха води в полумисок, достала з
скринi бiлий рушник, знайшла сорочки, - рада б сама умивати i втирати
свого Василя.
Аж повеселiшала Хомишина хата! В печi пала║ полум'я, кипить вечеря.
Засвiтила Хомиха каганець i сiла рiзати галушки. Василь сидiв кiнець стола
на лавi. Я к смола, чорнiли його кучерi при бiлiй сорочцi з вишиваним
комiром, а запалене молоде лице, обмите свiжою водою, засвiтилось при
свiтлi, як свiжий мак на городi. Поки засяга║ шапка - бiлiв лоб, а на йому
чорнiли двi брови, неначе двi п'явки впилися в бiле тiло. Карi очi
блищали, як свiчки. Хороший, свiжий та молодий був Василь Хоменко.