"Олег Вячеславович Овчинников. Малесенький принц (укр.)" - читать интересную книгу автора

- Особи, що не досягли вiсiмнадцяти рокiв. - Потiм пiдняв голову й
додав у виправдання. - Не подумайте, мiй принц, що я спотворюю факти.
Конкретно це мiсце я проскакував раз десять!
- НЕ досягли? - неголосно ойкнув ксенолiнгвiст. - Не "тi що досягли", а
тi що "НЕ досягли"? Свята Корона, це справдi варварська планета!
Командор не сприйняв до уваги його голосiння. Вiн потеребив кiнчик носа
i спробував наморщити чоло, але, звичайно ж, не змiг цього зробити за цiлком
з'ясовних з погляду фiзiологiї причин.
- Алкогольний напiй? - промурмотав вiн. - Закон про рекламу?
- Я ж казав, що це непросто пояснити, - нагадав Ерiк, ледве не плачучи.
- А втiм... Немає часу на розбирання. Хвилина зволiкання може коштувати
життя! Але чи вдалося вам з'ясувати головне? Де знаходиться ця загадкова
"оболонь".
- Так, мiй принц. Вдалося. Осьде вона.
Ерiк зробив крок до голографiчного зображення планети, що висiло
посерединi каюти, м'яко крутонув переливчасту кулю в долонях i впевнено
тикнув пальцем у якусь точку на його поверхнi.
- Тодi вперед! - вiддав наказ Командор. - До речi, хто-небудь...
знiмiть мене з цього крiсла.

"А може, не мудрувати? Взяти й написати: "Оболонь - Експортне"?" - без
поспiху мiркував Максим, розвалившись у незвично м'якому крiслi свого
начальника, яке цього ранку пустувало... тобто, вже нi. Iз вибагливим
стiльчиком, що обертається, на якому Максим за звичкою вiдсиджував свiй,
скажемо так, робочий час, крiсло Валерiя Олександровича не йшло нi в яке
порiвняння. Розважатися в такому було одне задоволення, а працювати...
Працювати, як не дивно, як i ранiше не хотiлося. Особливо коли зi всього
вiддiлу залишився ти один, нiхто не зиркає через пап'є, не ричить людським
голосом: "Ти, Широбоков, це - кiнчай менi дисциплiну розладжувати. Уночi
зiвати будеш".
Нi, "Експортне" не пiде, вирiшив Максим пiсля пари позiхiв. Хоч воно i
призначено здебiльшого на експорт, але ж не можна так-те вже - у чоло.
Iмпортери на назву навряд чи купляться, а свої, навпаки, ще образяться, не
стануть брати.
Вiн знову взяв зi столу дволiтрову баклажку з дослiдним зразком i
задумливо поколихав на долонях.
Ти ба, тяжкенька! Може, так i назвати - "Золоте"? Хоча нi, було вже -
"Клiнськоє". Тодi "Платинове"? Теж нi, "Тiнькофф" ранiш нас похопився. А
може...
Закiнчити думку Максимовi не дали дверi кабiнету, що вiдлетiли убiк i з
гуркотом встряли в стiну. "Усе рiвно нiчого путнього в голову не йде", - за
iнерцiєю додумав вiн, машинально щулячись у начальницькому крiслi i через
пап'є в усi очi розглядаючи дивних гостей. На щастя, вони не були схожi нi
на групу захоплення, нi на виконавчих приставiв вiд податкової, що наскочили
з раптовою iнспекцiєю в штаб-квартиру процвiтаючої пивоварної компанiї.
Строго кажучи, вони взагалi нi на кого не були схожi.
Першим у кiмнату, прихилившись, ступнув громило двометрового росту, вiд
могутньої шиї до п'ят затягнутий у чорну шкiру, щедро присмачену заклепками,
шипами й обручами з якогось тьмяного свiтлого металу. Постояв, заповнюючи
собою дверний прохiд, оглянувся й зробив крок убiк. Того, хто увiйшов