"Микола Олiйник. Леся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Лосею, а торiк навеснi - Лiля, Оленька...
Дружина, Ольга Петрiвна, виявилася старанною господинею, i невдовзi
┐хня скромна квартира стала вiдома сво┐м затишком, гостиннiстю; частенько
бували тут давнi друзi Петра Антоновича - Старицький, Лисенко, Драгоманов.
Вони при┐здили поодинцi, а то й гуртом, часом навiть iз сiм'ями, i тодi не
було кiнця-краю веселощам, розповiдям, спогадам.
Служба обтяжувала Петра Антоновича, вимагала частих ви┐здiв. То в Ки┐в
викличуть до генерал-губернатора, то селяни поскаржаться на пана, i треба
побувати на мiсцi.
А скiльки тих скарг! Там помiщик заборонив пасти худобу, там побив
когось чи скривдив нi за що нi про що...
Воля. Всi чекали ┐┐, покладали надi┐. А воно як було, так i лишилося.
Що селянин без землi? Знов мусить iти до того ж пана, працювати вiд зорi
до зорi, аби заробити на прожиття.
Нема правди, нема║... Хоч як захищай цих бiднякiв - та що з того?
Тiльки ворогiв собi наживеш. Уже не раз натякали про це в канцелярi┐
генерал-губернатора. От i сьогоднi. Спецiальним листом його попереджували,
що чиновник його величностi повинен завжди пам`ятати про iнтереси iмперi┐
i не захоплюватись гуманiзмом при виконаннi службових обов'язкiв вiн
зайвий. Це значить - крiзь пальцi дивитися на страждання простих людей,
замовчувати свавiлля i навiть захищати його.
"Давно вже не було грози, яка б освiжила сп'янiлi голови. Вважай, вiд
само┐ Хмельниччини. А браку║ ┐┐, ой як браку║", - дума║ Петро Антонович i
зверта║ться до дружини, що саме заколису║ дитину:
- Олю, де це нашi малi?
- В лiс по┐хали, я пустила. Нехай прогуляються. Кароль обiцяв хутко
повернутися, та чомусь нема. - Вона пiдiйшла, поцiлувала чоловiка i
жартома розкуйовдила йому волосся. - А ти старi║ш, Петре, сивий уже...
- Ти думала - молодiтиму? Скоро й лисiти почну вiд цi║┐ служби.
- Знову щось негаразд?
- Та от не зрозумiю, хто на мене доноси строчить. - Вiн пройшовся по
кiмнатi, широкоплечий, ставний, i зупинився перед дружиною, - Кожна
дрiбниця, кожен мiй крок вiдомi в Ки║вi.
- Хiба мало в тебе недругiв серед мiсцевих дворян? А все через твою
вiдвертiсть, Петре.
У дворi, зустрiчаючи пiдводу, радiсно заскавучала Джальма.
Петро Антонович вийшов i незабаром повернувся з дiтьми, тримаючи обiруч
великий букет.
- Мамочко, - першою кинулася до матерi Леся, - поглянь, який я собi
вiночок сплела. Кароль каже, що я схожа в ньому на мавку. Правда, мамочко?
- Правда, доню. Тобi дуже личить. Тiльки не галасуйте - сестричку
збудите.
Михайлик хвалився, що допомагав згрiбати траву, навiть запрягав конi.
- То ти вже справжнiй господар, - похвалив його батько.
Квiти поставили в глечиках на столi i на вiкнах.
Пiсля вечерi сiм'я зiбралася в батьковому кабiнетi. Це була невелика,
зi смаком опоряджена кiмната - улюблене мiсце дiтей i дорослих. На стiнi,
у вишитих Ольгою Петрiвною рушниках, висiв чималий портрет Шевченка з
пишними вусами, в пальтi i чорнiй смушевiй шапцi, а далi - фото
господарiв, рiдних i знайомих та само┐ Ольги Петрiвни - в довгому бiлому