"Всеволод Нестайко. Чарiвнi окуляри (Правдиво-фантаст.повiсть, укр.) " - читать интересную книгу автора

- А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене
незвичайнi!..
- Ча... чарiвнi?!
Я завмер. Невже знову не Ромцi, а менi попалися чарiвнi окуляри?.. Як
же вiн мене тепер визволить?!
- А що ви робите тут, у нашому пiдвалi, як ви справжнiй Дiд Мороз? -
спитав я.
- От бачиш - у кутку стоїть годинник. Вiн у мене теж чарiвний,
незвичайний. У ньому працюють Ковалi Щастя - брати-близнюки Майстер Тiк i
Майстер Так - кують людям щасливий час, хвилинки-щастинки-золотинки...
Дивись! - Дiд Мороз змахнув рукою - i над циферблатом старовинного годинника
враз розчинилися дверцята, i я побачив двох маленьких ковалiв у червоних
фартушках, що у такт маятнику цокали золотими молоточками по золотому
ковадлу.
- Ой! Як здорово! - вигукнув я.
- Жаль, що ти не чуєш, як вони спiвають. Бо в них дуже тоненькi
голосочки. Ну нiчого, я тобi за них заспiваю! - i Дiд Мороз заспiвав:

- Ми - Щастя Ковалi,
Єдинi на Землi!
Куєм щасливий час
Для всiх, для всiх для вас!
Тiк-так! Тiк-так!
Тiк-так! Тiк-так!
Тiк-так! - i є хвилинка,
Щастинка-золотинка!..
Працюємо невтомно ми,
Щоб ви були щасливими...

Закiнчивши спiвати, Дiд Мороз сказав:
- От я тi щастинки-золотинки й розкладаю по новорiчних подарунках, щоб
дiти були щасливими... Але найщасливiша хвилина буває тодi, коли ти зробив
комусь добро таємно, так, щоб вiн не знав, хто це йому зробив. А коли це
зробити перед Новим роком, то весь наступний рiк буде для тебе щасливим...
Але, я бачу, щось тебе бентежить, непокоїть... Що таке?
Я зiтхнув i махнув рукою:
- Та!.. Ромка, мiй друг, чекає у скверику на чарiвнi окуляри... А вони
знову менi попалися.
- А нащо йому чарiвнi окуляри? - спитав Дiд Мороз.
- Вiн мусить крiзь них побачити мене i визволити... Бо хтось же замкнув
дверi пiдвалу. Вiн i вас тодi визволить...
- А вiн хороший хлопець?
- Лiдер нашого класу. Хiба лiдери бувають поганими хлопцями?
- Ну, тодi треба йому допомогти! - усмiхнувся Дiд Мороз. I враз я
побачив, що окуляри з носа Дiда Мороза зникли... I тут зазвучала гарна
музика i все попливло в мене перед очима... Скiльки це тривало, я не
пам'ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
- Васю! Їжачку!.. Васю!..
Я кинувся до сходiв i побачив у розчинених дверях пiдвалу Ромку. Вiн
збiг до мене униз: